Перші книжки маленької Ясі

Зараз я напишу мамський пост про перші книжки маленької Ясі. Відразу зазначу: Яся поки що книжки розцінює винятково за критерієм апетитності, але в неї є окрема поличка, де зібрано все "найсмачніше" на погляд її мами. Ви в коментах можете додавати те, що у ваших малявок у пошані.

Значить, найперша і найважливіша малявська книжка – тканинна "День Ясі", таких, на жаль, уже не роблять. А якщо десь і роблять, то за всі гроші, а це не наш варіант. Цю книжку можна жувати і прати, нею можна гратися і нею не поранишся, як звичайними, які ріжуть пальчики.

Усі решта  – картонки грубші й тонші. Є т.зв. книжки-концепти. Це "Аґрафчині" про все, що є вдома, про цифри і кольори. Розглядаєш і вивчаєш те, що тебе оточує. Типова розвивалка, простіть на слові.

Особливо люблю книжки-ігри, таких у нас чотири штуки. Малесенька українська "Зоопарк", яка колись була арткнижкою художниці Юлі Поліщук на вірш Оксани Кротюк. Там відгортаються деякі сторінки, щоб показати, приміром, що жирафа висока, а кроколил довгий. Обожнюю книжку про небесні тіла The Game In the Dark, яку тримаєш під лампою деякий час, вимикаєш світло і балдієш. Вона світиться в темряві, і це кайф. Симпатичну книжечку Where the Baby's Belly Button? нам подарувала Наталя Ясіновська. Це книжка типу гри "ку-ку": де в малюка пупочок? Де ніжки? Де ручки? Де малюк? Це все круто повторювати, а пупочок і решта ховаються за сторіночками, які прикольно відгортати. Усі знають "Дуже голодну гусеницю" Еріка Карла, так ось вона в нас в українському перекладі. Туди можна запихати пальчики, і це круто.

Дві серії книжечок-картонок вийшли у ВСЛ. На слова "Лугової лічилки" Катерини Міхаліциної ми з Ясею співаємо пісеньку про сімейку бедриків. Скоромовки і паліндроми читаються поки що винятково як книжки-картинки і "зарядка" для язика :) "Чап-чалапу, гусоньки" Оксани Кротюк хоч і виглядають дещо старомодними візуально, мають дуже милі, прості і зрощумілі римовані віршики. Це плюс :) Із ранішої серії маленьких картонок (їх малявка вже в 4 міс нормально тримає ручками і може пробувати гортати на відміну від книжок більшого формату) дуже люблю вірші Івана Неходи (тут можна буде вчитися грі "хто як говорить") і Мар'яни Савки (порахувати хвости).

Якщо ваша донечка любить принцес, а ви нє

Не засмучуйтеся. Ви мусите їх полюбити. А в якості принцесотерапії, принцесогомеопатії і легенького принцесозвикання раджу ідеальну розмальовку "Принцеса-кухарка" від художниці з блискучим почуттям гумору Віолетти Борігард.

Чесно кажучи, розмальовок я теж не люблю. І на хвилі загальної істерії навколо "антистрес-розмальовок" для дорослих моя нелюбов економить сімейному бюджету купу грошей. А тут – ви розумієте – я не змогла пройти повз, щойно побачила розгортку. Це аааа! Це навіть не стільки РОЗмальовка, як ДОмальовка. Видавці її величають "малювальна історія", і чудо в тому, що дитина її співтворить. Там є історія з сюжетом і смішними (так, я до цього вимоглива!) іменами, ситуаціями. Наприклад, когось звуть графиня Желе-Брюле, баронесса фон Бублик, принц Кава-Торт, а саму принцесу – Нісоль (бо сіль, очевидячки, дуже шкідлива). Щоб покарати неслухняну Нісоль, її відправляють на кухню – увага! – чистити... банани! Домалювати треба зачіски, гостей, візерунки на одязі, начинку до піци тощо. Усе це, підозрюю, дуже весело.

