Коли ви не запрошували Тигра, а він прийшов

Останнім часом я дуже люблю писати читацькі нотатки. Може, тому, що пишу їх тепер рідко, і лише про книжки, про які не можна не написати – такі вони хороші! Ми їх випробовуємо на практиці, тож читацька аудиторія теж має своє вагоме слово :) Якось я писала вам про пригоди Мімбо Джимбо і йогодруга-інтроверта Мумбо-Джумбо, обов’язково зверніть увагу на цю книжку, якщо у вас є читачі віку 2+.

Книжка «До нас на чай заходив тигр» Джудіт Керр (переклала з англійської Катерина Міхаліцина) – теж для віку 2+ (дуже дивно, коли маєш удома 2-річну читачку, правда?)))). Моя тисяча подяк «Видавництву Старого Лева» за те, що вона тепер є українською, бо не минає ні дня, щоб ми вдома не читали цієї книжки. І я – так! – люблю її читати щодня.

По-перше, в ній великі малюнки з яскравими акцентами, багато простору й мало тексту, що важливо (не нехтуйте віковими особливостями своїх читачів). По-друге, в ній проста й зрозуміла історія, що, втім, не позбавлена інтриги й гумору. По-третє, переклад такий співучий, що мені дуже легко читати його з різними інтонаціями й не повторюватися. Усе органічно й добре, крім першої фрази, яку я повсякчас змінюю на «Жила собі дівчинка» («жила-була» раніше вважалося калькою з російської, але раптом щось змінилося, то я не перевіряла). По-четверте, як і в «Мімбо Джимбо», ця книжка – просто-таки збірка ввічливих фраз :) Мене щоразу розпирає від сміху, коли уявляю себе на місці мами Софі, коли та пропонує нахабному Тигрові випити ще щось. (Уявіть собі, що до вас приходить нежданний Тигр, з’їдає все, що можна було з’їсти, і випиває все, що можна було випити, навіть усю воду з-під крана!) А Тигр – то взагалі чудо чемності: бувають же такі, які скромно приходять і кажуть, що дуже зголодніли й напрошуються на чай, а потім усе змітають і, чемно попрощавшись, ідуть собі геть?

Чи легко вбити людину?

Давайте відразу домовимося: я не коментуватиму назви нинішньої «Модної читанки». Інакше мені доведеться відкрити інтригу, а хіба воно вам треба? Тому зійдімося на тому, що питання риторичне, і кожен відповість на нього для себе, прочитавши книжку. Занотуйте для походу в книгарню: «Напівлихий», Саллі Ґрін, «Видавництво Старого Лева».

Оскільки ж я спеціалізуюся на фактах, то розкажу про сюжет і про головних персонажів. Я не здивуюся, якщо за «Напівлихим» невдовзі знімуть фільм. Гостросюжетний такий, місцями похмурий. Нелегкий, і геть не смішний. Як глядачка тремтітиму всім тілом, сподіваючись до кінця, що головний герой виживе. До слова, головного героя звуть Натан, і йому 16. А він уже багато всього побачив. Батько поза законом, мати померла. Рідня його ненавидить. Усі, крім бабці й зведеного брата. Суспільство Натана не приймає, він вважається вигнанцем, усі його цураються і цькують. У школі, вдома, на вулиці. І дорослі, і ровесники. До дівчини, яка подобається, небезпечно підходити, бо в неї є брати, які не лишать на тобі живого місця. І це я ще не згадала основного: все це відбувається у світі магії. Натан – чаклун. Син білої відьми й чорного мага, напівлихий. Ось тільки в цьому світі, на відміну від знайомого нам «Гаррі Поттера» Джоан Ролінґ, якого українською також переклав Віктор Морозов, тут неможливо зрозуміти, хто добрий – «білі» чи «чорні». Адже якщо світ «білих» дозволяє цькувати дитину, саджати її у клітку й усіляко знущатися, принижуючи і морально й фізично, – чи може цей світ вважатися добрим, а мораль – такою, якої варто дотримуватися? Особисто в мене є сумніви. Але в мене щодо цієї книжки є багато сумнівів, один із яких у тому числі стосується заголовка.

