Що ховається в заклятій скриньці?

Якби не така практика, як перевидання, я би скоріш за все не добралася до книжки Володимира Арєнєва «Бісова душа, або Заклятий скарб». Уперше її надрукував, як виявилося, улюблений журнал для підлітків «Однокласник» ще далекого 2001 року, коли я була якраз у тому віці, щоб читати цю книжку. Але мої батьки, на жаль, не передплачували журналів, не мали за що. Тож я все надолужую :) А вдруге книжка побачила світ як «Бісова душа» 2003 року у видавництві «Зелений пес», але глянувши на обкладинку, я б і не здогадалася, що під нею може ховатися справді скарб. На мою скромну думку, звісно, бо я таке люблю.

Отож, спочатку буду хвалити. Сваритиму не сильно, але трошки є за що, тому це залишимо насамкінець. Я з тих читачів, які люблять і цінують сюжетні книжки. І з тих, які дуже цінують фентезі на українському фольклорному матеріалі (передаю принагідно привіт шанувальникам книги «Лісом. Небом. Водою» Сергія Оксеника, які так само, як і я, чекають на третю книжку). І з тих, які тиснуть лапу авторові за мудрі й важливі речі, про які сказано непрямо. Я бачу, коли мене як читача поважають і не розжовують очевидні речі, дають можливість зробити свої висновки, а не нав’язують авторські. Ось за це все я й хочу потиснути перо авторові, Володимиру Арєнєву. Книжку я проковтнула, наприкінці кожного розділу відмічаючи, як хитро й по-авторськи мудро Арєнєв тримає мене в пастці й змушує відкривати наступний розділ. Отак, – відмітила собі я, – треба писати книжки, будь-які, не лише для підлітків. Як і в кожному фентезі, сюжетна канва тут казкова. Перед героєм (у нашому випадку це козак-характерник Андрій Ярчук, який зібрався вже «на пенсію» в монастир) постає таємничий невідомий у плащі, що всім нагадує зламані крила, й просить виконати давню обіцянку — віднести коштовну скриньку якомога далі, заклясти й закопати. Здавалося б, просте завдання для такого хлопака, як наш козак, та де там! На скарб полюють темні сили, і якби не традиційні казкові друзі-помічники — вовкулак Степан Корж, хлопчик Миколка й чоботи-самоходи — нічого б у нашого героя не вийшло. Інтрига, як і в казці, тримає до кінця. У мене, приміром, і досі є запитання, але це ж якраз добре, бо добра книжка має ставити запитання, а не тільки давати відповіді.

Правильна дівчача книжка про мужиків

Не знаю, як тут і почати. Книжка Джаклін Вілсон «Дівчата закохані» від початку й до кінця викликала ті ж таки емоції, що й книжка Н. Е.Ґрьонтведт «Привіт, це я!». Від неприйняття до повного порозуміння й усвідомлення того, що дівчатка в усі часи й у всіх країнах практично однаково думають. Ну, за невеличкими винятками, але загалом — про те саме, навіть тими самими словами й категоріями. Тому тут, так само, як і у книжці Ґрьонтведт, є купа списків, сердечок, дрібних детальок, усі ці рейтинги, листи, все записано й занотовано для історії, як у звичайному дівчачому щоденнику, який вели, зуб даю, колись і ви, якщо ви, звичайно, дівчинка. І тут я в жодному разі не натякаю на якийсь плагіат, бо вже майже бачу, як хтось із вас потирає руки й прицмокує: «О, плагіат!». Український переклад, виданий 2013 року, — це серійний проект, ілюструє українську Вілсон Ганна Осадко, а перші книжки з серії «Дівчата Джаклін» побачили світ задовго до появи норвезької книжки, так що все тут ок. Та й, зрештою, ідея лежить на поверхні, і гріх нею не скористатися.

«Чоловік – то ще геть не найстрашніше лихо»

Справжня Нечитайко перед тим, як пообідати й повечеряти, дочитає другу книжку про Енн і напише про неї у блозі, розшифрує інтерв’ю і доредагує рецензію, а вже потім подумає, чи є щось у холодильнику.

