Розглядати зиму в місті

Оскільки зима в наших широтах, скажімо так, кхе-кхе, не дуже вдалася цього року, то треба цю саму зиму накликати. Як Діда Мороза чи Весну. Бо що ж це таке робиться: через кілька днів Новий рік, а снігу нема, і за вікном +9 за Цельсієм. А я тільки-но купила таку кльову іграшку – сніжколіп! Ну ок, про те, чого в нас немає, я звикла читати у книжках :) Тому перед святами раджу повністю український вімельбух – «Новорічні канікули» Інни Рудої. Абсолютно на рівні з європейськими книжками, тільки дуже вгадувано про наші реалії. А це плюс, бо всім же хочеться ідентифікувати себе з персонажами і впізнавати, а не весь час тлумачити.

Роль білок у ранньому розвитку дитини

Люблю розповідати про книжки, апробовані на дитині. Останнім часом наш із Ясею фаворит – серія про Білченя від видавництва «Артбукс». Наразі видано весняні й осінні пригоди Білченяти, у планах – решта сезонів.

Равлик, пташки, кораблі

Знову розкажу вам про книжки свого улюбленого «Читаріуму». От що правда, то правда: маленьке видавництво, яке видає небагато книжок, але всі такі класнючі і з такою любов’ю, таким смаком і розумінням потреб читача, що я не втомлююся їх радити. Сьогодні ми отримали три їхні нові картонки авторства Оксани Лущевської, і я так протащилася, читаючи їх дитині 2,5 років, що прям вклавши дитину спати, зразу пишу сюди.

Насамперед скажу, що Оксана Лущевська – письменниця, перекладачка, дослідниця дитячої літератури. Вона в темі багато років і точно знає, що робить у своїй справі. Пише вона для різних вікових категорій, але найдужче я люблю її малявські віршики. Хоча б тому, що вони дають хороший простір для гри. Наприклад, за «Павою з павенятами» (ВСЛ) ми придумали пальчикову гру, вивчаємо «право» і «ліво», рахуємо. Книжка «Про кита» (ВСЛ) вся звуконаслідувальна. І це, здається, той «коник», який дуже вдається письменниці. До цього прийому авторка вдалася і в книжці «Пливуть кораблі» («Ту-ту-ту», цей звук візуально підкреслила скрізь художниця Катерина Степаніщева), і в «Пташиній колисковій», де всі пташки по-своєму засинають – і це теж прикольно вчити з дитиною, яка щойно починає говорити.

Тепер трошки про кожну з картонок, бо всі мають якісь «перчинки» і в тексті, й особливо – в ілюструванні. Це особлива насолода – показувати малявці різні техніки й дивитися на реакцію :)

Як правильно цінувати час

Мені весь час хочеться залапкувати оте «правильно», бо все таке відносне. Тим паче, якщо говорити про час, який апріорі з часів Альб. Ейн. вважається відносним параметром.

Але якщо говорити про цілком конкретну дитячу книжку, то ок і пофілософствувати.

«Мій дідусь» Катаріни Собрал (Португалія) – книжка дуже вишукана в стильна в художньому плані й філософська в міру, бо торкається якраз питань часу, пріоритетів із позиції різних людей і різного життєвого досвіду. Водночас вона абсолютно придатна для розмови з дитиною, там якраз мова від персонажа-дитини. Хлопчик (думаю, він дошкільня або тільки пішов у школу, ще малий) багато часу проводить із дідусем. Дідусь, на щастя, на пенсії, і має час, який присвячує онукові й усяким життєвим приємнощам. Зустрічатися з друзями, які поступово відходять (так, тут і дорослим є про що подумати), вчитися новому, готувати смачну їжу, гуляти з собакою. Усе це показано на контрасті з сусідом дідуся, вічно зайнятим лікарем, який нервує в чергах, їсть на ходу, ніколи не має часу, бо завжди працює. Ні грама дидактики, усе показано в порівнянні, усі висновки читач зробить сам. А завдяки дотепним і лаконічним малюнкам (це книжка-картинка, ілюстрації тут виконують не менш важливу роль, ніж текст) створюється гумористичний ефект, підкреслюється абсурдність ситуації. Ось, наприклад, історія починається з малюнка, де дідусь оповідача прокидається о 6 ранку, а сусід доктор Себастьян о 7-й. Виходить, дідусь навіть більше береже час, встає раніше. Але придивитися уважніше – дідусь перед сном читав, а доктор пив каву і, певне, працював. А зранку дідусь вигуляв собаку, а доктор біг на роботу. Взагалі ця книжка прекрасна тим, що практично невичерпна для роздумів. Ти нібито знаєш «правильні» відповіді, а все ж подивишся під іншим кутом – і вуаля, все не так однозначно. Тому її цікаво читати і в 4, і в 7 років.