Єдине, щодо чого сумнівів у мене немає, то це те, що ви дуже швидко дочитаєте книжку Саллі Ґрін до кінця. За жанром це щось на зразок щоденника, написаного в режимі реального часу. Себто ми з вами мовби спостерігаємо за перебігом подій. Знаєте, як воно буває, коли напружений сюжет: читаєш, а там усе описано в минулому часі, і ти мовби заспокоюєшся, бо герой це пройшов, і якщо він чи вона це пише, то все ок. Так ось, тут усе не так. Тут РЕАЛЬНО переживаєш, бо перед тобою ніби вебкамера, і герой розповідає все перед нею, але невідомо, чи він пройде на наступний рівень. Чи взагалі виживе.

Серед тих, хто допомагає Натанові, є і «білі», і «чорні». І, підозрюю, далі (у наступних двох томах, бо планується трилогія) все обертатиметься навколо того, який бік прийме хлопець – буде він чинити добро чи зло. (Але ж знову ж таки: що таке добро, а що таке зло в цьому випадку?) Особисто я страшенно переймаюся тим, щоб головний герой не зробив непоправного. Але це вже тема для окремої розмови, і я відчуваю, що наразі до неї не готова. Тож подумаймо поки що про це, про життя і смерть, про непоправні речі і їх ціну. І може, якось зустрінемося поговорити на сторінках цього журналу. Домовилися?

Саллі Ґрін. Напівлихий: роман / Пер. з англ. Віктор Морозов. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 384 с.

Відгук опубліковано в журналі для підлітків «Однокласник».

пс: другу книжку я досі не прочитала, мені страшно. Не розказуйте, що там, га?

Книжка про те, як важливо вчити іноземні мови

Властиво, це скорочено анотація. Але для справедливості, написавши про першу і другу книжки кротячої серії Мар'яни Прохасько і Тараса Прохаська, треба написати про третю. 

Отож, я підходила до неї з осторогою: друга мене відверто розчарувала тим, що крім опису життя-буття Букового лісу, яке цікаво і свіжо виглядало в "Хто зробить сніг", ніяким детективом не порадувала. Третя натомість обіцяла морські пригоди. Ну, думаю я, зараз буде! Тим паче, тут є натяки на "Одіссею", яку в подорожі читає одна з білок. Зараз будуть пристрасті, інтриги, #зрада, розслідування, сльози радості й печалі. Але ні, добралися до маленького острова наші юні мандрівники майже без пригод. Хіба що зайченя Мартіну трохи нудило. Ну, і ще в морі трапилася кротяча любовна історія, через яку вчинився кротомордобій.

В основному ж фокус письменники зробили на проблемі культурного порозуміння. "Як зрозуміти козу" – повість про те, як важливо вчити іноземні мови. Бо кози тут – винятково грецького походження, і мекають вони винятково грецькою. Мова допомагає нашим юним мандрівникам налагодити контакти й міжетнічну дружбу, конфліктів чи колізій не виникає (що, звісно, трохи утопічно виглядає у світлі світових політичних подій і взагалі). Діти чудово ладнають і навіть обмінюються адресами для листування.

Важливе про походи в музей

Багато дорослих і досі не знають, як прищепити дитині любов до мистецтва. З чого почати – з музею, галереї, книжок-картинок? Посібник французької письменниці Француази Барб-Ґалль «Як говорити з дітьми про мистецтво» – для батьків, які розуміють важливість культури у процесі виховання дитини. Це практичний порадник – як зробити похід у музей не нудним, як зацікавити дитину тією чи іншою картиною, як побачити на картині те, що бачить молодший споглядач тощо. А ще – відповіді на запитання, які нерідко бояться поставити дорослі: чим відрізняються різні стилі й техніки, чому якась «мазанина» вважається шедевром, як малювали в давні часи й тепер… Як бонус – короткий аналіз найвідоміших шедеврів образотворчого мистецтва. Озброївшись книжкою Барб-Ґалль, можна йти з дітьми в будь-який музей і не боятися, що ви чогось не знатимете або дитині буде нецікаво. Звісно, ніхто не гарантує, що після цього дитина полюбить мистецтво, але хіба не варто спробувати?

