Маленькі кроки

Я помалу повертаюся до читання і, може, навіть писання.

Книжка, яка лежить переді мною і просить, щоб я про неї написала, зветься «Зірки і макові зернята». Написали й намалювали її художники з творчої студії «Аґрафка», Романа Романишин та Андрій Лесів. Ви вже, певно, знаєте, що багато всього, до чого беруться ці двоє, має успіх. Заслужений, мушу сказати, успіх. Двічі поспіль їхні книжки потрапляли до списку «Білі круки», цього року їхній письменницький дебют (там зовсім дрібка тексту, можна уявити, що цей текст переклали англійською і журі його прочитало) визнали на конкурсі Болонської книжкової виставки. Але про це ви, якщо хочете, прочитаєте деінде.

Я скажу лиш таке. Мене страшенно пройняла остання сторінка книжки, на якій написано дослівно таке:

Як зіпсувати дитячу книжку. Інструкція для видавців

Цей пост буде для видавців переважно, для видавців дитячих книжок. Одну з них я тримаю перед собою й дивуюся: як можна було аж так зіпсувати непогану в принципі книжку? Не скажу, що текст зриває дах і перевертає уявлення про дитячу літературу, але є там кілька моментів, сказати б, виховних, які можуть допомогти дитині в житті. Це я про «Лігу непарних шкарпеток» Галини Вдовиченко, яку зовсім спаскудило видавництво «Клуб сімейного дозвілля».

Частина перша,

де Христя Нечитайко розповідає про особливості текстової частини книжки

Спочатку про хороше, так прийнято. Галина Вдовиченко вигадала стільки синонімів для шкарпеток, що честь їй і хвала. Є старі грубі шкапи, є спортивні шкарпетони, є елегантні шкарпані (вони – жіночого роду, вони – пані) і є малі шкарпуки. От ці всі непарні шкарпетки вирішили, що їм набридло бути покинутими й непотрібними, і треба якось єднатися. На цьому побудовано сюжет. Вони постійно борються за свободу й шукають собі пару. Підтримують одна одну, витягують із біди й сміттєвих відер. Одне слово, є такий дидактичний момент, який сповна проявляється у статуті Ліги непарних шкарпеток:

·         Триматися купи й не залишати товариша у біді.

·         Радіти радості товариша, як своїй власній.

·         Діяти злагоджено, як одна команда.

·         Сподіватися на краще. І ніколи не втрачати надії.

·         Не вважати себе вищим від інших.

Сюжет мені видався затягнутим і схожим на «Мишкові миші» (там різні миші утворили мишачу рок-групу, колізії були дуже схожі). Усе це, зрештою, динамічно, є спортивні ігри, є коти й собаки, є перегони й небезпеки. Так що малявкам може сподобатися, але ж я не малявка, тому переходимо до частини другої, де я дам певні рекомендації видавцям дитячих книжок.

Сім книжок про любов і кохання

У той час, як хтось опікується цілістю свого золотого предмета санвузлу, український народ дбає про свій духовний розвиток. І не кажіть тепер, що людям не до книжок тоді, коли вони голодні й голодні. Мало хто сьогодні може сказати, що всім задоволений, а все ж ви самі бачите, чого бракує левовій частці українців. Але на цьому все, бо ж блоґ мій не про політику (хоча куди тепер без неї), а про літературу для дітей та юнацтва, так сказать.

Сьогодні в ефірі традиційна щомісячна рубрика «Список від “України молодої”» – про важливі сьогодні книжки. Книжки, які в будь-якому віці вчать нас, і дорослих і малих, любові.

У списку ви побачите таке:

• «Казки П’ятинки» Дзвінки Матіяш
• «Пригоди Короля Мацюся» Януша Корчака
• «Вечірні крамниці вулиці Волоської» Галини Ткачук
• «Привіт, це я!» Ніни Н. Ґрьонтведт
• «Русалонька з 7-В плюс дуже морська історія» Марини Павленко
• «Дівчата закохані» Джаклін Вілсон
• «Кава з кардамоном» і «Шоколад із чилі» Йоанни Яґелло

З любов’ю,

ваша Христя.

Фото в паспорті

Мене намалювали.

Я майже щаслива Христя Нечитайко.

Художницю, щоб ви знали, звуть Оленка Гаврищук.