Коли ви не запрошували Тигра, а він прийшов

Останнім часом я дуже люблю писати читацькі нотатки. Може, тому, що пишу їх тепер рідко, і лише про книжки, про які не можна не написати – такі вони хороші! Ми їх випробовуємо на практиці, тож читацька аудиторія теж має своє вагоме слово :) Якось я писала вам про пригоди Мімбо Джимбо і йогодруга-інтроверта Мумбо-Джумбо, обов’язково зверніть увагу на цю книжку, якщо у вас є читачі віку 2+.

Книжка «До нас на чай заходив тигр» Джудіт Керр (переклала з англійської Катерина Міхаліцина) – теж для віку 2+ (дуже дивно, коли маєш удома 2-річну читачку, правда?)))). Моя тисяча подяк «Видавництву Старого Лева» за те, що вона тепер є українською, бо не минає ні дня, щоб ми вдома не читали цієї книжки. І я – так! – люблю її читати щодня.

По-перше, в ній великі малюнки з яскравими акцентами, багато простору й мало тексту, що важливо (не нехтуйте віковими особливостями своїх читачів). По-друге, в ній проста й зрозуміла історія, що, втім, не позбавлена інтриги й гумору. По-третє, переклад такий співучий, що мені дуже легко читати його з різними інтонаціями й не повторюватися. Усе органічно й добре, крім першої фрази, яку я повсякчас змінюю на «Жила собі дівчинка» («жила-була» раніше вважалося калькою з російської, але раптом щось змінилося, то я не перевіряла). По-четверте, як і в «Мімбо Джимбо», ця книжка – просто-таки збірка ввічливих фраз :) Мене щоразу розпирає від сміху, коли уявляю себе на місці мами Софі, коли та пропонує нахабному Тигрові випити ще щось. (Уявіть собі, що до вас приходить нежданний Тигр, з’їдає все, що можна було з’їсти, і випиває все, що можна було випити, навіть усю воду з-під крана!) А Тигр – то взагалі чудо чемності: бувають же такі, які скромно приходять і кажуть, що дуже зголодніли й напрошуються на чай, а потім усе змітають і, чемно попрощавшись, ідуть собі геть?

Слон-винахідник

В ефірі рубрика «Яся читає». Ясі ось-ось буде 2 роки, в її арсеналі поки що картонки, деякі книжки-картинки, два томи «Улюблених віршів» та інші рендомні книжки. Хочу поділитися двома книжками, які зайшли ідеально в цільову аудиторію 2+ – «двотомник» Якоба Мартіна Стріда в перекладі Наталі Іваничук (безмежне дякую видавництву «Читаріум» за смак і все-все!). Завжди виписую собі перли пані Наталі, цього разу це словосполучення «розцяцьковане круцьками».

Ведмедики на стінах

Поки маленьке харківське видавництво «Читаріум» не взялося видавати українською Джулію Дональдсон, багато хто з нас знав лише про Ґруффала. Правда ж? А про «Печерного розмалюка» ніхто й не здогадувався. Може, ви досі цієї книженції не бачили, то я розкажу.

Це дуже мила, дотепна і зворушлива історія про будні молодих батьків. Ой, даруйте! Про будні дітей віком 1-3 роки, яких нині по-модному іменують «тодлерами». Діти ці обмальовують стіни й постійно вислуховують від батьків, чому цього робити не варто. А й справді, чому? Особливо, якщо батьки сучасні й працюють без відриву від виховання: мама – художниця, тато – професійний вбивця мамонтів («Із малюком печерним ніхто ні в що не грав — / Татусь весь час хоробрий, а в мами купа справ»). Ясна річ, малюк має переважно сам себе розважати. А що поганого в тому, щоб робити, як мама, – малювати на стінах? Але ж ні: батьки сварять і не розуміють творчості малого дослідника.

Наша подружка Зоя

Знаєте, я зараз скажу банальність, але ви вже пробачте. Коли ти читаєш дитячі книжки як фахівець, ти можеш помічати речі, як є і які мають бути, яких немає, які можуть спрацювати з дитиною. Коли ж ти читаєш із дитиною, то помічаєш усе, перераховане вище, тільки оте «можуть» замінюється речами, які спрацьовують чи не спрацьовують із конкретним читачем.

