Інфанта Христя і всі-всі-всі :)

Фото: www.theguardian.com

Нарешті! Нарешті британські дослідники прояснили мені, чому я у свої 25 зачитуюся книжками для підлітків і не можу пригадати, коли востаннє читала «дорослі» книжки. Усе просто: підлітковий вік, виявляється, тепер розтягнувся до 25 років (ще трішечки — і я, сподіваюся, виросту :) і далі, каже Френк Ф’юреді, професор соціології з університету Кенту.

За словами соціолога, в інфантильного покоління посилюється риса «пасивної залежності», що нерідко призводить до труднощів у формуванні дорослих стосунків, пише служба «ВВС Україна». Підтвердження цієї тенденції можна побачити навіть в тому, які фільми і телепередачі ми обираємо.

«Дедалі більше дорослих ходять в кіно на дитячі сеанси, – каже Ф’юреді. – За статистикою американських дитячих телеканалів, 25% їхньої глядацької аудиторії становлять дорослі, а не діти».

Френк Ф’юреді не погоджується з тим, нібито в сучасному світі молоді значно складніше знайти своє місце. Причина не в тому, що світ став жорстокішим, вважає він, «просто ми змалечку не даємо дітям дорослішати. В 11, 12 чи 13 років ми не відпускаємо їх гуляти. В 14-15 ми трусимося над ними, відгороджуючи від досвіду реального життя. В університеті ми ставимось до студентів так, як раніше ставились до школярів. Все це разом і призводить до інфантилізації, що пояснює такий стан речей».

Що ж, у такому разі аудиторія мого читацького щоденника розширюється, особливо це стосується мітки «ПІДЛІТКОВЕ». Так що вітаю вас, мої любі 25-річні підлітки :)

І стаття в тему: Літературний інфантилізм. В Україні бракує книжок для юнацтва

Новина

Прошу любити й лайкати: завела собі фан-сторінку у ФБ :)

Підлітки і досвід війни

Якось під час однієї дискусії про підліткову літературу й різні медіа (в т.ч. й інтернет) спалахнула суперечка про те, чи є війна в досвіді сучасних дітей і підлітків. Старші й мудріші люди визирнули у вікно, де мирно щебетали пташечки, буяла весна й пахло свіжістю після травневого дощу, а юна й недосвідчена Христя все доводила, що навіть в українських дітей і підлітків цей досвід, хоча б опосередкований, а все ж є. І доказ цьому — ось ця короткометражка, яку ви всі, мабуть, бачили. Плюс: війна в Іраку почалася 2003 року, тож її ровесникам серед дітей нині якраз 10. Плюс: Росія вторглася у Грузію влітку 2008 року, минуло всього п’ять років із того часу, а це була війна, і її активно транслювали по ТБ. Й ось парадокс: досвід війни є, а книжок про війну для дітей і підлітків, ту війну, яка безпосередньо стосується їх, немає. Друга світова — це вже далеко не перше, що зринає в пам’яті при згадці слова «війна», правда ж?

Так ось, чому я пишу про цю книжку. Вона про війну, афганську. І її автор — очевидець. І хоч вона більше пригодницька, зовсім не психологічна і їй ані краплі не віриш, вона все ж про близьку до сучасних читачів війну (як на мене, краще описано життя «після Афгану» у книжці Діани Мохаммаді та Марі Бурро «Маленькая торговка спичками из Кабула» з серії «Гражданин мира» російського видавництва «КомпасГид», 2011). Там, на Афгані, могли бути їхні читачі, дядьки, сусіди, вони могли повернутися й жити з травмою, і діти це, звичайно ж, бачать. Виникають запитання, що потребують відповідей. Одне слово, такі справи, як казав Воннеґут.

А далі — трохи про сюжет із моєї рубрики «Модна читанка» в журналі для підлітків «Однокласник». А в коментарях, якщо бажаєте, скажіть, що думаєте з приводу теми дітей і війни в художній літературі. Тему ж бо досі не закрито.

