четвер, 22 грудня 2016 р.

Малюк Падінгтон


Як я давно добиралася до цієї книжки! Спеціально навіть кіна не дивилася, щоб, так сказать, свіжі враження, незаплямовані режисерськими домислами і всім оцим. Діждалася, читаю от. І знаєте, що я вам скажу? Це страшенно виховна серія при тому, що ви ніколи не запідозрите, що вас спеціально виховують.

Це вищий пілотаж. Не всі так уміють. Приміром, якщо окремі українські письменники беруться вас виховувати, то вони розправляють прапори, вішають на пуза таблички з написами «Я – великий педагог, я знаю, як треба!» або «Я – світоч нації!», або «Я – моральний авторитет і лідер думок», тож усі мають зрозуміти, що треба робити так, як автор каже. Бо він же не забуде після кожного розділу вам розжувати, як треба (як не треба, ви й самі здогадаєтеся), хто вчинив правильно, а кого слід насварити. Так ось, ясно, що після такого сеансу морального зґвалтування виховання вам не захочеться більше читати цього автора. Не пишіть так, викиньте таблички й прапори, пишіть, як Майкл, Майкл Бонд.

неділя, 18 грудня 2016 р.

Пам’ять для ніжок: Київ

Ідеї дитячих путівників останні роки лежать на поверхні: бери й роби. З часу виходу «Мого маленького Києва» їх треба було створити для кожного міста по п’ять штук. Тому я дико радію, що цього року з’явилося – мінімум два хороших проекти, поки ще не текстові, але дай Боже дождати :) Прикметно, що обидва створили маленькі київські книгарні. Один із них – «#СуперКиїв» від «Моєї книжкової полиці» та агенції прогулянок Walk&Talk – я днями отримала й тішуся.



Що це за штука?

По суті, це сімейна гра-бродилка з бонусами. Намалювала її художниця Женя Васильєва. Кольори яскраві, пам’ятки впізнавані. Маршрути зрозумілі, що важливо, коли йдеться про орієнтування у просторі.

У комплекті мапа для квесту, інструкція, наклейки, картки для гри в меморі (на них зображено пам’ятки, які діти побачать під час прогулянки, й коротеньку – не завжди правдиву – історію про те, що зображено).

За задумом розробниць, сім’ї вирушають від книгарні й у книгарню повертаються, щоб, наклеївши всі 16 наклейок у вказаних місцях і побачивши 16 цікавинок, отримати 17-ту наклейку, а з нею бонус – какао з печивом і, очевидячки, пакет нових книжок, ггг.

Усі пам’ятки можна знайти в центрі, це зручно, оскільки діти не зможуть виходити надто довгий і виснажливий маршрут. Наклейки й цікаві історії підкріплюватимуть їхній інтерес (тут я б побажала для перевидання зібрати картки для дорослих – зі справжніми цікавинками про ці місця, щоб можна було орієнтуватися на подорожніх із різним досвідом). Я сама часто водила дітей і дорослих цими маршрутами: Їжачок у Тумані, коти (з пластикових виделок і Пантелеймон), лавка з олівцями, балерина, скверик міських інтелігентів тощо. Окрім усього, що дає сім’ї спільна прогулянка, це ще й хороший спосіб ознайомити дитину з містом, обходити маршрут, навчити орієнтуватися в мапах і дізнатися щось нове. Гадаю, треба було б про всі райони такі ігри складати :)


Мені б іще хотілося додати фішок, щоб використовувати «СуперКиїв» як настільну гру, а не як одноразову прогулянку, але можна проявити творчий підхід і зробити фішки з чогось підручного. Хоча б із кришечок від напоїв. Також бракує кубика, але його можна позичити з інших ігор.

субота, 3 грудня 2016 р.

