Страшна помста кротика

Ця животрепетна тема – КАКАШКИ! Всіх вона стосується, але до кого не підійди, всі бояться зізнатися, що какають, і в ліпшому випадку регулярно. Виявляється, в українському фейсбуці дитяча книжка про какашки бурхливо обговорюється не з погляду художньої цінності, гумору, ілюстрацій, перекладу, редагування, а з позиції моралі. Ну, нічого дивного насправді. Какашки – це дуже морально, без жартів. Кидатися какашками теж питання з цього виміру.

Так ось, укотре пересвідчившись, що не всі ще мають у своїх бібліотеках книжку «Про малого крота, який хотів дізнатися, хто наклав йому на голову» (автори: Ерльбрух Вольф, Ґольцварт Вернер, видавництво «Чорні вівці»), нарешті добираюся до давно запланованого блогу на цю тему.

Чому книжка про крота і какашки має бути в кожній порядній дитячій бібліотеці (якщо дітям від 2 до 5 років)?

Наприклад, бо в дітей є особливо діставучий період, який у таємних спільнотах називають «какашечним». Це страшний період, коли дитину цікавлять какашки і їх похідні, коли в дітей можуть виникати психосоматичні запори і тому подібне, коли какашки – це архіважливо. Зрештою, перефразовуючи лікаря Хауса, всі какають.

Коли ви не запрошували Тигра, а він прийшов

Останнім часом я дуже люблю писати читацькі нотатки. Може, тому, що пишу їх тепер рідко, і лише про книжки, про які не можна не написати – такі вони хороші! Ми їх випробовуємо на практиці, тож читацька аудиторія теж має своє вагоме слово :) Якось я писала вам про пригоди Мімбо Джимбо і йогодруга-інтроверта Мумбо-Джумбо, обов’язково зверніть увагу на цю книжку, якщо у вас є читачі віку 2+.

Книжка «До нас на чай заходив тигр» Джудіт Керр (переклала з англійської Катерина Міхаліцина) – теж для віку 2+ (дуже дивно, коли маєш удома 2-річну читачку, правда?)))). Моя тисяча подяк «Видавництву Старого Лева» за те, що вона тепер є українською, бо не минає ні дня, щоб ми вдома не читали цієї книжки. І я – так! – люблю її читати щодня.

По-перше, в ній великі малюнки з яскравими акцентами, багато простору й мало тексту, що важливо (не нехтуйте віковими особливостями своїх читачів). По-друге, в ній проста й зрозуміла історія, що, втім, не позбавлена інтриги й гумору. По-третє, переклад такий співучий, що мені дуже легко читати його з різними інтонаціями й не повторюватися. Усе органічно й добре, крім першої фрази, яку я повсякчас змінюю на «Жила собі дівчинка» («жила-була» раніше вважалося калькою з російської, але раптом щось змінилося, то я не перевіряла). По-четверте, як і в «Мімбо Джимбо», ця книжка – просто-таки збірка ввічливих фраз :) Мене щоразу розпирає від сміху, коли уявляю себе на місці мами Софі, коли та пропонує нахабному Тигрові випити ще щось. (Уявіть собі, що до вас приходить нежданний Тигр, з’їдає все, що можна було з’їсти, і випиває все, що можна було випити, навіть усю воду з-під крана!) А Тигр – то взагалі чудо чемності: бувають же такі, які скромно приходять і кажуть, що дуже зголодніли й напрошуються на чай, а потім усе змітають і, чемно попрощавшись, ідуть собі геть?

Слон-винахідник

В ефірі рубрика «Яся читає». Ясі ось-ось буде 2 роки, в її арсеналі поки що картонки, деякі книжки-картинки, два томи «Улюблених віршів» та інші рендомні книжки. Хочу поділитися двома книжками, які зайшли ідеально в цільову аудиторію 2+ – «двотомник» Якоба Мартіна Стріда в перекладі Наталі Іваничук (безмежне дякую видавництву «Читаріум» за смак і все-все!). Завжди виписую собі перли пані Наталі, цього разу це словосполучення «розцяцьковане круцьками».

Ведмедики на стінах

Поки маленьке харківське видавництво «Читаріум» не взялося видавати українською Джулію Дональдсон, багато хто з нас знав лише про Ґруффала. Правда ж? А про «Печерного розмалюка» ніхто й не здогадувався. Може, ви досі цієї книженції не бачили, то я розкажу.

