Про сімейну толерантність

Давно вже мені потрапила в руки ця мила книжка. А днями натрапила ще на новину, що її включили в шкільну програму у Франції. От молодці!

«Їжачок Пуф шукає собі нову родину» Яна Валькера (ілюстрації Мілен Рігоді дуже прикольні, чого вартий лише Їжачок в окулярах!) – це дотепна книжка-картинка з простим, але дуже актуальним у наші часи сюжетом. Їжачок Пуф, значить, вирушає на пошук нової родини, бо його начебто стара родина не дуже «шанує» (може, солодкого на сніданок не дають, може, спати вкладають о 21-й, мало що там). Стоп, цитата: «Пуфові здається, що мама забагато його цілує, татко ніколи не може знайти часу, щоб із ним погратися, а молодша сестричка занадто галаслива…». Усе резонно: ніхто тебе, Їжачку, не любить, тікай мерщій!

А поки Їжачок тікає і приглядається до різних родин, читач зустрічає зовсім різних тваринок (читайте: різні види сімей – цілком соціальних конструктів), як би сказали вельмишановні критики, стикається з різними Іншими:

•          приміром, віслюка Якова всиновили, тож тепер його батьки – коні;
•          у жабки Агати є тільки мама, і немає тата;
•          у кабанчика Фунтика мама – свійська свиня, а тато – дикий кабан;
•          у теляти Бублика двоє батьків – татусь і дідусь бики;
•          за ластівкою Майєю доглядає няня Анфіса, вона сова, а Майїни батьки багато подорожують;
•          у вовченяти Роккі величезна родина, адже вовки живуть зграями.

Тут бракує хіба що одностатевого шлюбу :)

Усі вони хороші, але не для Їжачка, як ви здогадалися.

Старі і малі, хустки і шапки

Часом потрібно відкласти якусь книжку на невизначений час, щоб за місяць, два, рік насолодитися нею сповна. У моєму випадку кілька місяців чекала книжка, яку всі на моєму місці прочитали б найперше. Це ж дитячий «дебют» Софії Андрухович! Ще й із таким незвичним недитячим оформленням і на геть нетривіальну тему – про старих людей.

«Сузір'я курки» попри те, що ВСЛ рекомендує книжку читачам молодшого шкільного віку, текст, нмд, дорослий. Чудовий, вправний, щемливий, гарно написаний і з цікавою ідеєю. І якщо до нього відразу підходити як до тексту для дорослих (які можуть читати й діти, а не навпаки), то не буде невиправданих очікувань. Буде задоволення від гарної історії про стару жінку, яка живе в горах, має любов до курей і ладна пожертвувати собою заради ближнього. І буде історія про маленьку дівчинку, яка живе в темному лісі, вміє приручати диких кішок і хоробрістю може перевершити багатьох дорослих. Ці двоє ідеально доповнюють одна одну, недарма й самі вони помічають, що одна з них схожа на «маленьку бабусю», а друга на «стару дівчинку». Одна носить хустку, друга – шапку, одна вірить у чудовиськ, що населяють темний ліс, друга знає все про лікувальні рослини. Проте в будь-яку мить вони можуть помінятися головними уборами і знаннями, так, наче старе знову може стати допитливим і цікавим малим, а мале – набути мудрості, незрідка притаманній старості. Чудова ілюстрація до приказки «старе, як мале».

Попри те, що в нас традиційно головує текстоцентричність у книговиданні (свідомо чи ні применшуючи роль художника у створенні дитячої ілюстрованої книжки), в «Сузір'ї курки» все навпаки: текст народився з ідеї художниці, Мар'яни Прохасько (яка також є співавторкою повістей про кротів). Якось вона попросила своїх друзів-авторів написати їй тексти до книжок, які вона ілюструватиме. Так постала ідея серії «Напиши мені книжку», де Софія Андрухович створила перше оповідання. До цієї книжки ілюстрації Мар'яни Прохасько вже були доволі впізнавані – її кротенята, намальовані кольоровими олівцями, полюбилися багатьом дорослим і дітям. У «Сузір'ї курки» Прохасько спробувала нову для себе техніку, поєднавши в колажах документальні фото й домалювавши олівцями окремі деталі. Вийшли реальні, сфотографовані, персонажі-люди й нереальний, домальований антураж, а також помічники людей (курка Марічка і рись Рися). Завдяки цьому книжка сприймається як перехідна між вигадкою і правдою, й описані в ній події – цілком могли б бути в житті, або ж їх могла створити авторська уява (от епізод, де бабуся з куркою розігнали зграю вовків – реалістичний чи ні? А Орися – як її мама допустила, що маленька дівчинка живе практично сама в лісі? Єдине притомне пояснення для мене – мами в Орисі насправді немає, або ж Орися Марії наснилася). Одне слово, ілюстрації неодновимірні, спонукають фантазувати й міркувати на тему, що великий плюс. Інше питання – до них треба звикнути, оскільки такі речі геть немейнстрімові, і не всі читачі готові сприйняти колажі такого типу у виданнях для дітей. Ну, і ще: ілюстрації доволі похмурі, оскільки намальовані переважно темними кольорами. Втім, що цікаво, текст доволі світлий і позитивний.