Що тут особливо хорошого:

- Простота композиції. Є вступ, із якого розумієш, як узагалі наважитися повести дитину в музей. Не боятися, що вона буде ганяти і їй буде нецікаво. А в ідеалі – зробити похід цікавим. Є логічні розділи про мистецтво, зрозумілі навіть людям, далеким від культурології. Просто пояснено про сучасний і класичний живопис. І мій улюблений розділ запитань і відповідей. Виглядає він отак: картина й купка запитань, які можуть виникнути в дітей того чи іншого віку (від наймолодших до підлітків). Відтак – відповіді, все логічно. Запитання змушують вдивлятися в картини й спонукають до детального розглядання. Єдиний мінус – після цього хочеться побачити полотна в музеях, а музеї все-таки десь у Європі. Зате спонукає за тим-таки алгоритмом вирватися в місцевий музей і подивитися, чим ми багаті.

- Окремо виділю цей розділ запитань і відповідей. Повторюю: це дуже хороший порадник. Попри те, що у ваших дітей скоріш за все виникнуть інші запитання, бо вони бачитимуть перед собою інші картини, все ж логіку можна зрозуміти.

- Практичні поради. Не йти в музей у погану погоду. Не підганяти дитину. Обов’язково зайти в кав’ярню, придбати якийсь сувенір. Спробувати подивитися на експонати з точки зору дитини в буквальному сенсі – ставши на її рівень зросту. Записуйте)

Із мінусів (про кілька коректорських недоглядів мовчу). Це, звісно, не збірка репродукцій картин, тому окремі деталі, про які мовиться в тексті, розгледіти буде складно. Також мінус – контекст. Останнім часом надія побачити це все добро в європейських музеях згасла, побачивши стрімкий доземний курс гривні. Але оскільки це методологія, то будь ласка – накладаймо її на вміст українських музеїв і вперед :)

Француаза Барб-Ґалль. Як говорити з дітьми про мистецтво / Переклала з французької Софія Рябчук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.

Сердечка на полях

Щось я розписалася, пробачте. Я, звісно, розумію, що набридну вам, але якщо зараз не напишу, то забуду й ви не дізнаєтеся про книжку Віґдіс Йорт «Йорґен+Анна=любов». Мушу вам відразу сказати, що з нового перекладеного з норвезької для молодших підлітків у мене складається прикре враження, що десь поділися такі, як Марія Парр, які роблять із нашими серцями котлетки й загортають у подарунковий папір, а потім розгортають, а там – вишукана французька страва, декорована найсвіжішими середземноморськими травами. Ні з «Привіт, це я!», ні з «Йорґеном+Анною» в мене такого ефекту не відбулося.

Але менше з тим, відбувся інший ефект, який я докладно описала у відгуці на книжку Ніни Е. Ґрьонтведт: ти спершу думаєш «що за фігня», а потім розумієш, що ця фігня – дуже мила і дуже про нас дівчаток (тепер ви розумієте, чому я не пішла в науку? Та тому що там не дозволяють такої вишуканої стилістики!). Отож, Йорґен+Анна=любов. Тут усе ясно: книжка про любов, і то про таку, коли любов проявляється в розмальовуванні полів у зошиті сердечками й заповненні дитячих анкет із секретними конвертиками, де написано, кого ти любиш. «Дехто з дорослих вважає, ніби перше кохання можливе десь у тринадцятилітньому віці, у класі сьомому, і ніяк раніше. Але це не так. Комусь уже ніколи в житті не судитиметься пережити такого кохання, як у четвертому класі, коли тобі десять…» – ну так, особисто я не піддаю це твердження жодному сумніву, ані найменшому. У мене в десять років була така любов, що вам і не снилося! Тільки нещаслива, на відміну від Анни. Він мене навіть не запросив зі своєї волі на танець! Але він час від часу списував у мене задачки, тож я була переконана, що шанси є. Але досить про мене. Анна. Дівка, яка тусується переважно з пацанами, задирака, має одну вірну, дуже сором’язливу й несміливу подругу Беату. Йорґен – новенький, і цим усе сказано. Всі миттєво в нього закохуються. Анна – бешкетниця, як моя улюблена Хельґа в мультсеріалі «Гей, Арнольде!», її серце тане від кохання, але ззовні вона неприступна і войовнича четвертокласниця. Анна підбиває Беату написати Йорґенові фальшивого любовного листа нібито від Йорґена, і це мало не стає причиною розриву юних закоханих. Але Еллен, цю самозакохану й розпещену дівулю, нам анітрохи не шкода. І добре, що Анна відрізала їй косу. Бачите, які пристрасті!