Це дуже мила, дотепна і зворушлива історія про будні молодих батьків. Ой, даруйте! Про будні дітей віком 1-3 роки, яких нині по-модному іменують «тодлерами». Діти ці обмальовують стіни й постійно вислуховують від батьків, чому цього робити не варто. А й справді, чому? Особливо, якщо батьки сучасні й працюють без відриву від виховання: мама – художниця, тато – професійний вбивця мамонтів («Із малюком печерним ніхто ні в що не грав — / Татусь весь час хоробрий, а в мами купа справ»). Ясна річ, малюк має переважно сам себе розважати. А що поганого в тому, щоб робити, як мама, – малювати на стінах? Але ж ні: батьки сварять і не розуміють творчості малого дослідника.

Книжка про те, як важливо вчити іноземні мови

Властиво, це скорочено анотація. Але для справедливості, написавши про першу і другу книжки кротячої серії Мар'яни Прохасько і Тараса Прохаська, треба написати про третю. 

Отож, я підходила до неї з осторогою: друга мене відверто розчарувала тим, що крім опису життя-буття Букового лісу, яке цікаво і свіжо виглядало в "Хто зробить сніг", ніяким детективом не порадувала. Третя натомість обіцяла морські пригоди. Ну, думаю я, зараз буде! Тим паче, тут є натяки на "Одіссею", яку в подорожі читає одна з білок. Зараз будуть пристрасті, інтриги, #зрада, розслідування, сльози радості й печалі. Але ні, добралися до маленького острова наші юні мандрівники майже без пригод. Хіба що зайченя Мартіну трохи нудило. Ну, і ще в морі трапилася кротяча любовна історія, через яку вчинився кротомордобій.

В основному ж фокус письменники зробили на проблемі культурного порозуміння. "Як зрозуміти козу" – повість про те, як важливо вчити іноземні мови. Бо кози тут – винятково грецького походження, і мекають вони винятково грецькою. Мова допомагає нашим юним мандрівникам налагодити контакти й міжетнічну дружбу, конфліктів чи колізій не виникає (що, звісно, трохи утопічно виглядає у світлі світових політичних подій і взагалі). Діти чудово ладнають і навіть обмінюються адресами для листування.

Про довгоногих і довгоруких мам на роботі й на кухні

Щоб ви не думали, у Христі теж є смартфон. Я не якась там відстала критикеса, я теж знаю, що таке андроїд. Тому сьогоднішнє поповнення читацьких нотаток – про дві класнючі інтерактивні книжки від Glowberry Books. Про це видавництво я ще тут не писала, бо книжки в них дорогі, і якось я їх не мала особливої нагоди почитати. А це нагода трапилася, і Христя приємно здивована – і картинки хароші, і текст не підвів (ви ж знаєте, я в цьому плані занудна, он навіть помилки рахую посторінково, еге ж).

Розкажу про «Мама поспішає додому» (2011) Світлани Дорошевої та Ольги Дегтярьової і «Книжку-з’їжку» (2013) Каті Галицької і тієї ж Ольги Дегтярьової. Відразу скажу: ілюстрації дуже сучасні, приємно відрізняються від «традиційних», які досі ще переважають у книжках українських видавництв. Разом із тим, вони не аж такі кардинальні, як в «Аґрафки», просто милі, яскраві й дотепні. Є простір для фантазії.

Маленька Ванеса і її дзеркало

Дзеркалинка – це відображення у дзеркалі, яке бачить маленька Ванеса. Одного дня воно зникає, і це – серце конфлікту історії, яку можна прочитувати у психоаналітичному ключі, але я не психоаналітик, тому не наважуся. Підозрюю, якщо копати глибоко, йдеться про пошук себе маленькою особистістю, втрату одного «я» й набування іншого (бо Дзеркалинка врешті знаходиться). Гадаю, можна прочитувати сюжет і як історію дорослішання – перехід із малявського віку в школярський (у перекладі Ванеса – школярка, хоча мені здається, що йдеться про підготовчу групу дитячого садочка, наприклад). Тому використовувати «Дзеркалинку» доречно і як терапію, коли дитина проходить перші кризові стадії дорослішання й пошуку себе. На це натякає і картинка з кабінету психоаналітика (знаєте, оті різні плямки, в яких часто маніякам уявляються монстри).