Це не морква!

Мушу зізнатися, що хоч буття мамою й не робить мене автоматично критиком дитячих книжок (як і освіта філолога), деякі фішки все ж прошиваються саме тоді, коли читаєш книжки дитині (думаю, чужі тут так само рахуються).

Приміром, я б не помітила, якби не проживала цей хаос щодня, якими достовірними є ілюстрації до картонок «Доброго ранку, Карлхене!» і «На добраніч, Карлхене!» німецької художниці Ротраут Сюзанни Бернер. Там скрізь по підлозі валяються іграшки. Бо в дома маленька дитина, їй рочків два. І ніхто їх на ніч не збирає, тішиться в мені недбала господиня.

Слід завважити, що й філолог тішиться, помітивши на кухні у кролячій сім'ї картину з намальованою морквою, де французькою підписано «Це не морква». Усі вловили алюзію на картинку Маґрітта «Це не люлька», ага.

Праворуч над столиком із телефоном висить картина з морквою. А на картинці знайдіть курку!

А книжечки чудесні. Картонні книжки-картинки – я оцінила цей матеріал на повну. У кожній із двох описано повсякденний ритуал – чи то вкладання спати дитини, яка спати не хоче (знайомо?), чи то піднімання сонька, який тепер уже не хоче вставати.

Мама в мені тріумфує від того, що вкладанням Карлхена зайнятий тато. Це його обов'язок. Він придумує чудесний капцевий потяг із украй важливими «станціями» – морквинка на ніч, чищення зубів і вмивання, ліжко. Піднімає ж малого мама, підтримуючи синову гру й по черзі розпитуючи іграшок, де Карлхен (кроленя в той час ховається під ковдрою і, підозрюю, хіхікає).

Ромео і Джульєтта: спокута на грозовому перевалі

Знаєте, є такі книжки, після яких добре помовчати. Часом вони вражають нас у саме серце, їх слід осмислити наодинці, можливо, навіть оплакати, посумувати, вкрившись пледом. Є книжки, які змушують узяти паузу й замислитися. Ефект шоку. Бах!

"Ми були брехунами" – саме така. Недаремно анотація застерігає в жодному разі не розповідати нікому розв'язки. Послухайте. Не робіть цього. Це як у "Спокуті" Мак'Юена, яку мені нагадує ця книжка. Роман – суцільна інтрига, що починається як звичайнісінька любовна пригода. Багаті люди, літо, розкішні маєтки – все ідеальне до нудоти. Аж поки з головною героїнею Кейденс не трапляється нещасний випадок, що стирає її пам'ять про 15-те літо. Минає два роки – і Кейді намагається пригадати, раз по раз борючись із жахливими мігренями.

Брехуни – четвірка найкращих друзів, троє з яких – двоюрідні брати й сестри, четвертий – товариш із інакшим кольором шкіри, походженням, думками. Кохання між ним і Кейденс – раптове, пристрасне, заборонене, як у Ромео і Джульєтти. Хоча Ґет порівнює себе радше з Гіткліфом із "Грозового перевалу", якого попри освіту й манери все ж не приймають у вищому світі.

Брехуни – 15-літні підлітки, батьки яких розлучені, матері гризуться між собою за спадок бабусі й трастову прихильність діда, дід натомість маніпулює доньками й намагається робити те саме з дітьми. Брехуни мають сміливість протистояти й залишатися вірними собі. Попри шок, це й книжка-терапія, передусім для головної героїні. Дуже кінематографічний роман. Мені відразу постають у голові окремі сцени й фінальна сцена-ретроспекція, пригадування катастрофи.

Е. Локгарт. Ми були брехунами / пер. З англ. Ю. Максимейко, КСД, 2016.