Хто такі неповносправні

Найгірше в цій книжці – назва. Чесно скажу: відкладала я її саме через назву. От «Кава з кардамоном» чіпляє, інтригує, «Місто Тіней» теж, а «Про Стівена Гокінга, чорну діру та мишей-під-підлогою» щось у мене – при всій повазі до Стівена Гокінга і чорних дір – цікавості не викликала.

Прочитала я її, з прикрістю виявивши, що тематика ідеально вписується в нещодавній огляд книжок про дітей із особливими потребами. Беруся. Читаю. З перших сторінок помічаю добрий стиль і письмо, що веде за собою, знання дитячої психології. Пізніше з’являються цікаві персонажі, конфлікти, дорослішання.

Дочитавши, отримала таке задоволення, яке дає читання Ульфа Старка, тож ви розумієте, який високий кредит у цієї книжки.

Отож, ця книжка – не про Стівена Гокінга, не про чорну діру й аж ніяк не про мишей під підлогою. Усі вони – тільки реквізити дорослішання, яке проходить головний персонаж, 9-річний Пйотрек. Відповідно, ця книжка і не про особливі потреби, точніше не лише про них. Хоча спочатку видається, що все у світі (якщо дивитися на нього Пйотрековими очима) крутиться саме навколо теми неповносправності: старший брат хлопчика, Стефан, прикутий до ліжка. При цьому він – геніальний інженер, який вигадав суперліжко, і тепер усі журналісти хочуть із ним поспілкуватися. Це щодо нього вводиться аналогія зі Стівеном Гокінгом (старшого брата звуть Стефан Ястшембський, англійською «яструб» буде hawk), геніального британського фізика-теоретика, який також не може самостійно пересуватися. Стефанові пощастило навіть більше: він може говорити, а Гокінг ні.

пʼятниця, 28 жовтня 2016 р.

4 в 1: перша книжка про пори року


Учора протестили на цільовій аудиторії картонку видавничого дому «Школа». Придумав кандидат-педагог Василь Федієнко, намалювала Марина Пузиренко. Попри стрьомний вигляд обкладинки, книжка справляє дуже добре враження.

У ній немає жодного слова, тільки чотири розгортки з перекидними сторінками. На кожній розгортці – одна з чотирьох пір року, до того ж представлена у двох своїх крайнощах (приміром, весна прохолодна з відлигами й весна тепла, коли цвітуть дерева). На малюнках – два різні пейзажі: пора року в природі й пора року в саду. Показано різних тварин, птахів, комах і що вони роблять у той чи інший час. Показано заняття людини в саду: садити, підрізати дерева, рвати яблука тощо. Не показано міського життя, але я не вважаю це жахливою хибою, хоч ми й урбанізовані до неможливості. Бо в місті, приміром, не так чітко виявляються всі пори року. Хоча, звісно, можна постаратися й щось придумати :)



Читайте про іншу картонку на цю ж тему.

Художниця Марина Пузиренко кілька років тому потрапила до Почесних списків Андерсена з книжкою «Лускунчик». У «Порах року» вона вибрала реалістичну техніку (підозрюю, що тут вловимі сліди педагогіки, яка стверджує, що малим дітям ліпше бачити малюнки, близькі до реальності), яка спершу видається дивною для найменших діток (дрібні деталі, деталізовані малюнки, багато всього на сторінці), проте зрештою нормально сприймається півторарічною дитиною. Тестова аудиторія, наприклад, «читала» книжку, показуючи пальчиком у різні деталі, а я мусила озвучувати все показане.


Пори року. Ідея В. Федієнко, художниця Марина Пузиренко. – Харків: Видавничий дім «Школа», 2016.

пʼятниця, 14 жовтня 2016 р.

