Holes

І ось, щодо "Ям" (англ. "Holes") Луїса Сошера.

Книжку я проковтнула за вечір, сьогодні страшенно невиспана, ледь змогла відкласти до ранкової маршрутки — інтрига не відпускала, хотілося страшенно дізнатися, чим усе завершиться. Скарби, прокляття, дружба й вірність, підлість і ницість — усе тут є. Еміграція, пошуки себе у світі, звичайні підліткові комплекси, проблеми підліткової злочинності, справедливого й несправедливого покарання, спокути й жорстокості, неймовірна воля до життя — тут бракує хіба що кохання, але й воно, якщо покопати глибше, десь в історії свого роду, воно тут теж знайдеться.

І щодо роду, до речі. Я поки читала, весь час думала, яка ж усе-таки біда перекладу — коли ставиш акцент на ямах, які щодня копають у виправному таборі хлопці, втрачається те значення слова "holes", що присутнє в оригіналі. "Дірки", "пустоти" у своїй історії, у пам’яті роду, які треба заповнювати, бо інакше можна сто років не бачити щастя. Ось така штука.

А фільм за книжкою не сподобався, хоч там і грала сама Сіґурні Вівер.

Луис Сашар. Ямы / Пер. с англ. Татьяны Ивановой. – Москва: Розовый жираф, 2011. – 280 с.

Абсолютно прекрасний Ульф Старк

Коли читаю якусь таку книжку, мушу всім про неї розповідати. Ульфа Старка (першу книжку) я почала читати десь із тиждень тому, раннього ранку, в маршрутці дорогою на роботу. І вже з другої сторінки почала жалкувати, що книжка скоро закінчиться, що вона зовсім тонесенька. Але добре, що в інтернеті у вільному доступі є ще.

Старк пише реалістично, правдиво, тонко й зворушливо, як багато інших письменників-скандинавів. ця книжка, що читаю тепер, «Хай танцюють білі ведмеді», — написана від імені хлопця, в якого розлучилися батьки. я уявила всіх тих, у кого батьки живуть окремо, і мені захотілося, щоб кожна така дитина мала вдома по «Білому ведмедю». Старк динамічний, із почуттям гумору, він уміє так описати в реченні сонячний день, що хочеться облизатися — так це смачно написано. Одне слово, прочитав сам — підсади друга.

Дуже хороше підліткове — «Диваки й зануди». Навіть сюжет не хочеться переказувати. Книжка про дівчинку, яка випадково опинилася у «шкурі» хлопця, і тут усе завертілося. Ще в неї мама-художниця, вітчим, втрачений пес і перше кохання. Дуже, дуже хороша книжка.

Ще одне з улюбленого — «Чи вмієш ти свисвіти, Йоганно?». Щемке, про старість. Про дідусів та онуків. Якби Старк не писав так, як він пише, можна було б розплакатися. Але це дуже світлий смуток. Ось уміє ж!

В українському перекладі є «Мій друг Персі, Бофало Біл і я» (переклала Галина Кирпа). З неї мій Ульф Старк і почався :) Тепер — у списку улюблених письменників.

Чудове Чудовисько

Фото Марії Семенченко

У книжках Сашка Дерманського мене найбільше приваблює те, що в них упізнаються знайомі мультики. Це вже потім я подумала, що це може бути просто копіювання, яке розумні люди називають плагіатом. Але якщо подивитися інакше, то можна назвати й інтертекстуальністю. А це ж круто, коли дитина зі своїм читацьким і глядацьким досвідом може впізнавати знайомі тексти?

А ще це, безумовно, дуже смішно. Але книжки — для малявок :)

Читати повністю: «Інтелектуальна» книжка для дитини

Діти, права і Корчак

Моє знайомство з Янушем Корчаком почалося з книжки «Право на повагу» («Дух і літера», 2013) і переросло у любов майже відразу. «Пригоди короля Мацюся» прочитала захоплено, з катарсисом, співпереживанням і ледь-ледь роздратуванням. Ну, зовсім трошечки.

«Пригоди короля Мацюся» — все те, що Корчак писав для дорослих із тією лише різницею, що цю книжку можуть читати і діти. Тут є все, що потрібно, в найкращих традиціях світової літератури: дитина-сирота, війни, перипетії, роман-виховання з трагічним фіналом, робінзонада, навіть трошечки любовної лінії, яка любовною, на жаль, так і не стала. Усе, про що пише Корчак, читається з цікавістю й на одному дусі, окрім, як на мене, описів африканців. Зокрема, мене напружували численні N-words у дуже мудрій і толерантній книжці (зважаючи на те, як тонко Іван Малкович редагував «Гаррі Поттера», замінюючи «відьом» на «чарівниць»), гадаю, якби їх замінити на «чорношкірий» і навіть «чорний», на художню вартість це ніяк не вплинуло б. Ну, а постійне вказування того, що африканці дикі і що їм треба насадити європейську культуру, одягти бідолах і навчити правилам етикету, я так розумію, данина історії. З іншого боку, тут так сильно показано, що африканські діти помирають від голоду й хвороб, що можна все попереднє авторові пробачити, тим паче, що показано це все-таки з погляду європейського короля Мацюся.

Легко вгадуються моменти з Корчакової біографії: і сирітський будинок, і будинки для відпочинку дітей у лісі, і боротьба за дитячі права, і, звісно ж, самі Корчакові думки, що їх вкладено у вуста Мацюся. Уявіть, там навіть «Старий Лікар» є, щоправда пишеться він із малих літер, щоб ніхто не здогадався

Одне слово, книжку раджу. А після Корчака, якщо вам припаде до душі, раджу взятися за Марину Аромштам і її «Коли відпочивають янголи», бо цю книжку теж дуже люблю.

Януш Корчак. Пригоди короля Мацюся / Пер. із пол. — Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. 
Януш Корчак. Право на повагу / Упоряд. І.Ковальчук, пер. із пол. І.Ковальчук, Б.Матіяш, Р.Свято. – Київ: Дух і літера, 2012.