Ще важливо – тут доступні контури, максимально широкі й ненапряжні, щоб можна було фарбами вилазити за них, бгг.

Хлопцям вхід заборонено

Відразу попереджаю: хлопці, якщо ви це читаєте, краще покиньте. Нічого доброго ви тут для себе не вичитаєте. Вам це не буде цікаво. Це дівчачі розмови, і квит. Усе, відклали журнал? Правильно. А тепер, дівчата, давайте нарешті собі спокійно попліткуємо про одну цікаву книжку.

Називається вона «Дівчата з 13-ї вулиці» (хлопці, я ж казала на початку, що вам тут нічого цікавого не знайдеться, читайте он ліпше про ґаджети!). Так ось, написала книжку польська авторка Малгожата Гутовська-Адамчик, але ви можете не запам’ятовувати імені авторки. Я, приміром, не запам’ятала, а мовчки списала з обкладинки. Озирніться – якщо хлопці не підслуховують – можемо говорити далі. Бо це суто «дівчачий» роман. Героїні його – дівчата, та й описуються переважно наші, дівчачі проблеми. Хоча це як подивитися, бо ж деспотичні батьки можуть бути в кожного, не тільки в Зосі, відмінниці й «заучки», доньки лікарів, яка любить читати й нещасливо закохалася в одного бевзя. Та й вітчим, який хизується своїм багатством, і мама, яка тебе не розуміє, теж не в однієї Агати. І не лише Агата – закладаюся – бачить світ у чорних тонах, вдягається в усе чорне й веде блоґ про те, яке жахливе її життя. Знайомо? І, звісно, багато хто з нас бував на місці Клаудії, якій вічно бракує грошей на модне вбрання, дороге морозиво й усякі розваги… Хтозна, може, когось навіть принижували у класі, а з когось жорстоко пожартували у класі… А хтось якось учинив те, про що пізніше гірко пожалкував? І напевно багатьом із тих, хто читає тепер «Модну читанку», хоча б колись було самотньо. Не було з ким поговорити, бо ніхто його / її не розумів… А в кого з нас не було нещасливого кохання! (У мене було аж п’ять. Високий. Кучерявий. Зеленоокий. Філософ. І Хлопець-закоханість-на-один-день.) У житті всяке буває, і саме про це – про те, що буває в сучасному житті, – пишеться в цій книжці.

Скажу вам по щирості, починаються «Дівчата з 13-ї вулиці» нуднувато. Надто довгий вступ із передісторією трьох дуже різних дівчат, які ніколи не дружили й ніколи б не подружилися, якби не один випадок. Й ось із цього випадку починається цікавеньке – і містика, і буря пристрастей, і сльози розчулення й радості. Була одна шкільна екскурсія, і хтось під час нічної гулянки забув недопиту пляшку від пива й недокурок під ліжком у Клаудії. Яка, слід зазначити, й без того має не дуже «святенницьку» репутацію у свої чотирнадцять. Оскільки ніхто не признав своїх пляшки й недокурка, «покарали», чи то пак «нагородили», всіх: змусили читати книжку – наївну дитячу історію – ровесниці, яка лежить у комі. Незнайомці, яка невідь-чому вже давно сниться Агаті. Дівчата приходять по черзі і читають по двадцять хвилин на день, вмикають улюблені пісні Магди (так звуть дівчину, яка в комі), розповідають їй про всі свої біди й переживання і йдуть собі, виговорившись, додому. Вони більше не самотні, їх розуміють. Дарма, що та, кому вони звіряють усі свої таємниці, вже кілька місяців спить. І надія на прокидання помалу згасає… Ну, але про долю Магди ви прочитаєте самі – назву книжки ви вже знаєте.