Чесний тато

Так склалися обставини, що за останні, скажімо так, роки півтора я прочитала декілька книжок для молодих батьків. Саме кілька десятків. Була серед них одна мамська, про житіє в декреті, написана легко і з гумором, але нічого в ній особливого не було: у всіх же так, де родзинка? Артем Чапай, тато в декреті, у своїй книжці скрізь підкреслює: в моєму досвіді також немає нічого особливого, якщо не враховувати того факту, що я – чоловік. Тобто наше вау-сприйняття книжки «Тато в декреті» частково все ж від того, що суспільство й досі вважає екстрардинарним той факт, що чоловіки можуть доглядати за дітьми. Звідти ж захоплені погляди на татів, які гуляють із малими дітьми (сама така), звідти ж – насторожене ставлення до вихователів у садочках.

Але ця книжка вийшла в наших реаліях, де тато в декреті – це такий собі динозавр, який раптом викопався з пісочниці юрського періоду й дивує всіх бабульок витиранням дитячих соплів. Тому сприймати її інакше нам складно. Тому я теж писатиму дуже прихильний відгук, але й не лише тому.

Книжка хороша не лише тим, що чесна: автор не вигороджує себе, не цурається своїх помилок і слабинок, по максимуму чесно ділиться як хорошим, так і поганим досвідом. Книжка добра й не лише тим, що профеміністична: мало де так перевіряються рівноправні стосунки між статями, як у декреті. Книжка добра й тим, що в ній дуже добрий гумор, вона гарно скомпонована композиційно, епізоди всі на місці й до речі. Від неї сумно і смішно, її хочеться цитувати весь час як партнеру, так і у фейсбуці (добре, що окремі важливі цитати в дизайні підкреслено маркером, хоча мені хотілося цитувати насамперед не те). Книжка розумна й не ковзає поверхнею якихось поверхових жартів. Тобто видно, що автор і справді пізнав суть :) 

понеділок, 26 вересня 2016 р.

Секрет виживання

Проникливий роман про 10-річного хлопчика з генетичними вадами, Огеста. У хлопця спотворене після численних операцій обличчя, через яке він неабияк страждає. Ми знайомимося з головним героєм тоді, коли він має йти до середньої школи (до того Оггі вчився вдома з мамою). Середня школа і діти-підпідлітки  саме по собі випробування, адже діти бувають дуже жорстокими. Часто вони не прощають інакшості, цькують не-таких і вже зовсім рідко знають щось про толерантність. П'ятикласники – це маленькі люди, яким дуже важить популярність і зовнішні атрибути. Вік, коли те, що ти носиш і як виглядаєш, набуває більшого значення, ніж те, чи цікаво з тобою, як ти мислиш і граєшся. Також це вік, коли через великий ніс, руде волосся або веснянки однокласники можуть дражнити до сліз, що вже казати про таке обличчя, як у Оггі!

Читач проходить із Огестом усі етапи його випробування 5-м класом: від повного неприйняття, цькування, жорстокості, гри "в чуму", ігнорування й дружби з жалю – до тріумфу наприкінці навчального року, який для читача обертається катарсисом. В Оггі з'являються справжні друзі, підтримка – усе завдяки почуттю гумору й розуму.

вівторок, 6 вересня 2016 р.

Від Apple до Zoo

На моїй маленькій книжковій поличці до десятка абеток. Ще трошки – й додам новеньку, яку я «погортала» в рукописі й оце собі заберу. Звичайні абетки – вони які? На кожну літеру – віршик. Літери й віршики, як правило, однією мовою. Родзинку ж цієї абетки видно з назви: вона українсько-англійська. Віршики у ній українські з украпленнями англійських слів. Абетка – англійська. Тобто ви з малявками вчите англійську абетку на своєму мовному матеріалі і бонусом вивчаєте слова на літери англійської абетки.

Віршики Галини Крук якраз такі, які треба дошкільнятам: достатньо прості, щоб запам‘ятовувати й учитися читати самим, і водночас англомовні слова в текстах ускладнюють рівень. Вірші дотепні, про звичні малявкам реалії: яблуко, м’яч, слона, морозиво й – ненав’язливе вкраплення патріотичного виховання – Україну на букву «U» (бо Ukraine):

середа, 31 серпня 2016 р.