Ті самі крамниці на вулиці Волоській

Галина Ткачук. Вечірні крамниці вулиці Волоської

Уже ніч, просто тепер вирішується доля країни, але я все одно напишу про нову книжку Галі Ткачук. Усе просто: ця книжка про Київ, який я знаю. Київ чарівний. Київ вечірній (не плутати з «Вечірнім Києвом», хоча його я теж люблю). Київ із його неймовірними давніми вуличками, назви яких щось означають, ведуть за собою якісь історії. Вуличками, на яких стоять таємничі крамнички, що відкриваються вечорами, для обраних. Де можна зустріти диваків – ворону Вассу, руду білку Рататоск, кота-письменника Романа (який ох-ох нагадує Романа Скибу :), голуба Сидоренка та інших. Є там ще київські відьми, які не проти отримати одну чарівну субстанцію, названу апейрон. Є там купа всього, якщо коротко, але суть не в цьому.

Суть у тому, як це все написано. Як це все складено докупи, як авторка будує діалоги і взаємодіє з читачем. Постійні апеляції до нас, короткі речення, які зручно читати вголос. Інтрига, в якій є щось від детективної, хоча книжка все-таки не детектив (читач із самого початку знає, хто вкрав чарівні речі), а пригодницька і трошки філософська. (У Галі Ткачук, між іншим, завжди книжки філософські.)

Філософія ця стосується міста і його феномену. Конкретно йдеться про столицю України, але пізніше читач здогадується, що правило поширюється на всі-всі міста. У кожного міста – не секрет – є свої чари. Чари ці, як вірять звірі-персонажі книжки, прив’язані до чарівних речей, що ними володіють Васса, Рататоск, кіт Роман і голуб Сергієнко (і, певно, інші звірі, але йдеться насамперед про них). Утім, це не зовсім так. А отак, як припускає червоний півень Пантелеймон: «…Про київські чари я завжди думав так: вони належать нам саме тому, що не можуть належати нікому іншому. Ніхто більше не мріяв про них, ніхто більше не знав про них, ніхто більше їх не любив. Тільки ми». Себто, тлумачу я, чари міста відкриваються тим, кому вони потрібні. Хто не сидить удома на теплому і м’якому стільці, а змушує себе виходити з зони комфорту й мандрує вуличками різних міст світу.

Моя перша книжка Стівена Гокінґа

Учора ввечері, дочитавши свою першу книжку авторства двох поколінь Гокінґів, я придумала дуже кльовий початок до цього посту. Придумала і лягла спати. І, ясень пень, забула. Так що буде як буде.

Я тепер знаю купу всяких цікавих фактів про Всесвіт.

По-перше, в Сонячній системі тепер 8 повноправних планет, а не 9, як було в ті часи, коли я вивчала астрономію у школі. Щоправда, про те, що Плутон «понизили» у статусі, я читала десь у новинах уже давно, але ж круто дізнатися про це ще й із дитячої книжки.

По-друге (і про це я не знала), у цій самій системі, виявляється, є аж 3 карликові планети. Церера, Плутон та Ерида. Церера – в поясі астероїдів між Марсом і Юпітером, Плутон там, де й завжди, а Ерида – за Плутоном.

По-третє, вивчила мнемоніку, завдяки якій легко запам’ятати послідовність планет: Мама Варить На Землі Морс, а Юний Син Уже Не Плаче. Ой, ні! Це було в іншій книжці й уже, як бачите, неактуально. Але ж мені так хотілося поділитися :)

По-четверте, дізналася про теорію Стівена Гокінґа про чорні діри. Він припускає, що чорні діри дууууууже повільно випускають часточки того, що поглинули, а потім зникають зовсім. Зрозуміло, це все в таких часових проміжках, що нам і не снилося. На цьому, властиво, ґрунтується сюжет повісті «Джордж і таємниці Всесвіту», яку Стівен Гокінґ написав у співавторстві зі своєю донькою Люсі. Чи навпаки: Люсі написала у співавторстві з батьком.

Бути, як Цибуліно

"- Бідний мій тату! Вас запроторили до тюрми як злочинця разом з найлихішими бандитами.

- Не думай так, синку,- ласкаво відказав батько.- У тюрмі повнісінько найчесніших людей.

- А що ж поганого вони зробили?

- Та нічого. От за це-то вони й попали до тюрми. Принц Лимон не любить чесних людей...

Цибуліно замислився, і йому здалося, що він зрозумів.

- То сидіти у тюрмі - це честь? - спитав він.

- Буває й так... Тюрми збудовані для грабіжників та убивць. Але з того часу, коли країною почав правити принц Лимон, грабіжники та убивці служать при ньому, а в тюрмах сидять чесні громадяни.

- Я теж хочу стати чесним громадянином, - сказав Цибуліно. - Але в тюрмі сидіти не хочу. Отож я скоро повернуся і всіх вас визволю".

"Пригоди Цибуліно" Джанні Родарі, переклав із італійської Анатолій Іллічевський (Київ, "Веселка", 1985) — актуально читати дітям.