Поки ще літо

Поки ще літо і до морозів ще цілі неношені чоботи, светри й пальта, треба готувати сани, тобто книжки на зиму. І щоб ви бува не подумали, що з українських видавництв я люблю тільки «Урбіно», напишу про одну зимову книжку «Видавництва Старого Лева» — «Подорож Туди, Де Сніг» Марини Рибалко. Відразу скажу, що не розумію, навіщо писати всі чотири слова з великої літери, як велить англійська письмова традиція. Хіба що «Туди, Де Сніг» — це назва країни, але насправді це не так, тож назва з суцільних великих літер виглядає не зовсім доречно.

Але загалом книжку я проковтнула. Й оскільки я не велика фанатка фентезі, як ви могли завважити з добору книжок у цьому блозі, то й до сюжету й усього такого придиратися не буду. Читати було цікаво, захопливо. Є казкова історія, яка, щоправда, нагадує всі нескінченні подібні історії про фантастичні мандри у вигадані краї, але це й диктують закони жанру. Є в цій історії й українськість, втілена в амулеті у вигляді скіфського сонця, що дозволяє героям мандрувати між світами. Ну, і ще, звісно, сякий-такий київський простір, хоч його у творі й дуже мало. Але це теж — закони жанру.

Отож, герої. Традиційні, казкові. Тут узагалі все діється за Проппом. Є заборони, які порушують. Є розплата. Є помічники, є завдання. А ще є милий дракон Кульбабка, добрі й злі королі й королеви, пригоди — все те, що триматиме вас у напрузі від початку й до кінця.

Перші поцілунки по-польськи

Цю книжку я зустрічала по обкладинці. І, щиро кажучи, не чекала майже нічого доброго, бо ж хіба це книжка для старших підлітків, якщо на ній якісь майже анімешні гламурні дівчата й хлопці? Ну, це я так собі просто уявляю, що підліткам у 16 не такі малюнки цікаві, але хто ж мене питає. Мені давно не 16, та й аудиторія книжки куди ширша – від 13, тож я запхала свій скепсис глибоко в шухляду й узялася читати, бо давно хотіла познайомитися з класом пані Чайки.

Якщо ви дивилися в дитинстві французький серіал «Перші поцілунки», то далі анонсувати, про що книжка, вам не потрібно. Усі перипетії підліткового віку авторка показує нам на прикладі одного класу, а пані Чайка в ньому, властиво, класний керівник. І вчителька польської літератури, і це їй, справжній Барбарі Чайці, присвячено книжку, бо ж кому ще присвячують свої книжки письменники, як не вчителькам мови й літератури? Я сама така, як напишу свою першу книжку, обов’язково згадаю про Олену Петрівну Кондратенко. Ось так.

Енн у безодні розпуки

Про цю книжку я напишу коротко, бо що нового напишеш про улюблену книжки тисяч юних читачок по всьому світі?

Після «Енн із Зелених Дахів» у чудесному перекладі Анни Вовченко в моєму активному лексиконі з’явилася фраза, яка відображає всю глибину й силу почуття і якої я нікому не віддам: «Я в безодні розпуки».

З нетерпінням чекаю наступних серій, цікаво, як ця юна дівчина ставала дорослою леді, цікаво рости разом із нею й заново переживати почуття, які не старіють.

Люсі-Мод Монтгомері. Енн із Зелених Дахів / Пер. з англ. Анна Вовченко. — Львів, Урбіно, 2013.

Страшна чоловіча книжка про шоколад

Не пригадую, щоб останнім часом мені підліткове так тяжко читалося, як «Шоколадна війна» Роберта Корм’є. Книжку порівнюють із ґолдінівським «Володарем мух», і тепер я розумію, в чому причина: «Володаря мух» мені теж було нелегко й страшно читати. Якось наче й розумієш, що у світі все так і складається, що мало де, крім книжок і фільмів-серіалів, бувають гепі-енди, а все ж хочеться, щоб саме у твоїй історії був щасливий фінал. Не знаю, може, це в мені говорить дівчинка, яка читала хлопчачу книжку, але я відтягувала й відтягувала наступні розділи, щоб тільки не впевнюватися, що так воно і є: героїчних героїв і щасливих фіналів у житті не буває.