Скажу вам так відразу: друга книжка мені сподобалася аж ніяк не менше, ніж перша, а може, навіть трошечки більше, бо в мене таке враження, що ми тепер із Енн давно-давно знайомі, а раніше тільки знайомилися. Так що я вам із певністю кажу: ми з панною Енн Ширлі, «мем», як її тут називають, тепер добрі друзі. Найбільше, що мені в ній імпонує, — вона не ідеальна, не красуня з романів, якими сама зачитується, не має ідеально правильних поглядів на все, помиляється і якось із цим мусить жити, а ще вона, як її сучасниця Поліанна, вміє якось само собою змінювати людей на краще. Ось і я, здається, стала трошечки кращою, коли прочитала цю жовту осінню книжку :)

ХРИСТЯ НЕЧИТАЙКО дарує першу книжку зі своїх запасів :)

Козацький комікс, або Що таке «гістки»

Ок, і ми знову прийшли до супергероїв. Очевидячки, тема назріла і болить: дітям конче потрібні супергерої. Але це ж не означає, що про них можна писати не зовсім грамотно, правда ж? Саме тому я й узялася (з острахом — зізнаюся) за перший том «графічного роману-блокбастера» «Даогопак». Довгий час боялася підходити до цієї книжки: дорогуща і претензійна, можна було здешевити, якби зробили м’яку обкладинку, як у більшості коміксів, але то таке — лиш моя думка.

Скажу відразу: я про комікси знаю мало, про козаків теж небагацько, про самураїв і японську культуру ще менше, тому звертаю увагу на малесеньку деталь, без якої, втім, жодна книжка не обійдеться, — на текст. Малюнки у книжці класні, щоб ви не сумнівалися. Навіть до того, де в гаремі зображено затверділі жіночі пипки, я теж не придираюся. Хоч деякі історики стверджують, що гарем — це скоріш за все був не зовсім бордель, і що взагалі ніхто достеменно не знає, що там робили роками ті всі жінки. Скоріш за все, сублімували в рукоділля. Але може й бути й той варіант, на який натякає картинка на с. 26, — мовляв, жінки там майже завжди ходили збуджені (або їм було холодно, бідненькі, хай би вкрилися). Але я ж кажу, не придираюся.

А ось до тексту — придираюся. І почну з найбільш важливого, з помилок. Коректорів і редакторів, я так розумію, у «графічних романах-блокбастерах» ніхто не відміняв? Є тут і русизми, і пунктуаційні, й орфографічні помилки, є недолугі фрази, збитий ритм, неправильні наголоси, російські слова (для рими) й особливо — вірші, де навіть не дуже поетичні око й вухо вловлять щось не те. Не втримаюся й наведу вірш повністю, а ви вже вирішуйте, в якому гіркому сні прийшла до поета ця бідолашна скалічена Калліопа:

Відкритий лист Христі Нечитайко Адріанові Моулу

Привіт, Адріане! Пишу тобі я, Христя. (Сподіваюся, ти не проти, що я так відразу на «ти», все-таки ти годишся мені в батьки. Хочеш, писатиму «Ти» з великої літери?) Прочитала твій «Таємний щоденник». Скажу тобі відразу: він уже зовсім не таємний, тебе жорстко надули, старий. Не знаю, як це вирішується у вас у Великобританії, але я би радила відразу подавати в суд. Це порушення таємниці щоденника як-не-як!

Було дуже смішно, пробач, якщо цього не передбачалося. Якщо тобі неприємно, я миттю зроблю серйозну міну й перечитаю книжку ще раз. Упевнена, отримаю купу задоволення. Може, навіть цитати виписуватиму.

Пишу тобі як інтелектуалка інтелектуалові (сподіваюся, в першому ти не маєш сумнівів, якщо маєш, перечитай, будь ласка, ще раз мою пораду про подання справи в суд!). Не ображайся, але мушу тобі сказати, що прозу ти пишеш куди ліпше, ніж поезію. Так що припини штормити «Бі-Бі-Сі» своїми віршами, в них і без тебе справ вистачає. Ось хоча б і «Книжку року BBC 2013» вручити українцям.

Перше ексклюзивне інтерв’ю Христі Нечитайко, йо!

«Читацьким нотаткам Христі Нечитайко» уже пішов третій місяць, і вона дозріла для першого повноформатного інтерв’ю. Про хороші й погані дитячі книжки, злих людей та авторів, а також долі літературних персонажів Христю розпитав сам Сашко Стукало, перекладач, відомий блоґер, автор коміксів про Саву і Сабаку й багатьох фіктивних профілів у соціальних мережах.