Відповіді на непрості запитання

Цей пост буде про дві дитячі книжки, які добре читати дітям разом із батьками. Бажано так, щоб мати вдосталь часу й не відволікатися на речі менш важливі, ніж читання. Бажано бути готовими відповідати на непрості запитання, які обов’язково виникатимуть уже з першої сторінки:

Що стається після смерті?

Чому виникають війни?

Чи мають право одні вважати себе кращими за інших?

Якогось дня дитина спитає вас про це, і не знаю, як ви, а я би потребувала попередньої підготовки, щоб відказати їм щось мудре й небанальне. Тому я страшенно рада, що в моїй бібліотеці з’явилися книжки Мар’яни і Тараса Прохаськів та Умберто Еко й Евдженіо Кармі. В обох випадках ідеться про таке співавторство, у якому малюнки стають продовженням і доповненням текстів, тож так ми і вважатимемо й віддамо рівноцінну шану як письменникам, так і ілюстраторам.

Суперові книжки для читання вголос

Цього тижня мені 100% щастить. Мало того, що виграла дві незвичайні книжки у ФБ, так ще й, зайшовши по одну з них в офіс «Видавництва Старого Лева», придбала собі майже на дурняк реліктові видання видавництва «Добра читальня» — два бестселери британської літератури «Ви поганець, пане Гам!» Енді Стентона і дві книжки з серії «Пригоди Малого Вовчика» Іана Вайброу.

Так ось, що я вам скажу. Прямо так і скажу, далебі. Це не книжки, а справдешні дійства. Дозвольте пояснити. Знаєте, бувають такі тексти, які хочеться читати «про себе», в голові, тихесенько й ховаючись із книжкою? А бувають такі, які хочеться читати вголос і з інтонацією? І ще при тому щось робити таке, як ото роблять на сцені актори в театрі. Так ось, до чого я веду. Ці три книжки «Доброї читальні», які мені пощастило придбати, — саме такі, їх хочеться читати вголос, тупати ногами, колоти рогами, тут тобі й… але це я вже, здається, захопилася. Ви ж зрозуміли, як воно читається? А ще вони по-справжньому смішні, і дорослим, і дітям. Тож якщо ви давно не читали своїм малявкам чогось, окрім давно вивчених напам’ять народних казок або того, від чого засинаєш на третій сторінці, то я дуже раджу.

Десятикласники

Десятикласники – це такий… ну, цікавий, словом, народ. Специфічний. Я, між іншим, щиро боюся цього народу. З ними ж крок убік – і тобі торба, тут треба балансувати. Щоб не переборщити і щоб не бути нудним. Якщо ви хочете порозумітися з ними, треба стати на деякий час артистом. І грати на сцені. Я вам серйозно, мені тато казав, а він, між іншим, чудовий педагог. Якби ви в нього вчилися, ви б знали, про що я.

Так ось, про десятикласників. Я мусила з ними майже годину спілкуватися. Фактично сам-на сам. Їх двадцять і я одна. І вірші. Вони читають вірші, свої і класиків, сміються і всіляко дезорієнтують публіку. А ти перед ними танцюєш «лєзгінку» і корчиш із себе круту тьотку з телебачення. І ось настає момент, коли я вимовляю ключову формулу, на яку в мене ставка: називаю одного бронзового класика з вусами «чуваком» і пропоную прочитати його вірші у стилі реп. І вони читають, і їм кайфово. І сперечаються, хто в подарунок отримає Іздрика, бо Іздрик написав, що «всі мудаки». А потім встає дівчинка і каже, що їй би не сподобалося, якби її вірші читали в стилі реп. Така вся серйозна і красива дівчинка, читала власні вірші про кохання. І я сказала: окей, твої вірші ми читатимемо в іншому стилі.

Але найбільше мене вразило інше. Коли прийшла інша дівчинка, теж десятикласниця, і чудовим голосом проспівала під акомпанемент гітари «Арфами, арфами» Тичини. Сказала, що їм у школі якось задали вчити цей вірші, і вони всі його зненавиділи, а потім раптом зрозуміли, як треба вчити цю поезію. І я цю дівчинку ледь не обійняти хотіла, і на мить навіть пошкодувала, що не пішла в педагоги, але вчасно схаменулася.