Мене раніше дико бісили пластилінові ілюстрації і книжки з «примітивними» текстами. Хотілося, як і всім, що душа звернулася, а відтак розвернулася, стався душевний переворот і більше нічого, як раніше. І щоб ілюстрації вишукані, з купою деталей. Єрко – не менше.

Але тут з’явилася Зоя. Це персонаж Барбари Рід, авторки «пластилінових» книжечок для найменших. Не скажу, що я відразу полюбила пластилінову ілюстрацію, але не відзначити того, що Рід віртуозно володіє технікою і промальовує найменші деталі емоцій пластиліном – треба було бути сліпою. Пластилінові сльози, пластилінова радість, пластилінові збиті коліна – усе це Рід промальовує дуже майстерно, все детальне й упізнаване найменшими читачами (книжечки про Зою розраховані на категорію 0+).

4 в 1: перша книжка про пори року

Учора протестили на цільовій аудиторії картонку видавничого дому «Школа». Придумав кандидат-педагог Василь Федієнко, намалювала Марина Пузиренко. Попри стрьомний вигляд обкладинки, книжка справляє дуже добре враження.

У ній немає жодного слова, тільки чотири розгортки з перекидними сторінками. На кожній розгортці – одна з чотирьох пір року, до того ж представлена у двох своїх крайнощах (приміром, весна прохолодна з відлигами й весна тепла, коли цвітуть дерева). На малюнках – два різні пейзажі: пора року в природі й пора року в саду. Показано різних тварин, птахів, комах і що вони роблять у той чи інший час. Показано заняття людини в саду: садити, підрізати дерева, рвати яблука тощо. Не показано міського життя, але я не вважаю це жахливою хибою, хоч ми й урбанізовані до неможливості. Бо в місті, приміром, не так чітко виявляються всі пори року. Хоча, звісно, можна постаратися й щось придумати :)

Читайте про іншу картонку на цю ж тему.

Художниця Марина Пузиренко кілька років тому потрапила до Почесних списків Андерсена з книжкою «Лускунчик». У «Порах року» вона вибрала реалістичну техніку (підозрюю, що тут вловимі сліди педагогіки, яка стверджує, що малим дітям ліпше бачити малюнки, близькі до реальності), яка спершу видається дивною для найменших діток (дрібні деталі, деталізовані малюнки, багато всього на сторінці), проте зрештою нормально сприймається півторарічною дитиною. Тестова аудиторія, наприклад, «читала» книжку, показуючи пальчиком у різні деталі, а я мусила озвучувати все показане.

Пори року. Ідея В. Федієнко, художниця Марина Пузиренко. – Харків: Видавничий дім «Школа», 2016.

Про сімейну толерантність

Давно вже мені потрапила в руки ця мила книжка. А днями натрапила ще на новину, що її включили в шкільну програму у Франції. От молодці!

«Їжачок Пуф шукає собі нову родину» Яна Валькера (ілюстрації Мілен Рігоді дуже прикольні, чого вартий лише Їжачок в окулярах!) – це дотепна книжка-картинка з простим, але дуже актуальним у наші часи сюжетом. Їжачок Пуф, значить, вирушає на пошук нової родини, бо його начебто стара родина не дуже «шанує» (може, солодкого на сніданок не дають, може, спати вкладають о 21-й, мало що там). Стоп, цитата: «Пуфові здається, що мама забагато його цілує, татко ніколи не може знайти часу, щоб із ним погратися, а молодша сестричка занадто галаслива…». Усе резонно: ніхто тебе, Їжачку, не любить, тікай мерщій!

А поки Їжачок тікає і приглядається до різних родин, читач зустрічає зовсім різних тваринок (читайте: різні види сімей – цілком соціальних конструктів), як би сказали вельмишановні критики, стикається з різними Іншими:

•          приміром, віслюка Якова всиновили, тож тепер його батьки – коні;
•          у жабки Агати є тільки мама, і немає тата;
•          у кабанчика Фунтика мама – свійська свиня, а тато – дикий кабан;
•          у теляти Бублика двоє батьків – татусь і дідусь бики;
•          за ластівкою Майєю доглядає няня Анфіса, вона сова, а Майїни батьки багато подорожують;
•          у вовченяти Роккі величезна родина, адже вовки живуть зграями.

Тут бракує хіба що одностатевого шлюбу :)

Усі вони хороші, але не для Їжачка, як ви здогадалися.

Це не морква!

Мушу зізнатися, що хоч буття мамою й не робить мене автоматично критиком дитячих книжок (як і освіта філолога), деякі фішки все ж прошиваються саме тоді, коли читаєш книжки дитині (думаю, чужі тут так само рахуються).