Малюнки Юлії Соботюк незвичайні як на українського читача, але це приємно вирізняє книжку з-поміж інших. Попри схематичність і мінімалізм, вони емоційні й виразні, створені у приємній кольоровій гамі. Обкладинка тверда і жовта, папір пухкенький і дуже якісний, за що «Дзеркалинка» має доволі високу ціну у 80 грн.

Але Христя була б не Христя, якби не зачепилася оком за дві кракозябри в перекладі Дмитра Павличка. Перша кракозябра серйозніша: «Мені снилося ще багато пригод Дзеркалинки. Вони були ризиковані, небезпечні й дедалі захоплюючі». Захоплюючий = захопливий, це раз (читати статтю про активні дієприкметники в укрмові). Тобто має бути «дедалі захопливіші», правильно? Бо я, даруйте, аж спотикаюся на цьому реченні. Друге стосується пари «усмішка/посмішка», про яку деякі редактори сперечаються, але мені подобається вважати, що усмішка – це зі знаком плюс, а посмішка – зі знаком мінус. Тобто коли від щирого серця всміхаєшся, то на лиці твоєму усмішка, а коли не від щирого – то посмішка. Усе це менше б різало очі й вуха, якби був більший обсяг тексту, а так – ріже :(

Ось і вся поки що рецензія, а хто читав – молодець :)

Брейдін Фернворт, Юлія Соботюк. Дзеркалинка / Пер. із англ. Дмитра Павличка. – Київ: Основи, 2015. – 32 с.

Перший лауреат літературної відзнаки Христі Нечитайко

Якось Христя обіцяла свою премію. Шоколадна медалька Христі Нечитайко вона буде зватися. Так ось, я думала-думала, яка така книжка заслуговує на симпатію найсуб’єктивнішої критикеси й тут присутніх? Яка книжка найменш розпіарена, видана не у великому видавництві, написана маловідомим автором і проілюстрована теж не дуже так щоб зірковим? І яка книжка при цьому всьому зуміла стати ідеальною для найменших – із чудовим коротким текстом, небанальними й некрикливими якісними малюнками, цікавою ідеєю, сюди ще додати цупкий папір і безсумнівне визнання читацької аудиторії, яка зацінила просту й таку цікаву ідею?

Та-да-дам! Це «Поросятко з картатою латкою»!!! Видано у Львові крихітним «Колесом» у 2011 році (оскільки це перше присудження «шоколадної медальки», то я дозволяю собі вибрати улюблену книжку за 5 років). Написав Віктор Мартинюк, намалював Роман Скиба (і скрізь мушу дописувати: не той, який поет).

Я її давно раджу всім знайомим, сама подарувала вже не менше чотирьох примірників книжечки й замовила у Львові ще 5 штук – знаю, що розійдуться.

Єдиний її мінус – відсутність у найближчій книгарні – компенсується ціною у 12 грн за якісну книжку-картинку.

І якщо ви раптом спитаєте, чи не заплатило мені видавництво за рекламу, то не смішіть :) 12 гривень – 50 центів чи скільки там уже? – то така смішна ціна, яку навіть такий бідний критик, як я, може з гордістю заплатити.

Хлопчаче кохання: з чим його їдять?

По-моєму, в цьому блозі я вперше писатиму про книжку Івана Андрусяка. Як так сталося, сама не знаю, бо ж Іванових книжок я читала і маю багацько. Особливо, віршів :) Вірші я загалом мало розумію, але часом люблю один собі вивчати (не навмисно, просто читаючи, «смакуючи», перебираючи на губах слова, як «Різдво» Антонича) й думати, що «начиталася» автора. Але то таке, тепер про іншу книжку, цілком прозову, хоча в чомусь і поетичну.

Я оце в заголовок так пафосно написала, що тут буде про хлопчаче кохання. Назва книжки — «Закоханий Бурундук» — мовби на це й натякає, еге ж. Але як же ви здивуєтеся (і як здивувалася я!), коли дізнаєтеся, що повість номер 2 про життя-буття Івася Боднарука зветься насправді «Завдання з фізики»! Що може бути менш романтично? Хіба що хімія :) Хоча ні, фізика, як можуть переконатися шанувальники Стівена Гокінґа, наука дуже навіть романтична. І ведуться на неї суцільні романтики. Не дивно, що мені у школі фізика не дуже давалася, перед вами ж бо найпрактичніша Христя у світі! Але я знову відійшла від теми, перепрошую красненько.