Це було про десятикласників, мораль самі знаходьте.

А весь цей пост був для того, щоб написати таке: оскільки сьогодні завершується День батька, я передам безмежне спасибі своєму татові, справжньому педагогові, в якого я, може, навіть несвідомо, набралася багатьом корисним у житті речам. Зокрема й тому, як грати на сцені, коли перед тобою повен клас десятикласників. 

Вільде, Вільде

Любі друзі (тм), ви, може, думаєте, чому я не пишу нічого про підліткові книжки. Пояснюю, все просто: читаю Ірину Вільде й дуже тішуся. Тексти не старіють. Якщо шукаєте щось підліткове для дівчат, не забувайте ритися й по бібліотеках, бо там є скарби в багатьох томах. А її окрушини (афоризми, анекдоти, короткі діалоги) — штука, яку хочеться цитувати. Так що найближчим часом я читаю українську класику, і не підсовуйте мені всяких новинок, хіба що вони будуть на рівні :)

UPD. "Наші батьки розійшлись" — найправдивіше оповідання про розлучення в українській літературі. Це до того, що нема чого почитати на такі теми. Є, але в бібліотеках поки що.

Щоденник дівки-підлітка

Усе, що я вам зараз розповім, на 110% правда. Зуб даю. Це слова не мої, а Уди Андреа Стокґейм, і це саме їй, кажуть люди, належить щоденник, що вийшов друком під назвою «Привіт, це я!».

Скажу вам по правді й по щирості: спочатку ця книжка мене, дівчинку-дівчинку, дратувала неймовірно. Якась вона, здавалося, кострубата, вся гострокутна й незграбна (не у плані перекладу, тут Наталі Іваничук не дорікнеш, переклад кльовий і з усякими незвичними слівцями на зразок «вереди», «дурбецала», «скупиндри», «недотепи» й «дітвачки», а слово «бездрузяна» мене взагалі неймовірно розчулило!), а я люблю норвежців у їхньому зворушливому вигляді, як у Марії Парр, приміром, про яку обіцяю згодом написати. Й ось я вже навіть хотіла була пошкодувати про те, що зопалу й по акції купила аж дві книжки, бо й епізод із тим, як Ерленд (молодша сестричка Уди) наклала купу, був не надто приємний моєму вишуканому літературному смакові, як усе раптом у якийсь момент змінилося, і я від книжки просто-таки проперлася. Не знаю, що сталося, це було схоже на подорож у часі, у переживання себе 12-річної: все стало дуже знайомо й так само недолуго й кострубато, як гострі колінка в дівчинки-підлітка. Згадалися й ревнощі, коли тато голубив маму, і суперництво з братом, яке, дякувати Богові, давно минулося, і перша закоханість, коли поводишся так само тупо, як Уда, і перші справжні сварки з найкращою подругою… І навіть наше з подружкою, яку звуть так само, як і мене, детективне агентство, і наші мрії написати любовний роман, хі-хі. І листи знаменитостям ми також писали, аякже. І щоденники вели, і дорослішали, переживали. Усе, як у норвезької Уди, бо всіх людей у глобальному сенсі турбують одні й ті самі визначальні речі: родина, кохання, дружба, життя і смерть.

Вічник-2

З Першим вересня(м) вас, друззя! Оскільки цього дня багато хто, і зокрема мій тато-директор-школи, чекають із жахом, то й книжка сьогодні буде відповідна: жахастики Олександра Гавроша, названі «Дідо-всевідо». Каюся, купилася на рекламу. Та й жахастики – це таке ммм, що аж.

Реклама, властиво, була більше для ілюстрацій, ніж для тексту. І графічні малюнки Світлани Фасенко свою ціну виправдали, вони розкішні, дуже незвичайні, і ще мене страшенно пре червоно-чорно-білий форзац, який виглядає моторошно й красиво, як кров.

З текстами інакше.