І якщо вже ви дочитали аж до цього місця, то ті кількадесят затяжних сторінок, якими починається роман, ви теж 100% подолаєте. Можна на це дивитися, як на життя: в ньому, як і в книжках, бувають нудні, прісні й нічим не позначені дні, які хочеться перескочити, як сторінки без діалогів. А бувають дні гарні, насичені, які хочеться запам’ятати – розповівши комусь, зробивши фото на пам'ять, записавши нотатку у блоґ чи щоденник. Ними хочеться ділитися з найкращими друзями. Головне – щоб було з ким. А решта якось буде.

Ваша не по роках мудра

БарабОлька.

Малгожата Гутовська-Адамчик. Дівчата з 13-ї вулиці: роман / Переклала з польської Божена Антоняк. – Львів: Урбіно, 2014. – 240 с.

Відгук опубліковано в журналі для підлітків «Однокласник».

І знову дитяча

Це я, звісно ж, про сьому книжку з серії про Енн. «Діти з Долини Райдуг» кагбе натякає, правда ж? І ви правильно подумали, Енн тут майже не буде, хіба що десь проїжджатиме на брижці з чоловіком або сидітиме на ґанку, або про неї хтось згадає в пориві ніжності. Тут будуть діти, до того ж, як діти Енн, так і діти місцевого пастора, які теж вельми симпатичні, і навіть мала сирітка, в якої шило в одному місці. Дуже симпатичний персонаж!

У мене склалося таке враження, що цикл про Енн закінчився десь на п’ятій книжці, коли народився старший син Енн і Гілберта Джем. Уже в шостій фокус змістився на дітей, у сьомій – навіть на чужих дітей. Таким чином, почавши з умовно дитячої книжки (ми знайомимося з Енн, коли їй 12 років), ми нібито знову до дитячих чи ранньопідліткових повертаємося. І, здається, у восьмій буде знову доросла тема – війна (принаймні про це натякає авторка наприкінці «Дітей»).

Про Енн я зазвичай не вмію говорити спокійно і зважено, дуже вже ця героїня мені подобається. Крім хіба що того, що в 5-й книжці «Енн у Домі Мрії» вона сиділа і втикала в стелю замість того, щоб щось робити. Офіційно вона, звісно, була тилом і опорою лікаря Блайта, свого чоловіка, але мені здається, що тут Монтгомері зрадила своїм емансипантським поглядам. Хоча це зробило Енн-героїню ще цікавішою: бачили б ви, як жваво її обговорюють дорослі – на хвилиночку! – читачки! І те, що й сто років по написанню вона цікава, про щось таки свідчить. Можна подивуватися її шістьом дітлахам і тому, як вона умудряється, маючи одну служницю, бути такою замріяною і життєрадісною, можна пожуритися з приводу того, що її письменницьку кар’єру принесли в жертву Гілбертовій кар’єрі, можна щиро поспівчувати втраті першої дитини й узяти кілька прийомчиків із виховання.

Чи легко вбити людину?

Давайте відразу домовимося: я не коментуватиму назви нинішньої «Модної читанки». Інакше мені доведеться відкрити інтригу, а хіба воно вам треба? Тому зійдімося на тому, що питання риторичне, і кожен відповість на нього для себе, прочитавши книжку. Занотуйте для походу в книгарню: «Напівлихий», Саллі Ґрін, «Видавництво Старого Лева».