Отож, автор узяв та й продовжив пригоди товстуватого хлопчика, розпочаті кілька років тому у книжці «Вісім днів із життя Бурундука». Тоді це було суто дитяче: футбол, тягання зрідка за кіски, вирощування чортика під пахвою, мала сестричка… дитинство! Тепер же Івась виріс і закохався.

Трилогія, що не розчаровує

Почну з компліментів, цілком заслужених: Сашко Дерманський, як переконана Христя, – автор, який не підводить, один із небагатьох, яким я довіряю і можу читати будь-яку нову книжку, не вагаючись і не лякаючись того, що це буде нудно і банально. А тепер я по пунктах розкажу чому.

Прочитала я Сашкових книжок уже не так і мало, хоча й не всі. Мушу сказати, що всі ті, що читала, страшенно захопливі, пригодницькі, в міру виховні, абсолютно без моралізаторства (без нав’язливого, бо всі ж дорослі думають, що вони можуть читати моралі меншим, ага?))). А ще – що, виявляється, рідкість для нашої сучасної дитлітератури, – вони по-справжньому смішні. Я пам’ятаю, як сміялася (не всміхалася, а реготала час від часу, озираючись на сусідів у транспорті) з «Чудового Чудовиська у Країні Жаховиськ», а взявши на вихідних «Чудове Чудовисько і Погане Поганисько», з перших же сторінок зловила себе на тому, що реготнула, читаючи. І ні, це не я така смішлива. Радше навпаки. Я можу дивитися кожну нову серію «Теорії Великого Вибуху» і не реготати, тільки всміхатися, а це ж не одне й те саме, еге ж?

Про дві веселі книжки: про вундеркіндів і груші

Книжки я читаю, як правило, швидше, ніж про них пишу. Ось, приміром, ці дві, які видалися мені дуже подібними, – прочитала вже давненько. Настільки давненько, що одну з них уже встигла десь загубити. Тому цитат не ждіть :(

Почнімо з новішої – «Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів» Валентини Захабури. Це дебютна книжка дуже харизматичної письменниці і бібліотекарки, яка ще вміє складати й співати класнючі пісні під гітару. Валя дотепна і заслуговує на багато компліментів і заохочень, хоча й покритикувати – задля майбутнього росту й збагачення (О!) – теж є за що, трошечки.

Отож, це пригодницька історія з життя, цілком реалістична (себто позбавлена магії), бо чи реалістичні характери – вирішуйте самі :) Те, що всі персонажі у книжці більшою чи меншою мірою божевільні, авторка повідомляє читачам уже на найпершій сторінці. Так що ви попереджені й озброєні, як то кажуть. Хоча, спостерігаючи за людьми, я могла не один раз переконатися, що таких персонажів можна зустріти купу, а ось звести їх в одну книжку – то вже ого-го! Перерахую: дід, який їздить на одноколісному велосипеді, баба, яка щоранку стрибає на скакалці й провокує «стелетруси», сімейка під бабою щоранку в цей самий час гуртом стрибає на ліжку, щоб у разі провалення баби згори в їхню квартиру, провалитися самим нижче. Це ще не все! Іхтіолог-байкер – це один із татусів наших героїв. Другий татусь – яхтсмен, але в силу певних обставин я вірю, що такі татусі в Україні бувають))) Головні ж герої – Ойка і Лише (так, на обкладинці – то імена), або ж Оля і Грицько, – звичайні собі школярі зі звичайними турботами. Усе, що з ними відбувається, можна пояснити двома словами: комедія ситуацій. Авторка нагромаджує купу кумедних ситуацій – удома, на вулиці чи у школі, а ми з цього сміємося. Буває по-справжньому дотепно, а буває – як анекдот, котрий зі вчора не голився. Тобто з легенькою бородою. Є образи, з якими слід було б іще попрацювати, є дрібка стереотипних ситуацій. Наприклад, безпорадний без мами татусь. Або хлопака-гопник у спортивному костюмі й кепці. Його перевиховують, а все ж.