Приміром, я б не помітила, якби не проживала цей хаос щодня, якими достовірними є ілюстрації до картонок «Доброго ранку, Карлхене!» і «На добраніч, Карлхене!» німецької художниці Ротраут Сюзанни Бернер. Там скрізь по підлозі валяються іграшки. Бо в дома маленька дитина, їй рочків два. І ніхто їх на ніч не збирає, тішиться в мені недбала господиня.

Слід завважити, що й філолог тішиться, помітивши на кухні у кролячій сім'ї картину з намальованою морквою, де французькою підписано «Це не морква». Усі вловили алюзію на картинку Маґрітта «Це не люлька», ага.

Праворуч над столиком із телефоном висить картина з морквою. А на картинці знайдіть курку!

А книжечки чудесні. Картонні книжки-картинки – я оцінила цей матеріал на повну. У кожній із двох описано повсякденний ритуал – чи то вкладання спати дитини, яка спати не хоче (знайомо?), чи то піднімання сонька, який тепер уже не хоче вставати.

Мама в мені тріумфує від того, що вкладанням Карлхена зайнятий тато. Це його обов'язок. Він придумує чудесний капцевий потяг із украй важливими «станціями» – морквинка на ніч, чищення зубів і вмивання, ліжко. Піднімає ж малого мама, підтримуючи синову гру й по черзі розпитуючи іграшок, де Карлхен (кроленя в той час ховається під ковдрою і, підозрюю, хіхікає).

"Капітанський" пост про дуже голодну Г

Усі люблять "Дуже голодну гусеницю" Еріка Карла, таку "хрестоматійну" книжку-гру, картонку американського автора, яка оце торік вийшла врешті українською. Проте ніхто нормально не розказує, за що її любить. Цей пост – від капітанші очевидність: я розкажу в ньому про те, чим конкретно чудова ця книжка. Це виявилося в повторюваному читанні з малою дитиною.

Так ось, по-перше, вона маленького формату та з якісного картону, який не так легко прогризти (бо скільки ви не втішайте себе, що ваше дитя читатиме в рік Підмогильного, воно його тільки гризтиме і рватиме якийсь час).

По-друге, як у справжній книжці-картинці, там мало тексту. Це дуже важливо, бо ви навряд встигнете прочитати два речення перед тим, які маленькі пальчики перегорнуть сторінку.

По-третє, ця книжка навчальна, але в природній ігровій формі. Тут можна вивчити всякі фрукти-ягоди, овочі та іншу їжу. Дні тижня. І, крім того, рахувати. Сюди ж зарахуємо "виховну" функцію. Хто не знає, гусінька нажерлася всякої некорисної фігні, і на ранок у неї заболів живіт. А потім вона пожувала зелений листочок – і бінго! – животик перестав!

Окремим пунктом запишу дірочки, в які можна запихати пальчики. І різного розміру сторінки. А остання сторінка, де гусінь перетворюється на метелика,  це ж із розряду магії! Ну, і урок біології для найменших :) але магія важливіша.

Ерік Карл. Дуже голодна гусениця / Пер. із англ. Тараса Уліщенка. – Харків: Читариум, 2015.

Перші книжки маленької Ясі

Зараз я напишу мамський пост про перші книжки маленької Ясі. Відразу зазначу: Яся поки що книжки розцінює винятково за критерієм апетитності, але в неї є окрема поличка, де зібрано все "найсмачніше" на погляд її мами. Ви в коментах можете додавати те, що у ваших малявок у пошані.

Значить, найперша і найважливіша малявська книжка – тканинна "День Ясі", таких, на жаль, уже не роблять. А якщо десь і роблять, то за всі гроші, а це не наш варіант. Цю книжку можна жувати і прати, нею можна гратися і нею не поранишся, як звичайними, які ріжуть пальчики.

Усі решта  – картонки грубші й тонші. Є т.зв. книжки-концепти. Це "Аґрафчині" про все, що є вдома, про цифри і кольори. Розглядаєш і вивчаєш те, що тебе оточує. Типова розвивалка, простіть на слові.

