середа, 6 вересня 2017 р.

Як правильно цінувати час

Мені весь час хочеться залапкувати оте «правильно», бо все таке відносне. Тим паче, якщо говорити про час, який апріорі з часів Альб. Ейн. вважається відносним параметром.
Але якщо говорити про цілком конкретну дитячу книжку, то ок і пофілософствувати.



«Мій дідусь» Катаріни Собрал (Португалія) – книжка дуже вишукана в стильна в художньому плані й філософська в міру, бо торкається якраз питань часу, пріоритетів із позиції різних людей і різного життєвого досвіду. Водночас вона абсолютно придатна для розмови з дитиною, там якраз мова від персонажа-дитини. Хлопчик (думаю, він дошкільня або тільки пішов у школу, ще малий) багато часу проводить із дідусем. Дідусь, на щастя, на пенсії, і має час, який присвячує онукові й усяким життєвим приємнощам. Зустрічатися з друзями, які поступово відходять (так, тут і дорослим є про що подумати), вчитися новому, готувати смачну їжу, гуляти з собакою. Усе це показано на контрасті з сусідом дідуся, вічно зайнятим лікарем, який нервує в чергах, їсть на ходу, ніколи не має часу, бо завжди працює. Ні грама дидактики, усе показано в порівнянні, усі висновки читач зробить сам. А завдяки дотепним і лаконічним малюнкам (це книжка-картинка, ілюстрації тут виконують не менш важливу роль, ніж текст) створюється гумористичний ефект, підкреслюється абсурдність ситуації. Ось, наприклад, історія починається з малюнка, де дідусь оповідача прокидається о 6 ранку, а сусід доктор Себастьян о 7-й. Виходить, дідусь навіть більше береже час, встає раніше. Але придивитися уважніше – дідусь перед сном читав, а доктор пив каву і, певне, працював. А зранку дідусь вигуляв собаку, а доктор біг на роботу. Взагалі ця книжка прекрасна тим, що практично невичерпна для роздумів. Ти нібито знаєш «правильні» відповіді, а все ж подивишся під іншим кутом – і вуаля, все не так однозначно. Тому її цікаво читати і в 4, і в 7 років.

четвер, 22 червня 2017 р.

Коли ви не запрошували Тигра, а він прийшов

Останнім часом я дуже люблю писати читацькі нотатки. Може, тому, що пишу їх тепер рідко, і лише про книжки, про які не можна не написати – такі вони хороші! Ми їх випробовуємо на практиці, тож читацька аудиторія теж має своє вагоме слово :) Якось я писала вам про пригоди Мімбо Джимбо і йогодруга-інтроверта Мумбо-Джумбо, обов’язково зверніть увагу на цю книжку, якщо у вас є читачі віку 2+.

Книжка «До нас на чай заходив тигр» Джудіт Керр (переклала з англійської Катерина Міхаліцина) – теж для віку 2+ (дуже дивно, коли маєш удома 2-річну читачку, правда?)))). Моя тисяча подяк «Видавництву Старого Лева» за те, що вона тепер є українською, бо не минає ні дня, щоб ми вдома не читали цієї книжки. І я – так! – люблю її читати щодня.

По-перше, в ній великі малюнки з яскравими акцентами, багато простору й мало тексту, що важливо (не нехтуйте віковими особливостями своїх читачів). По-друге, в ній проста й зрозуміла історія, що, втім, не позбавлена інтриги й гумору. По-третє, переклад такий співучий, що мені дуже легко читати його з різними інтонаціями й не повторюватися. Усе органічно й добре, крім першої фрази, яку я повсякчас змінюю на «Жила собі дівчинка» («жила-була» раніше вважалося калькою з російської, але раптом щось змінилося, то я не перевіряла). По-четверте, як і в «Мімбо Джимбо», ця книжка – просто-таки збірка ввічливих фраз :) Мене щоразу розпирає від сміху, коли уявляю себе на місці мами Софі, коли та пропонує нахабному Тигрові випити ще щось. (Уявіть собі, що до вас приходить нежданний Тигр, з’їдає все, що можна було з’їсти, і випиває все, що можна було випити, навіть усю воду з-під крана!) А Тигр – то взагалі чудо чемності: бувають же такі, які скромно приходять і кажуть, що дуже зголодніли й напрошуються на чай, а потім усе змітають і, чемно попрощавшись, ідуть собі геть?

понеділок, 17 квітня 2017 р.

Манюня замітка про Манюню


Поки дочитувала першу «Манюню», кажуть, «Рідна мова» видала вже другу. Так тримати J
Не можу писати розлого про цю книжку, бо доведеться переписувати кілометри цитат (о, крутяк, хтось зробив цю роботу за мене), із яких моя улюблена, – про сімейну сварку. Як дитина, яка це все переживала вкрай болісно, вражена тим, як спокійно і з гумором усе це описує оповідачка Наріне (ну, це типу автобіографічні оповідки блогерки й письменниці Наріне Абґарян, але ж я філолог – тому тут вживається словосполучення «лірична героїня»).

– Не чекай на мене! – вигукнув він мамі з порогу.
– Хліба купи на зворотному шляху, – не залишилася в боргу мама.
– Ніколи! – крикнув тато і грюкнув дверима.
– І кави! – крикнула мстиво мама.
– Агрхххх, – пролунало за дверима, і мама задоволено гмикнула – останнє слово залишилося за нею.

середа, 12 квітня 2017 р.