Що мені особисто сподобалося найбільше, то це творчі пошуки Лиша, який, до речі, розповідає всю історію. Одного разу він вирішив стати поетом, і Валя Захабура дуже кумедно це все описала:

«Відкрив новий документ. Півгодини!!! – от не брешу, цілих півгодини, а може, й більше я вибирав шрифт (вірші ж не пишуть абияк, це має бути велично й красиво!). Втомився, плюнув, кинув і вимкнув. Бо хто пише поезію на клавіатурі? Може, якесь казна що й пишуть – але не Високе Слово!».

Загалом діти тут цілком самостійні, куди самостійніші, ніж дорослі. Ось, наприклад, у той час, коли дорослі застрягають десь у пробках абощо, діти вибираються в місто й поять водіїв чаєм у шалений снігопад.

Книжка однаково і «хлопчача», і «дівчача», на середній шкільний вік.

Сердечка на полях

Щось я розписалася, пробачте. Я, звісно, розумію, що набридну вам, але якщо зараз не напишу, то забуду й ви не дізнаєтеся про книжку Віґдіс Йорт «Йорґен+Анна=любов». Мушу вам відразу сказати, що з нового перекладеного з норвезької для молодших підлітків у мене складається прикре враження, що десь поділися такі, як Марія Парр, які роблять із нашими серцями котлетки й загортають у подарунковий папір, а потім розгортають, а там – вишукана французька страва, декорована найсвіжішими середземноморськими травами. Ні з «Привіт, це я!», ні з «Йорґеном+Анною» в мене такого ефекту не відбулося.

Але менше з тим, відбувся інший ефект, який я докладно описала у відгуці на книжку Ніни Е. Ґрьонтведт: ти спершу думаєш «що за фігня», а потім розумієш, що ця фігня – дуже мила і дуже про нас дівчаток (тепер ви розумієте, чому я не пішла в науку? Та тому що там не дозволяють такої вишуканої стилістики!). Отож, Йорґен+Анна=любов. Тут усе ясно: книжка про любов, і то про таку, коли любов проявляється в розмальовуванні полів у зошиті сердечками й заповненні дитячих анкет із секретними конвертиками, де написано, кого ти любиш. «Дехто з дорослих вважає, ніби перше кохання можливе десь у тринадцятилітньому віці, у класі сьомому, і ніяк раніше. Але це не так. Комусь уже ніколи в житті не судитиметься пережити такого кохання, як у четвертому класі, коли тобі десять…» – ну так, особисто я не піддаю це твердження жодному сумніву, ані найменшому. У мене в десять років була така любов, що вам і не снилося! Тільки нещаслива, на відміну від Анни. Він мене навіть не запросив зі своєї волі на танець! Але він час від часу списував у мене задачки, тож я була переконана, що шанси є. Але досить про мене. Анна. Дівка, яка тусується переважно з пацанами, задирака, має одну вірну, дуже сором’язливу й несміливу подругу Беату. Йорґен – новенький, і цим усе сказано. Всі миттєво в нього закохуються. Анна – бешкетниця, як моя улюблена Хельґа в мультсеріалі «Гей, Арнольде!», її серце тане від кохання, але ззовні вона неприступна і войовнича четвертокласниця. Анна підбиває Беату написати Йорґенові фальшивого любовного листа нібито від Йорґена, і це мало не стає причиною розриву юних закоханих. Але Еллен, цю самозакохану й розпещену дівулю, нам анітрохи не шкода. І добре, що Анна відрізала їй косу. Бачите, які пристрасті!

Великий Київ для маленьких

Напишу вам сьогодні про свій великий Київ, тобто ваш «маленький Київ». Це така чудова книжка, неймовірний ілюстрований путівник. Я тут не шкодуватиму компліментів, бо книжка з усіх боків прекрасна, продумана в деталях для малявок і зручної та цікавої екскурсії центром столиці. Єдина її вада – дорога вона, але що ж поробиш, коли така робота, на такому папері, так якісно зроблена й дарує стільки радості. Ну, але для когось 75 грн, може, то й не дорого :)