Про сімейну толерантність

Давно вже мені потрапила в руки ця мила книжка. А днями натрапила ще на новину, що її включили в шкільну програму у Франції. От молодці!

«Їжачок Пуф шукає собі нову родину» Яна Валькера (ілюстрації Мілен Рігоді дуже прикольні, чого вартий лише Їжачок в окулярах!) – це дотепна книжка-картинка з простим, але дуже актуальним у наші часи сюжетом. Їжачок Пуф, значить, вирушає на пошук нової родини, бо його начебто стара родина не дуже «шанує» (може, солодкого на сніданок не дають, може, спати вкладають о 21-й, мало що там). Стоп, цитата: «Пуфові здається, що мама забагато його цілує, татко ніколи не може знайти часу, щоб із ним погратися, а молодша сестричка занадто галаслива…». Усе резонно: ніхто тебе, Їжачку, не любить, тікай мерщій!

А поки Їжачок тікає і приглядається до різних родин, читач зустрічає зовсім різних тваринок (читайте: різні види сімей – цілком соціальних конструктів), як би сказали вельмишановні критики, стикається з різними Іншими:
  •          приміром, віслюка Якова всиновили, тож тепер його батьки – коні;
  •          у жабки Агати є тільки мама, і немає тата;
  •          у кабанчика Фунтика мама – свійська свиня, а тато – дикий кабан;
  •          у теляти Бублика двоє батьків – татусь і дідусь бики;
  •          за ластівкою Майєю доглядає няня Анфіса, вона сова, а Майїни батьки багато подорожують;
  •          у вовченяти Роккі величезна родина, адже вовки живуть зграями.


Тут бракує хіба що одностатевого шлюбу :)

Усі вони хороші, але не для Їжачка, як ви здогадалися.

неділя, 21 серпня 2016 р.

Старі і малі, хустки і шапки

Часом потрібно відкласти якусь книжку на невизначений час, щоб за місяць, два, рік насолодитися нею сповна. У моєму випадку кілька місяців чекала книжка, яку всі на моєму місці прочитали б найперше. Це ж дитячий «дебют» Софії Андрухович! Ще й із таким незвичним недитячим оформленням і на геть нетривіальну тему – про старих людей.

«Сузір'я курки» попри те, що ВСЛ рекомендує книжку читачам молодшого шкільного віку, текст, нмд, дорослий. Чудовий, вправний, щемливий, гарно написаний і з цікавою ідеєю. І якщо до нього відразу підходити як до тексту для дорослих (які можуть читати й діти, а не навпаки), то не буде невиправданих очікувань. Буде задоволення від гарної історії про стару жінку, яка живе в горах, має любов до курей і ладна пожертвувати собою заради ближнього. І буде історія про маленьку дівчинку, яка живе в темному лісі, вміє приручати диких кішок і хоробрістю може перевершити багатьох дорослих. Ці двоє ідеально доповнюють одна одну, недарма й самі вони помічають, що одна з них схожа на «маленьку бабусю», а друга на «стару дівчинку». Одна носить хустку, друга – шапку, одна вірить у чудовиськ, що населяють темний ліс, друга знає все про лікувальні рослини. Проте в будь-яку мить вони можуть помінятися головними уборами і знаннями, так, наче старе знову може стати допитливим і цікавим малим, а мале – набути мудрості, незрідка притаманній старості. Чудова ілюстрація до приказки «старе, як мале».