Але вернімося до шоколаду.

Ідеальна дівчача книжка

До того, щоб написати про «Русалоньку із 7-В» Марини Павленко, я йшла цілий рік. А може, півтора, бо пообіцяла прочитати всю тетралогію одного дня наприкінці травня минулого року. А прочитавши, була щаслива неймовірно, бо повернулася на трошки в часи, коли можна жити в чотирьох книжках і переживати всі сюжетні перипетії разом із улюбленими персонажами.

Як на мене, то всі чотири книжки цілком рівні, я не виділяла кращої чи гіршої, однаково люблю кожну. У кожній із повістей головна героїня Софійка (12 років) розкриває якусь таємницю, так чи інакше пов’язану з її родом. Докопується правди, розплутує історичні клубки й таким чином – не без втручання магічних речей чи істот – встановлює справедливість. Поруч із нею завжди вірний друг Сашко, який би хотів бути не лише другом, але Софійка, як і багато інших дівчат до неї і після неї, справжнього не помічає, принаймні не відразу. Вона зітхає, ясна річ, безнадійно, за однокласником Вадимом, проклятим із роду Кулаківських.

Маргариткам та іншим квіткам

Спасибі добрим друзям, які вчасно підкидають добрі тексти. Підліткові люблю особливо, і ви це знаєте :) Цього разу пишу про «Маргаритку» Крістіне Нестлінґер.

Попри те, що насправді мене ось уже надцять років звуть Оля Христя :), у чотирнадцять, п’ятнадцять і сімнадцять я – зуб даю – була справжнісінькою Маргариткою! Точніше, Маргаритою-Марією Закмаєр. У мене були ті самі проблеми: довгий час я соромилася демонструвати свої п’ять зайвих кілограмів, ненавиділа приміряти новий одяг, терпіти не могла фотографуватися. І клопоти з родиною – це теж, на жаль, мені до болю знайомо...

Утім, давайте не будемо про мене, адже багато хто з нас, дівчаток, у свій час були, є чи будуть Маргаритками. Товстункою Маргаритою, Маргариткою з комплексами, Маргариткою з нещасливим коханням, Маргариткою, яка не може вибрати поміж двох хлопців, Маргариткою, яка мусить розгрібати братові й батьківські проблеми, Маргариткою, яка пише контрольні у школі, прогулює уроки, їсть із подружками морозиво, ходить на вечірки й зранку страждає похміллям, мучиться одвічним дівочим питанням «Спати чи не спати?», виборює своє право на відпочинок без батьків... Про ці всі проблеми, а також про безліч інших, які так часто немає з ким обговорити, напрочуд весело розповідає австрійська письменниця Крістіне Нестлінґер у своїй захопливій книжці «Маргаритко, моя квітко».

Про дитячу літературу і ринкову економіку

Хочу, щоб цей допис був окремо, бо в нас усе міняється дуже повільно. І теперішній сплеск зацікавлення дитячою та підлітковою літературою почасти схожий на моду. Хо-хо, зловили модне віяння й потреби соціуму!

Переглянула свої міркування майже дворічної давності (щодо премії «Великий Їжак»), і бачу, що нічого не змінилося. У глобальному плані. Дитячі письменники й досі мало кого цікавлять, і про це свідчить бодай прейскурант «Коронації слова»: за дорослий роман перша премія — 20 тисяч, за дитячий — 3 тисячі. Ціни самі за себе говорять: одне коштує дорожче, а значить, вважається вартіснішим? Ринкова економіка, більш нічого.

Кому потрібні дитячі письменники й дитяча література, крім самих дітей? А нікому.