Колись я писала про невдалий, на мій погляд, варіант дитячого путівника. Там із мінусів було як старомодне оформлення, так і текст, що не відповідає віковим вимогам і взагалі не ліпиться ні в тин ні в ворота. Оті дивні діалоги-вставки мене досі вводять у стан легкого трепету, як при гарячці. У «Моєму маленькому Києві» з текстом усе ок, задля цього постаралася Настя Денисенко. Речення розповідні, не надто довгі. Абзаци короткі, інформацію подано в різних формах – десь шматочок довідки, десь коментар про те, хто такі рейтери (я, наприклад, не знала, що в давнину так називали вершників, озброєних вогнепальною зброєю, а від того й вулиця Рейтарська), – поруч із малюнком цього самого рейтара. Десь запитання, десь квест або розмальовка, або спробувати написати своє ім’я давньоруською абеткою (!!!). А яка то забава – вирушити в подорож, звіряючись за мапою! Одне слово, прекрасна робота в Насті Денисенко і художників – Олени Старанчук та Олега Грищенка. Дуже стильна, малюнки нетипові – я в захваті.

Кротяче розчарування

Головну суть цього відгуку я сформулюю вже в першому абзаці. Це для того, щоб прихильники кротячої історії не мусили читати далі, щоб докопатися до того, що ж хотіла сказати Христя. А хотіла вона сказати таке: «Куди зникло море» мені настільки не сподобалося, наскільки сподобався «Хто зробить сніг». Ось. Далі можете не читати. Бо я напишу, чому саме друга історія про кротів із роду Прохаськів мені не сподобалася.

Причина перша. Обіцяли детектив. Ось цитую анотацію: «…справжня детективна історія». А воно – тьху ти, наче ми не на Конан Дойлі й Агаті Кристі виросли, наче Енід Блайтон не читали! Щоб ви знали, в ілюстрованій дитячій книжці на 88 сторінок детективна інтрига не може починатися на сторінці 55, а згортатися на 80-й. Це неповага до читача, навіть до такого маленького, якому адресують книжку. Великій і балуваній Христі взагалі було нудно читати «Куди зникло море», бо воно все не зникало й не зникало, а про кротячий побут я вже з першої книжки дізналася. А про те, що красти погано – мене мама вчила, тут, як кажуть, тему не розкрито. Злочинці – доволі умовні – покарані теж доволі умовно.

Малявська класика у вільному доступі

Минуло так багато часу з тих пір, як я востаннє тут щось писала, що я вже думала: всі про мене забули й присипали попелом закладку на блог Христі Нечитайко. Але нє. Ви не забули, ба навіть підписалося аж 12 людей, так що я порадую вас кількома новими книжечками для малявок.

Ось купила дві книжки «Веселки». Перевидання старих-престарих книжок «Сімсот солов’ят» і «Перепеличка мала невеличка». Про першу я дізналася від дідуся моєї похресниці, який страшенно просив будь-де знайти цю книжку. Я знайшла електронний варіант, від якого толку хіба що дослідникам літератури. Аж тут – «Веселка» перевидала купу старих книжок, серед яких і цю.

Так ось, «Сімсот солов’ят» – це картонна книжечка за 20 гривень, на 9 картонних аркушів. Українські народні пісеньки та виграшки з ілюстраціями Юлія Криги. Ілюстрації під наїв, оформлення, знайоме з дитинства, хіба що формат видання збільшився удвоє. Натомість зменшився зміст (у старому кишеньковому виданні – 130 сторінок, ось тут можна завантажити повністю). Віршики на кшталт «Двох півників», «Женчика, женчика» і ще ось про нашу Христю є (як приємно!))):

У нашого Омелечка

Невеличка сімеєчка:

Тільки він та вона,

Та старий та стара,

Та дві дівчинки косаті,

Та два парубки вусаті,

Та дві Христі в намисті,

Та дві ляльки в колисці.

Обережно, дорослі!

Якось ваша Христя бідкалася, що не пригадує українськихдитячих письменників із добрим почуттям гумору. Окрім Сашка Дерманського, який, кажуть, дописав продовження мого улюбленого «Чудового Чудовиська», та Івана Андрусяка. Завдяки одній читачці, яка така сама маніячка, як і я, дійшла до мене книжка Марії Ткачівської «Обережно, діти!». Книжка ця могла би претендувати на місце на лавці письменників-гумористів, якби авторці хтось підказав кілька речей. (Так, звісно, Христя сама умна і все знає!)