Попри те, що в нас традиційно головує текстоцентричність у книговиданні (свідомо чи ні применшуючи роль художника у створенні дитячої ілюстрованої книжки), в «Сузір'ї курки» все навпаки: текст народився з ідеї художниці, Мар'яни Прохасько (яка також є співавторкою повістей про кротів). Якось вона попросила своїх друзів-авторів написати їй тексти до книжок, які вона ілюструватиме. Так постала ідея серії «Напиши мені книжку», де Софія Андрухович створила перше оповідання. До цієї книжки ілюстрації Мар'яни Прохасько вже були доволі впізнавані – її кротенята, намальовані кольоровими олівцями, полюбилися багатьом дорослим і дітям. У «Сузір'ї курки» Прохасько спробувала нову для себе техніку, поєднавши в колажах документальні фото й домалювавши олівцями окремі деталі. Вийшли реальні, сфотографовані, персонажі-люди й нереальний, домальований антураж, а також помічники людей (курка Марічка і рись Рися). Завдяки цьому книжка сприймається як перехідна між вигадкою і правдою, й описані в ній події – цілком могли б бути в житті, або ж їх могла створити авторська уява (от епізод, де бабуся з куркою розігнали зграю вовків – реалістичний чи ні? А Орися – як її мама допустила, що маленька дівчинка живе практично сама в лісі? Єдине притомне пояснення для мене – мами в Орисі насправді немає, або ж Орися Марії наснилася). Одне слово, ілюстрації неодновимірні, спонукають фантазувати й міркувати на тему, що великий плюс. Інше питання – до них треба звикнути, оскільки такі речі геть немейнстрімові, і не всі читачі готові сприйняти колажі такого типу у виданнях для дітей. Ну, і ще: ілюстрації доволі похмурі, оскільки намальовані переважно темними кольорами. Втім, що цікаво, текст доволі світлий і позитивний.

пʼятниця, 19 серпня 2016 р.

Це не морква!


Мушу зізнатися, що хоч буття мамою й не робить мене автоматично критиком дитячих книжок (як і освіта філолога), деякі фішки все ж прошиваються саме тоді, коли читаєш книжки дитині (думаю, чужі тут так само рахуються).

Приміром, я б не помітила, якби не проживала цей хаос щодня, якими достовірними є ілюстрації до картонок «Доброго ранку, Карлхене!» і «На добраніч, Карлхене!» німецької художниці Ротраут Сюзанни Бернер. Там скрізь по підлозі валяються іграшки. Бо в дома маленька дитина, їй рочків два. І ніхто їх на ніч не збирає, тішиться в мені недбала господиня.

Слід завважити, що й філолог тішиться, помітивши на кухні у кролячій сім'ї картину з намальованою морквою, де французькою підписано «Це не морква». Усі вловили алюзію на картинку Маґрітта «Це не люлька», ага.

Праворуч над столиком із телефоном висить картина з морквою. А на картинці знайдіть курку!

А книжечки чудесні. Картонні книжки-картинки – я оцінила цей матеріал на повну. У кожній із двох описано повсякденний ритуал – чи то вкладання спати дитини, яка спати не хоче (знайомо?), чи то піднімання сонька, який тепер уже не хоче вставати.

Мама в мені тріумфує від того, що вкладанням Карлхена зайнятий тато. Це його обов'язок. Він придумує чудесний капцевий потяг із украй важливими «станціями» – морквинка на ніч, чищення зубів і вмивання, ліжко. Піднімає ж малого мама, підтримуючи синову гру й по черзі розпитуючи іграшок, де Карлхен (кроленя в той час ховається під ковдрою і, підозрюю, хіхікає).

четвер, 4 серпня 2016 р.

Ромео і Джульєтта: спокута на грозовому перевалі

Знаєте, є такі книжки, після яких добре помовчати. Часом вони вражають нас у саме серце, їх слід осмислити наодинці, можливо, навіть оплакати, посумувати, вкрившись пледом. Є книжки, які змушують узяти паузу й замислитися. Ефект шоку. Бах!