Особливо люблю книжки-ігри, таких у нас чотири штуки. Малесенька українська "Зоопарк", яка колись була арткнижкою художниці Юлі Поліщук на вірш Оксани Кротюк. Там відгортаються деякі сторінки, щоб показати, приміром, що жирафа висока, а кроколил довгий. Обожнюю книжку про небесні тіла The Game In the Dark, яку тримаєш під лампою деякий час, вимикаєш світло і балдієш. Вона світиться в темряві, і це кайф. Симпатичну книжечку Where the Baby's Belly Button? нам подарувала Наталя Ясіновська. Це книжка типу гри "ку-ку": де в малюка пупочок? Де ніжки? Де ручки? Де малюк? Це все круто повторювати, а пупочок і решта ховаються за сторіночками, які прикольно відгортати. Усі знають "Дуже голодну гусеницю" Еріка Карла, так ось вона в нас в українському перекладі. Туди можна запихати пальчики, і це круто.

Дві серії книжечок-картонок вийшли у ВСЛ. На слова "Лугової лічилки" Катерини Міхаліциної ми з Ясею співаємо пісеньку про сімейку бедриків. Скоромовки і паліндроми читаються поки що винятково як книжки-картинки і "зарядка" для язика :) "Чап-чалапу, гусоньки" Оксани Кротюк хоч і виглядають дещо старомодними візуально, мають дуже милі, прості і зрощумілі римовані віршики. Це плюс :) Із ранішої серії маленьких картонок (їх малявка вже в 4 міс нормально тримає ручками і може пробувати гортати на відміну від книжок більшого формату) дуже люблю вірші Івана Неходи (тут можна буде вчитися грі "хто як говорить") і Мар'яни Савки (порахувати хвости).

Світлий і темний бік дитячої натури

Потрапили мені в руки цікавезні книжки, перекладені з фінської. Про хлопчика Еету і його «темний бік», його «внутрішнього чортика», як собі хочете. Автори – Тейя Рекола та Мерві Ліндман, видало українською харківське видавництво «ПЕТ» (розшифровується як «Побутелектротехніка», але я вам цього не казала).

Фото: kazkarka.com

Очевидні плюси обох книжок – ілюстрації та насущність теми. Приміром, у першій, «Еету та потворна Родзинка» ідеться про появу в сім’ї другої дитини і як це сприймає перша. Автори підходять із гумором і, щоб унаочнити, як боряться в Еету дві іпостасі – хороша й погана – виводять у персонажі Тінь, котра штовхає хлопчика на всілякі ганебні вчинки й надихає на всілякі «шкодливі» думки. Це вона, Тінь, висловлює думку про те, щоб сестричку Еету, яку хлопчик називає геть не лагідно Родзинкою (бо зморщене й мале, та й Еету вочевидь родзинок не любить), відвезти назад до пологового будинку. До слова, одна моя знайома дитина пропонувала таке зробити зі щойно народженим братиком. Молодші сестрички смерять і заслинюються, з ними всі сюсюкаються, вони в центрі уваги – як це все бридко й нестерпно! І головне завдання Тіні, звичайно ж, позбутися такого баласту. А поки Тінь у паніці вигадує щоразу смішніший спосіб зробити все, як було до народження Родзинки, Еету що далі, то більше відчуває братерську любов і відповідальність за крихітну сестричку. Ось такий виховний момент. А головне – все це без нав’язування, моралізаторства, дуже дотепно й правдиво. Окрема насолода – розглядати ілюстрації Мерві Ліндман. А висновки вже кожен старший брат чи сестра зробить сам/сама.

Книжки-білінгви для Орисі

У мене далеко-далеко в Канаді є похресниця. Звуть її Орися. Орися – чудова трирічка, білінгва: в садочку англійська, вдома – українська. Орися, для якої я час від часу збираю цікаві українські книжки, зарядила мене на цей пост, тож принагідно передаю малявці привіт :) 

Якось я зрозуміла, що найкращий варіант для таких дітей – книжки-білінгви, їх можна притащити в садочок і там лагідно українізовувати місцевий melting pot. У цьому пості я вибрала для вас кілька таких двомовних (українсько-англійських) книжечок, які вже є в Орисі або які незабаром будуть. Коротко згадаю ще ті українські, які можна купити перекладеними на англійську.

Почалося все з…

«12 місяців / 12 Months» Юлії Соботюк (Основи, 2012)

Великий формат, великі літери, милий текст, що знайомить дитину з місяцями (спілкуються двоє: мама й дитинча горобці), оригінальні ілюстрації, простіть за риму, під аплікації. Яскрава книжка, дуже зграбно написана.

Далі київське видавництво «Братське», що раніше працювало лише з літературою християнського спрямування (видавали, приміром, симпатичні тематичні збірки до великих християнських свят), зібрало на Кікстартері трошки грошенят і започаткувало чудесний проект білінгв. За менш як два роки на світ уже з’явилося три штуки, готується четверта, скільки ще у планах – хз, дай їм Боже. Їх купуйте на Амазоні.