Але про те, над чим треба попрацювати, я розкажу пізніше. Поки що плюси книжки.

По-перше, це й справді дотепна проза. Легкий і жвавий стиль. Проблеми дитячі й дорослі вплетено майже ненав’язливо. Про нав’язливі скажу пізніше. По-друге, книжка має добру драматургію діалогів. За це я весь час ставила авторці плюсики.

Персонаж – 8-річний Марко, який розповідає про своє життя, починаючи з періоду до народження. Хлопець він цікавий, помиляється й робить висновки, і це харашо, що над ним нема ментори-авторки, яка все знає і всьому повчає. Герой простий і бешкетливий, кажуть, що тепер нашій «правильній» літературі таких героїв якраз бракує. Усі різко почали повчати, як робити правильно, всі герої чемні й ніколи не помиляються. Ткачівська натомість не повчає дуже явно, це все – між рядками, як в історії з задушеним курчам і замордованим ненавмисне лелекою, ці епізоди авторка вписала якось мимохідь, а хотілося б на них більше зосередитися. У мене в дитинстві теж був один епізод із замордованими ненавмисне птахами. Я зробила це, думаючи, що роблю добро, а виявилося все навпаки. Я досі це пам’ятаю, це муки совісті на роки. А тут так швидко все проскочили, наче вбите пташеня – це іграшки. Та й загалом сумні моменти ніби врізані. Там, де батько забув забрати хлопця з садочка, де хворіє дід свій і чужий. Люблю норвезькі книжки за те, що вони вміють робити зворушливі речі небанальними, і не бояться їх описувати у смішних книжках.

Як на мене, то книжка – про полишених самих на себе дітей, про дітей, які виростають фактично без батьків, хоча батьки в них десь таки є. Десь або на заробітках, або на окремій квартирі, а діти поки що живуть із бабусями й дідусями. Тема «батьків закордоном» акцентується дуже явно, можна було б це інакше подати, а не щоразу в дужках: Анетка тра-та-та (в Анетки мама в Італії).

Насолода для зору: 7 свіженьких українських книжок-картинок

Поки що це мій улюблений матеріал із серії для «України молодої». Далі я мовчатиму, всі коментарі з приводу змісту й розумні слівця ви знайдете за лінком. Я ж дозволю собі вибрати для вас купу картинок, щоб і ви могли насолодитися тим, чим насолоджуються українські малюки.

Захопельна книжка про всякі важливі ахенітниці

Український переклад та оригінал. Фото: nearly-alice.livejournal.com

Христя так довго хотіла прочитати «ВДВ» Роальда Дала, що чекала цього майже рік. Якось так вийшло, але воно того варте. Книжка «захопельна», як сказав би Великий Дружній Велетень, дуже-байдуже «гиготична» і «бумбуляста» (Морозов і Малкович, до речі, суперову мову для велетнів вигадали!).

Мені ось що сподобалося тут. Це якщо не рахувати всяких чудових слівець і цієї пречудесної історії про те, як добрий семиметровий велетень вдмухує дітлахам гарні сни. Сподобався оцей філософський діалог 8-річної Софії та ВДВ, про людську, сказати б, суть:

«…— Але ж якщо люди щоночі зникають, невже вони не б’ють на сполох? – оторопіла Софія.

— Цей світ дуже-байдуже великий, — пояснив ВДВ. – У ньому багато країн. А велетні розумнисті. Вони стараються не потикати свого носива в одну й ту саму країну. Вони постійно міняти місцячки.

— Але ж якщо… – почала було Софія.

— Ти не забудькай, — урвав її ВДВ, — що людські створінькала зникати скрізьно й без велетнів. Вони самі убивати одне одного набагатово частіше, ніж їх пожирають велетні.

— Але ж люди не їдять одне одного…

— Велетні теж не їсти одне одного, — сказав ВДВ. — І вони не вбивати одне одного. Велетні не дуже-байдуже приємнисті, але вони не вбивати одне одного. І крокодилячки не вбивати інших крокодилячок. І котики-морквотики не вбивати інші котики.

— Вони ловлять мишок, — заперечила Софія.

— Так, але вони не вбивати самі себе, — мовив ВДВ. — Лише людські створінькала вбивають своїх».

