Це не Гаррі, але

Вам знайомо це відчуття: не можеш дочекатися, коли вже нарешті допишуть / перекладуть / видадуть продовження книжки, яку ви щойно проковтнули? Якщо вам близько 30 років, ви могли б пам’ятати цей трепет від кожної нової частини «Гаррі Поттера». У випадку з «Шісткою воронів» нам, можна сказати, пощастило: обидві частини дилогії «Кеттердам» уже написано, першу перекладено українською і навіть трошки прочитано. «Трошки» у прямому сенсі, бо мені поки що не траплялося, щоб про цю книжку писали в українському сегменті критики.

Про непотрібних дітей

Була в моєму молодому житті ще така історія.

Якось мені довелося побувати в дитячому санаторії. Мені було років 14–15, це були перші підліткові сварки з мамою, перші дуже серйозні. Так ось, я потрапила в санаторій, де купа дітей і підлітків різного калібру. Скажу відразу: це було щось страшне. Але тоді я чітко собі усвідомила одну річ, про яку пам’ятаю й досі: як добре все-таки, що в мене є батьки і що я за місяць із того пекла вирвалася. Я була дуже вдячна за своїх батьків, хоч здавала собі справу, що й вони в мене недосконалі, як і всі живі люди.

А розповіла я цю історію тому, що не можу спокійно читати історії непотрібних дітей. З одного боку, таку історію легко спопсити, сфальшивити, збаналізувати і звести до видушування сліз, як це робить усім нам відомий СТБ-канал. З другого, це все дуже впадає у вічі, і коли в руки потрапляє книжка справді хороша, ти тоді ходиш уся зарюмсана і взагалі.

Я напишу сьогодні про дві книжки, українську і російську.

Книжка-застереження для всіх, і нас із вами

Читаючи «Хвилю» Тода Штрассера, я постійно думала не про нацистську Німеччину, і не про СССР, а про сучасну нам Російську Федерацію. Про Путлєра і сотні тисяч людей, які дивляться телевізор геть недалеко від мене, і мислять так, як мислили впродовж тижня підлітки однієї з американських шкіл у 1970-х рр. Мислять, як часточки тоталітарного суспільства, як частки «колективу», «вищої раси», «руського народа» чи якось так. А потім мене осінило: чого це я так відсторонююся, наче це все мене геть не стосується? Чого це в мене така коротка пам'ять, що вже геть забулися події менш як піврічної давності? Далі, якщо хочете, можете не читати, бо нижче, після абзацу про сюжет книжки й неймовірний експеримент учителя історії, буде одна геть непопулярна думка.

Отож, сюжет у цій книжці цілком реальний. Це історія одного експерименту, який провів учитель історії Рон Джонсон у своєму класі, щоб пояснити старшокласникам, як діє тоталітарне суспільство. А конкретніше – як могли німці у 1930-1940-х рр. не помічати всіх жахливих злочинів, які робили просто в них під носом? Таке питання поставила одна з учениць після перегляду фільму про злочини нацистів. Таке питання, зрештою, хвилювало й мене, та й хвилює, чого вже там. Учитель вирішив пояснити підліткам, затягнувши їх у «гру» й створивши за принципами Гітлера організацію «Хвиля», основами якої були три «кити» – дисципліна, єдність, дія. Були правила, були вигукування гасел, були членські квитки й ідеологія. І як наслідок – експеримент вийшов із-під контролю. Підлітки, які ще кілька днів тому не могли зрозуміти, як можна не мислити самим, охоче й бездумно повелися за лідером, вважали себе вищими, переслідували інших, незгодних. Відтак учитель, зрозумівши, що і його затягує роль «вождя», припинив експеримент, показавши, за ким вони всі насправді йшли і до чого це може призвести. Це були кадри того фільму, з якого все починалося. Отакий короткий сюжет, який місцями нагадує «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа, а місцями – «Бійцівський клуб» Чака Паланіка. Усі три книжки – про одне й те саме, про жахливі інстинкти, які ми приховуємо, і які в один момент можуть виповзти назовні в будь-кого, навіть у найбільш цивілізованих народів. Але тим важливіше те, що цю книжку видав російський «Самокат», який не панькається зі своїми читачами, а змушує їх думати своєю головою, не йти слідом за будь-ким (що й у наших умовах ох як згодилося б, із нашою вічною тягою до «сильного лідера», який би прийшов і всі наші проблеми повирішував за нас):

«С края сцены Бен наблюдал море лиц, с тревогой обращенных к нему. Неужели и вправду люди от природы склонны искать лидера, который будет принимать за тебя решения? Обращенные к нему взгляды подтверждали это. Как же велика ответственность любого лидера, который ведет за собой толпу! Бен начал понимать, что его “маленький эксперимент” был гораздо серьезнее, чем он мог себе представить. Страшно было, с какой готовностью они начинали во всем доверять тебе, как легко отдавали тебе право решать за них. Но если им обязательно нужно за кем-то идти, думал Бен, пусть хотя бы усвоят правило: не бояться задавать вопросы и никому не доверять слепо. Иначе…».

Те, про що дорослі, як правило, мовчать

Я дочитала цю книжку. Книжище. Чотириста сторінок, які то бралася читати запоєм, то відкладала на довгі місяці, то знову ковтала й відкладала. Чотириста сторінок, непростих, не таких, які хочеться перечитувати знову і знову, але які лишають у тобі тоненькі рубці, – якраз такі, які лишають по-справжньому добрі книги. Зветься ця книжка «З ким би побігати», автор її – ізраїльський письменник Давид Гроссман.

Ця книжка має свою історію, в Росії, слід завважити, скандальну (прочитати її можна отут). Хоча, не думаю, що українські батьки в питанні підлітків і наркотиків, вуличного життя і всього, що за цим стоїть, були б менш цнотливими й категоричними. Скандали й заборони викликала насамперед тема наркотичної залежності в молоді, тяжкі натуралістичні, психологічно правдиві й водночас делікатні описи життя молодих людей, які втекли з дому, й кожен зі своїх причин терплять життя, про яке багато з читачів цього блоґу воліє не думати, не згадувати й тим паче не говорити.

Страшна чоловіча книжка про шоколад

Не пригадую, щоб останнім часом мені підліткове так тяжко читалося, як «Шоколадна війна» Роберта Корм’є. Книжку порівнюють із ґолдінівським «Володарем мух», і тепер я розумію, в чому причина: «Володаря мух» мені теж було нелегко й страшно читати. Якось наче й розумієш, що у світі все так і складається, що мало де, крім книжок і фільмів-серіалів, бувають гепі-енди, а все ж хочеться, щоб саме у твоїй історії був щасливий фінал. Не знаю, може, це в мені говорить дівчинка, яка читала хлопчачу книжку, але я відтягувала й відтягувала наступні розділи, щоб тільки не впевнюватися, що так воно і є: героїчних героїв і щасливих фіналів у житті не буває.

Але вернімося до шоколаду.

Барбара Космовська і її Буби

Поки доварюється суп, напишу про «Бубу» Барбари Космовської. Взагалі-то, готувати їжу й писати про «Бубу» — цілком у традиції цієї книжки, бо там дуже багато і смачно йдеться про їжу. Звісно, не тільки про їжу, а й про більш духовні речі, наприклад, азартні ігри. Або про стосунки батьків і дітей, та й загалом поколінь. Або про перше кохання, або про шлюб. Або про те, як батьки занадто собою зайняті, щоб помічати своїх дітей-підлітків. Ну, але про їжу, зрештою, дуже смачно написано, правда. А головне — з гумором, тож я книжку вже пустила в обіг поміж друзями.