Оскільки ж я спеціалізуюся на фактах, то розкажу про сюжет і про головних персонажів. Я не здивуюся, якщо за «Напівлихим» невдовзі знімуть фільм. Гостросюжетний такий, місцями похмурий. Нелегкий, і геть не смішний. Як глядачка тремтітиму всім тілом, сподіваючись до кінця, що головний герой виживе. До слова, головного героя звуть Натан, і йому 16. А він уже багато всього побачив. Батько поза законом, мати померла. Рідня його ненавидить. Усі, крім бабці й зведеного брата. Суспільство Натана не приймає, він вважається вигнанцем, усі його цураються і цькують. У школі, вдома, на вулиці. І дорослі, і ровесники. До дівчини, яка подобається, небезпечно підходити, бо в неї є брати, які не лишать на тобі живого місця. І це я ще не згадала основного: все це відбувається у світі магії. Натан – чаклун. Син білої відьми й чорного мага, напівлихий. Ось тільки в цьому світі, на відміну від знайомого нам «Гаррі Поттера» Джоан Ролінґ, якого українською також переклав Віктор Морозов, тут неможливо зрозуміти, хто добрий – «білі» чи «чорні». Адже якщо світ «білих» дозволяє цькувати дитину, саджати її у клітку й усіляко знущатися, принижуючи і морально й фізично, – чи може цей світ вважатися добрим, а мораль – такою, якої варто дотримуватися? Особисто в мене є сумніви. Але в мене щодо цієї книжки є багато сумнівів, один із яких у тому числі стосується заголовка.

Єдине, щодо чого сумнівів у мене немає, то це те, що ви дуже швидко дочитаєте книжку Саллі Ґрін до кінця. За жанром це щось на зразок щоденника, написаного в режимі реального часу. Себто ми з вами мовби спостерігаємо за перебігом подій. Знаєте, як воно буває, коли напружений сюжет: читаєш, а там усе описано в минулому часі, і ти мовби заспокоюєшся, бо герой це пройшов, і якщо він чи вона це пише, то все ок. Так ось, тут усе не так. Тут РЕАЛЬНО переживаєш, бо перед тобою ніби вебкамера, і герой розповідає все перед нею, але невідомо, чи він пройде на наступний рівень. Чи взагалі виживе.

Серед тих, хто допомагає Натанові, є і «білі», і «чорні». І, підозрюю, далі (у наступних двох томах, бо планується трилогія) все обертатиметься навколо того, який бік прийме хлопець – буде він чинити добро чи зло. (Але ж знову ж таки: що таке добро, а що таке зло в цьому випадку?) Особисто я страшенно переймаюся тим, щоб головний герой не зробив непоправного. Але це вже тема для окремої розмови, і я відчуваю, що наразі до неї не готова. Тож подумаймо поки що про це, про життя і смерть, про непоправні речі і їх ціну. І може, якось зустрінемося поговорити на сторінках цього журналу. Домовилися?

Саллі Ґрін. Напівлихий: роман / Пер. з англ. Віктор Морозов. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 384 с.

Відгук опубліковано в журналі для підлітків «Однокласник».

пс: другу книжку я досі не прочитала, мені страшно. Не розказуйте, що там, га?

Книжка про те, як важливо вчити іноземні мови

Властиво, це скорочено анотація. Але для справедливості, написавши про першу і другу книжки кротячої серії Мар'яни Прохасько і Тараса Прохаська, треба написати про третю. 

Отож, я підходила до неї з осторогою: друга мене відверто розчарувала тим, що крім опису життя-буття Букового лісу, яке цікаво і свіжо виглядало в "Хто зробить сніг", ніяким детективом не порадувала. Третя натомість обіцяла морські пригоди. Ну, думаю я, зараз буде! Тим паче, тут є натяки на "Одіссею", яку в подорожі читає одна з білок. Зараз будуть пристрасті, інтриги, #зрада, розслідування, сльози радості й печалі. Але ні, добралися до маленького острова наші юні мандрівники майже без пригод. Хіба що зайченя Мартіну трохи нудило. Ну, і ще в морі трапилася кротяча любовна історія, через яку вчинився кротомордобій.

В основному ж фокус письменники зробили на проблемі культурного порозуміння. "Як зрозуміти козу" – повість про те, як важливо вчити іноземні мови. Бо кози тут – винятково грецького походження, і мекають вони винятково грецькою. Мова допомагає нашим юним мандрівникам налагодити контакти й міжетнічну дружбу, конфліктів чи колізій не виникає (що, звісно, трохи утопічно виглядає у світлі світових політичних подій і взагалі). Діти чудово ладнають і навіть обмінюються адресами для листування.