"Ми були брехунами" – саме така. Недаремно анотація застерігає в жодному разі не розповідати нікому розв'язки. Послухайте. Не робіть цього. Це як у "Спокуті" Мак'Юена, яку мені нагадує ця книжка. Роман – суцільна інтрига, що починається як звичайнісінька любовна пригода. Багаті люди, літо, розкішні маєтки – все ідеальне до нудоти. Аж поки з головною героїнею Кейденс не трапляється нещасний випадок, що стирає її пам'ять про 15-те літо. Минає два роки – і Кейді намагається пригадати, раз по раз борючись із жахливими мігренями.

Брехуни – четвірка найкращих друзів, троє з яких – двоюрідні брати й сестри, четвертий – товариш із інакшим кольором шкіри, походженням, думками. Кохання між ним і Кейденс – раптове, пристрасне, заборонене, як у Ромео і Джульєтти. Хоча Ґет порівнює себе радше з Гіткліфом із "Грозового перевалу", якого попри освіту й манери все ж не приймають у вищому світі.

Брехуни – 15-літні підлітки, батьки яких розлучені, матері гризуться між собою за спадок бабусі й трастову прихильність діда, дід натомість маніпулює доньками й намагається робити те саме з дітьми. Брехуни мають сміливість протистояти й залишатися вірними собі. Попри шок, це й книжка-терапія, передусім для головної героїні. Дуже кінематографічний роман. Мені відразу постають у голові окремі сцени й фінальна сцена-ретроспекція, пригадування катастрофи.

Е. Локгарт. Ми були брехунами / пер. З англ. Ю. Максимейко, КСД, 2016.

четвер, 7 липня 2016 р.

Бути дівчиною-підлітком


Дуже відверта книжка для дівчат, які тільки усвідомлюють себе жінками. Повість відомої шведської художниці, такий собі вступ до «основ фемінізму» для дівчат, написаний від імені дівчини-підлітка, з повноформатними малюнками, вкрапленнями дотепних коміксів на теми традиційних жіночих і чоловічих ролей. Дівчина на ім’я Руса осмислює свою сексуальність, роздивляється своє тіло, міркує про секс із хлопцями й не виключає інтиму з дівчатами. Ким їй хочеться бути – гетеро- чи бісексуалкою? Що для дівчини-підлітка є місячні – для когось це довгоочікувана подія, а когось вони навпаки лякають. Хтось хоче почуватися завдяки ним старшим, а хтось навпаки – хотів би ще бути молодшим, а місячні, як усі кажуть, це ознака дорослості. Переживання стосунків із однокласницями, старшими дівчатами й хлопцями, першої закоханості й перших розчарувань, міркування на тему одягу – ці всі речі дівчата проговорюють дуже інтимно, віч-на-віч, або ж прописують у щоденнику, весь час озираючись на те, чи ніхто сторонній не прочитає. Чомусь на ці теми не прийнято говорити, з’являється сором і страх «заборонених» тем, аж нарешті є відверта книжка, з якою добре про все це поміркувати саме в період, коли твоє тіло змінюється, мозок закипає від гормонів, а всі навколо, здається, згуртувалися проти тебе.

пʼятниця, 29 квітня 2016 р.

Ідеальна дівчача збірка оповідань

Хоч я тепер дуже рідко писучий книжкоблоґер, не написати про цю книжку не можу. Прочитала на одному дусі, мій внутрішній усім незадоволений критик щось хотів буркнути про те, що це «оповідання», і «хто їх тепер читає», аж раптом згадала, як дівкою вигрібала антології з полиць і дивилася зміст – шукала оповідання за назвами. Досі пам’ятаю, як вибрала «Плюшку» Мопассана, там було про повію, дуже миле. А критерій один – якщо назва гарна (або якщо в назві – ім’я жіночого персонажа), то це цікаво й імовірно про любов.

Але застерігаю: навіть із найпрекраснішими назвами бувають лажі. Так що головним чином довіряйте упорядникам, якщо це антології.