Слон-винахідник






В ефірі рубрика «Яся читає». Ясі ось-ось буде 2 роки, в її арсеналі поки що картонки, деякі книжки-картинки, два томи «Улюблених віршів» та інші рендомні книжки. Хочу поділитися двома книжками, які зайшли ідеально в цільову аудиторію 2+ – «двотомник» Якоба Мартіна Стріда в перекладі Наталі Іваничук (безмежне дякую видавництву «Читаріум» за смак і все-все!). Завжди виписую собі перли пані Наталі, цього разу це словосполучення «розцяцьковане круцьками».

вівторок, 14 березня 2017 р.

Це не Гаррі, але


Вам знайомо це відчуття: не можеш дочекатися, коли вже нарешті допишуть / перекладуть / видадуть продовження книжки, яку ви щойно проковтнули? Якщо вам близько 30 років, ви могли б пам’ятати цей трепет від кожної нової частини «Гаррі Поттера». У випадку з «Шісткою воронів» нам, можна сказати, пощастило: обидві частини дилогії «Кеттердам» уже написано, першу перекладено українською і навіть трошки прочитано. «Трошки» у прямому сенсі, бо мені поки що не траплялося, щоб про цю книжку писали в українському сегменті критики.

вівторок, 7 березня 2017 р.

Я, безмежна поштова скринька

У назві я лукавлю. Нав’язую відразу вам свою інтерпретацію (хоча хтозна, хтозна). Ну, бо інтуїція підказує мені, що не можна рік писати листи людині, якої ти не називаєш, якій не представляєшся і взагалі (може, тому, що це не одна людина? Може, адресатів – мільйони? А може, він узагалі пише собі?). Натомість це чудесна метафора й чудесна техніка письма як терапії, що й робить Чарлі. Йому 16, у нього депресія, з дитинства він на обліку у психіатра, в середній школі його найкращий друг наклав на себе руки, а більше друзів у нього взагалі-то й не було. Доплюсуйте період дорослішання й те, що герой через внутрішні проблеми не може побунтувати в сім’ї, він показово тихий, скромний, слухняний і – сказано ж у заголовку, що «сором’язливий».

Уся книжка – про дорослішання. Проблеми накопичуються поступово й у певну мить вибухають і падають на читача несподіваним вигином (так кажуть?) сюжету. Пройти всі етапи підліткового бунту Чарлі допомагають друзі, Патрик і Сем. Один із них – гей, друга – недосяжна кохана, в коханні до якої є щось самозречене. Кохання до Сем позбавлене тілесності, ідеальне. Вона – його Беатріче, його Лаура, не менше. Нічого, психіатр із цим розбереться.

пʼятниця, 10 лютого 2017 р.

Ведмедики на стінах

Поки маленьке харківське видавництво «Читаріум» не взялося видавати українською Джулію Дональдсон, багато хто з нас знав лише про Ґруффала. Правда ж? А про «Печерного розмалюка» ніхто й не здогадувався. Може, ви досі цієї книженції не бачили, то я розкажу.

Це дуже мила, дотепна і зворушлива історія про будні молодих батьків. Ой, даруйте! Про будні дітей віком 1-3 роки, яких нині по-модному іменують «тодлерами». Діти ці обмальовують стіни й постійно вислуховують від батьків, чому цього робити не варто. А й справді, чому? Особливо, якщо батьки сучасні й працюють без відриву від виховання: мама – художниця, тато – професійний вбивця мамонтів («Із малюком печерним ніхто ні в що не грав — / Татусь весь час хоробрий, а в мами купа справ»). Ясна річ, малюк має переважно сам себе розважати. А що поганого в тому, щоб робити, як мама, – малювати на стінах? Але ж ні: батьки сварять і не розуміють творчості малого дослідника.


четвер, 26 січня 2017 р.

Навчальні книжки-іграшки

Тепер тут часто з’являтимуться пости про книжки для категорії 0+, бо в мене вже майже два роки є тестова читачка J Сьогодні, наприклад, прийшла новинка від видавництва «Школа», з серії «Сторінки-цікавинки». Раніше ми читали їхню «Їду, плаваю, лечу» й гортали трохи інші книжки з серії.

Тепер ось прийшли «Пори року» з віршиками Василя Федієнка та милими, дотепними, яскравими ілюстраціями Інни Черняк.

На початку буде хвалебний абзац, а наприкінці – критичний, бо як же без нього. Ми дбаємо про те, щоб маленькі читачі мали найкращі книжки, а їхні дорослі не заплутувалися в словах, коли читають.

середа, 18 січня 2017 р.

Наша подружка Зоя

Знаєте, я зараз скажу банальність, але ви вже пробачте. Коли ти читаєш дитячі книжки як фахівець, ти можеш помічати речі, як є і які мають бути, яких немає, які можуть спрацювати з дитиною. Коли ж ти читаєш із дитиною, то помічаєш усе, перераховане вище, тільки оте «можуть» замінюється речами, які спрацьовують чи не спрацьовують із конкретним читачем.

Мене раніше дико бісили пластилінові ілюстрації і книжки з «примітивними» текстами. Хотілося, як і всім, що душа звернулася, а відтак розвернулася, стався душевний переворот і більше нічого, як раніше. І щоб ілюстрації вишукані, з купою деталей. Єрко – не менше.




Але тут з’явилася Зоя. Це персонаж Барбари Рід, авторки «пластилінових» книжечок для найменших. Не скажу, що я відразу полюбила пластилінову ілюстрацію, але не відзначити того, що Рід віртуозно володіє технікою і промальовує найменші деталі емоцій пластиліном – треба було бути сліпою. Пластилінові сльози, пластилінова радість, пластилінові збиті коліна – усе це Рід промальовує дуже майстерно, все детальне й упізнаване найменшими читачами (книжечки про Зою розраховані на категорію 0+).