Про непотрібних дітей

Була в моєму молодому житті ще така історія.

Якось мені довелося побувати в дитячому санаторії. Мені було років 14–15, це були перші підліткові сварки з мамою, перші дуже серйозні. Так ось, я потрапила в санаторій, де купа дітей і підлітків різного калібру. Скажу відразу: це було щось страшне. Але тоді я чітко собі усвідомила одну річ, про яку пам’ятаю й досі: як добре все-таки, що в мене є батьки і що я за місяць із того пекла вирвалася. Я була дуже вдячна за своїх батьків, хоч здавала собі справу, що й вони в мене недосконалі, як і всі живі люди.

А розповіла я цю історію тому, що не можу спокійно читати історії непотрібних дітей. З одного боку, таку історію легко спопсити, сфальшивити, збаналізувати і звести до видушування сліз, як це робить усім нам відомий СТБ-канал. З другого, це все дуже впадає у вічі, і коли в руки потрапляє книжка справді хороша, ти тоді ходиш уся зарюмсана і взагалі.

Я напишу сьогодні про дві книжки, українську і російську.

Трилер про бібліотеку для розумників

Мушу ще написати про цю книжку. Бібліотечний трилер я читала вперше. Чесно – не думала, що можна побудувати цікаву підліткову книжку на цитатах із класичних творів, на алюзіях. Чистий вам, прости Господи, постмодернізм. Суцільна, даруйте, інтертекстуальність, нічим не прикрита, дуже дотепна й навіть подекуди страшувата.

«Смерть мертвым душам!» – назву можна читати по-різному, хоча йдеться тут, ясна річ, про нашого з вами Гоголя, який спалив із пересердя або щось там собі знаючи другий том бестселера «Мертві душі». Сюжет книжки Андрєя Жвалєвського та Євґєнії Пастернак побудовано на тому, що цей том викликають із небуття. Спіритичний сеанс у бібліотеці, те-се – бац, відбуваються дивні й страшні речі! О, я забула сказати, що книжки в цьому романі, я не жартую, РОЗМОВЛЯЮТЬ. Між собою, стоячи на поличках. Хтось сумує, що його не читають, хтось задирає носа, бо він «класик» і «всезнайка», як-от томи енциклопедії. Хтось скромно перевертає наші життя, як «Маленький принц». А російські поети стібуться тимчасом і перемовляються віршами. Поміж ними – ображені книжки-одноденки, так звані «серійні». Саме вони відіграють тут роль темної неосвіченої маси, яку легко повести за собою злостивому томові «Мертвих душ». Влада міняється, серійні витісняють «хороші» книжки у вигнання в дальню шафу, куди ніхто не зазирає, а самі рвуться в руки відвідувачам бібліотеки. Яскраві дитячі книжки, звабливі обкладинки дамських романчиків, багатотисячні графоманські видання… Одне слово, мораль ви зрозуміли. Але тут іще про книжки в інтернеті. Старі книжки бояться потрапити в інтернет, бо їх ніхто не читатиме, хоча насправді всі вони розуміють, що електронні копії – це ті самі книжки, і що байдуже, де читають «Маленького принца», головне – щоб читали.

Сентиментальні книжки для дівчаток

Мушу насамперед сказати: мій мозок уже зовсім викинув із пам’яті ті часи, коли я, маленька й беззахисна, тихо ридала в подушку над сентиментальними книжками для дівчаток. Пам’ятаю «Білого Біма», «Помаранчева дівчинка» не рахується, хоча ефект був той самий. Пізніше був фільм «Хатіко», якщо ви розумієте, про що я. (Ай, дівчатка, мабуть, не виростають!)

Одне слово, готуючи огляд книжок для дівчат-підлітків, натрапила нещодавно на таку собі сентиментальну книжечку, написану на початку минулого століття російською письменницею Лідією Чарською.

Де немає зими

Мудра книжка про сирітство і всиновлення. Написана просто, від імені трьох персонажів — двох дітей, у яких померла мама (хлопчика 13 років і 8-річної дівчинки), і м’якої іграшки Ляльки. Книжка про те, як важливо знати своє коріння, як поважати людей-не-таких-як-ти, як не ставитися до інших упереджено.

Головне, що в ній відразу бере за душу, — її правдивість і щирість. Тут не описано життя після всиновлення як суцільний рай для обох сторін. радше навпаки: авторка чесно показує, що і тим, хто всиновлює, і тим, кого всиновлюють, тяжко звикнути і змиритися з новим життям. Що до того часу, як дві різних сім’ї стануть однією, пройде немало часу, якщо це взагалі станеться.

І водночас «Де немає зими» Діни Сабітової не можна назвати на 100% реалістичною: тут є Лялька, яка розмовляє (невідомо, чи лише в уяві маленької дівчинки і старої бабці, чи насправді), є домовик Аристарх Модестович, який ховає льодяники й допомагає дітям у скрутну хвилину.

Такі книжки важливо читати, щоб трошечки глибше розуміти. А ще, попри нелегку тему, книжка вийшла дуже світла й життєствердна. Раджу.

Дина Сабитова. Где нет зимы. – М.: Самокат, 2011. – 176 с.