Отож, говоритиму я про «Чат для дівчат» (яка розкішна назва!), упорядкували цю книжку з 12 оповіданнями 12 письменниць, імена половини з яких я вперше почула, Валя Вздульська й Оксана Лущевська. Чудесна робота, дівчата.

Я не знайду, за що сварити цю книжку. У ній у міру всього: є розмови про стосунки з батьками й іншими членами родини, є переживання через зовнішність, є розбиті серця, складні долі й розкішна іронія, є про любов (аякже!), дружбу й дивних сучасних підлітків, хе-хе.

субота, 5 березня 2016 р.

Сенсація: жива українська повість для підлітків!

Бачите, я навчилася придумувати круті заголовки. Хоч не про секс, але непогано. Сьогодні йтиметься про підліткову повість, яка заслуговує на шоколадну медальку від Христі.

Я вам зараз скажу щось страшне: коли я натрапляю на новину про те, що хтось із визнаних дитячих письменників написав повість для підлітків, мене кидає в холодний піт і починає нервово сіпатися око. Я зразу собі уявляю, як автори применшують своїх персонажів і їхні проблеми, як згадують свої дитячо-підліткові роки й машинально підтусовують туди мобілки або ж як штучно читаються діалоги. Особливо мені печально тоді, коли автор намагається пожартувати. Я згадую Адріана Моула й майже плачу, бо можу згадати наступні причини для сміху в прочитаних раніше українських книжках для підлітків: а) підліткові зацікавлення (дискотеки, соцмережі), б) слово "вібратор", в) пригоди юної киці. Додайте своє. Отож, як правило, коли я натрапляю на новину про те, що хтось із іменитих дитячих письменників в Україні написав книжку для підлітків, мені стає сумно. Це правило має вийнятки, прошу завважити. І не стосується письменників "дорослих", багато їхніх книжок апріорі читабельні для цієї специфічної аудиторії.

Так ось, поки ви не знудилися, заокруглюю цей розлогий вступ. Я дуже рада вітати в нашому тісному літературному світі Тараса Шила, автора дебютного роману для підлітків "Літак_в_небі".

Далі я напишу тезово плюси цієї книжки і її мінуси, розлогіше читайте в рецензії Володі Чернишенка, від якого я, властиво, й почула про "Літак".

середа, 17 лютого 2016 р.

"Капітанський" пост про дуже голодну Г


Усі люблять "Дуже голодну гусеницю" Еріка Карла, таку "хрестоматійну" книжку-гру, картонку американського автора, яка оце торік вийшла врешті українською. Проте ніхто нормально не розказує, за що її любить. Цей пост – від капітанші очевидність: я розкажу в ньому про те, чим конкретно чудова ця книжка. Це виявилося в повторюваному читанні з малою дитиною.

Так ось, по-перше, вона маленького формату та з якісного картону, який не так легко прогризти (бо скільки ви не втішайте себе, що ваше дитя читатиме в рік Підмогильного, воно його тільки гризтиме і рватиме якийсь час).



По-друге, як у справжній книжці-картинці, там мало тексту. Це дуже важливо, бо ви навряд встигнете прочитати два речення перед тим, які маленькі пальчики перегорнуть сторінку.

По-третє, ця книжка навчальна, але в природній ігровій формі. Тут можна вивчити всякі фрукти-ягоди, овочі та іншу їжу. Дні тижня. І, крім того, рахувати. Сюди ж зарахуємо "виховну" функцію. Хто не знає, гусінька нажерлася всякої некорисної фігні, і на ранок у неї заболів живіт. А потім вона пожувала зелений листочок – і бінго! – животик перестав!

Окремим пунктом запишу дірочки, в які можна запихати пальчики. І різного розміру сторінки. А остання сторінка, де гусінь перетворюється на метелика,  це ж із розряду магії! Ну, і урок біології для найменших :) але магія важливіша.

Ерік Карл. Дуже голодна гусениця / Пер. із англ. Тараса Уліщенка. – Харків: Читариум, 2015.