А крім того, тут багато гумору, який походить десь із традиції Рабле. Ну, ви розумієте, про що я?

Роальд Дал. ВДВ (Великий Дружній Велетень) / Переклав із англійської Віктор Морозов, за ред. Івана Малковича. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 272 с. (Ілюстрації Квентіна Блейка, обкладинка, хоч як це дивно, Костя Лавра)

«Незручна» книжка-картинка про батьків і дітей

Зараз я все поясню.

Так, книжка «незручна». У ній немає сюсі-пусі й «чорно-білих» рішень, у ній одна велика й непроста проблема, і навіть не запропоновано однозначного її вирішення. І навіть героїня не завжди симпатична, і її не завжди шкода, і вона робить РЕАЛЬНО жорстокі речі. Речі, від яких у мене волосся дибки стало. Вона втопила кішку і зрізала всі дерева в саду. І збудувала з гілок халабуду. От молодчина! Я б усцялася таке зробити, хоча я не була в її ситуації.

Але ви б почули, що кажуть її батьки! Ті ще «педагоги»!

От, а тепер вам уже цікаво, що й чому. Пояснюю. У головної героїні є дві сестри – старша й молодша, і народилася ще одна, наймолодша. Але проблеми тільки з нашою героїнею. Вона всіляко привертає увагу дорослих і бажає найменшій сестрі смерті. Вона обстригає налисо молодшу сестричку, і ще плюс усі ті жахливі речі, про які я писала вище. А ще вона думає, що батьки її вдочерили, тому вони її не люблять. Мала шукає в перехожих свою маму, знаходить одну: в неї такий самий, здається, ніс. Іде за жінкою, приносить їй кави, жінка малює з дівчинки янгола. Янгола! А всі вдома кажуть, що вона – мале бісеня. А вона, каже та жінка-художниця, і ще хіба що рідна тітка, – добра дівчинка, янгол.

Книжечка коротесенька, як і годиться книжкам-картинкам, у ній мало тексту й багато картинок. Класних таких, незвичних, виконаних у жовто-синіх тонах. Обережно! Далі — більше фото:

7 книжок, які змусять свого читача всміхнутися

Квітень у розпалі, і хоч би як мозок намагався зосередитися на справах і всьому важливому, хоч би як ми не були напружені, душа рветься тішитися й радіти весні – і в дорослих, і в малих. І навіть у літературних критиків, щоб ви знали, бо вони теж люди й теж піддаються впливу первоцвітів і пташок. Навіть у цей самий момент одна пташка змушує одного літературного критика розліпити ліве око й дивитися в монітор обома. Але то таке, а перед вами – найчудовіший список дитячого й підліткового читання, який лишень можна уявити: веселі, жартівливі, СМІШНІ книжки!

Ось вона – чудова сімка:

Книжка-картинка «Поросятко з картатою латкою» Віктора Мартинюка й художника Романа Скиби («Колесо», 2011)

«Абетка-прозивалка» Івана Андрусяка («Навчальна книга – Богдан», 2012) в оформленні Ганни Осадко

«Чарівна ферма пана Мак-Брума» Сіда Флейшмана (переклав Микита Яровий, «Грані-Т», 2012)

Серія про пригоди Маленького Вовчика Іана Вайброу («Видавництво Старого Лева», 2012-2013) в українському перекладі Ореста Стадника та інших

Серія книжок «Малий Ніколя» Рене Ґоссіні й Жан-Жака Сампе (із французької переклала Зоя Борисюк, «Махаон-Україна», 2013)

«Таємний щоденник Адріана Моула» Сью Таунсенд (із англійської переклав Анатолій Саган, «Видавництво Старого Лева», 2013)

«Буба» і «Буба: мертвий сезон» Барбари Космовської (переклала з польської Божена Антоняк, «Урбіно», 2011–2013).

Розгорнуто про кожну читайте, як завжди, в «Україні молодій» :)

Еге ж, ви правильно помітили: українських книжок тут аж дві, й обидві для найменших. Я б іще додала серію «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського, вона дотепна. А далі — або в мене з почуттям гумору кепсько, або в авторів. Або – і це найкращий варіант – напишіть у коментарях книжки українських письменників, реально смішні. Післянестайківської ери, якщо можна :)