Кротяче розчарування

Головну суть цього відгуку я сформулюю вже в першому абзаці. Це для того, щоб прихильники кротячої історії не мусили читати далі, щоб докопатися до того, що ж хотіла сказати Христя. А хотіла вона сказати таке: «Куди зникло море» мені настільки не сподобалося, наскільки сподобався «Хто зробить сніг». Ось. Далі можете не читати. Бо я напишу, чому саме друга історія про кротів із роду Прохаськів мені не сподобалася.

Причина перша. Обіцяли детектив. Ось цитую анотацію: «…справжня детективна історія». А воно – тьху ти, наче ми не на Конан Дойлі й Агаті Кристі виросли, наче Енід Блайтон не читали! Щоб ви знали, в ілюстрованій дитячій книжці на 88 сторінок детективна інтрига не може починатися на сторінці 55, а згортатися на 80-й. Це неповага до читача, навіть до такого маленького, якому адресують книжку. Великій і балуваній Христі взагалі було нудно читати «Куди зникло море», бо воно все не зникало й не зникало, а про кротячий побут я вже з першої книжки дізналася. А про те, що красти погано – мене мама вчила, тут, як кажуть, тему не розкрито. Злочинці – доволі умовні – покарані теж доволі умовно.

Винести «совки» з хати

Гляньте лишень, яка красивезна обкладинка в цієї книжки. «Як я зруйнувала імперію» – і дівчинка у вишиванці здмухує пам’ятник дєдушці Леніну. Ах, яка метафора! Автор її, до речі, художник Ростислав Попський. Хоча, підозрюю, що джерелом натхнення міг послужити фільм «Goodbye, Lenin!», де була приблизно така сама картинка, тільки в НДР.

До того, що Зірка Мензатюк написала книжку для підлітків я поставилася з осторогою. Не тільки через те, що Христя вся така обережна й підозрілива, а й тому, що колись у якомусь інтерв’ю письменниця якось так дуже скептично говорила про те, що цікавить підлітків найбільше, – про сексуальність у літературі для юних читачів. Там про це побіжно, але досить для того, щоб не чекати нічого сексуального в «Як я руйнувала імперію».

Але книжка взагалі-то не про це, а про останні роки конання совка і СССР. Я тоді була ще немовлям, тож це все для мене – хоч і не дуже давня, а все ж історія. А всім, я вже достатньо стара для того, щоб розуміти, що нині вже виросло покоління читачів, для яких то вже давненька історія. Й ось для них – ця книжка, в якій виносками пояснено, чому в СССР були черги, що таке «дефіцит» і хто такі «спекулянти». Про мовчання, початок відродження національної свідомості (щоправда – це все знову ж таки на Західній Україні), Рух, трохи про «бандерівців».

Маленькі кроки

Я помалу повертаюся до читання і, може, навіть писання.

Книжка, яка лежить переді мною і просить, щоб я про неї написала, зветься «Зірки і макові зернята». Написали й намалювали її художники з творчої студії «Аґрафка», Романа Романишин та Андрій Лесів. Ви вже, певно, знаєте, що багато всього, до чого беруться ці двоє, має успіх. Заслужений, мушу сказати, успіх. Двічі поспіль їхні книжки потрапляли до списку «Білі круки», цього року їхній письменницький дебют (там зовсім дрібка тексту, можна уявити, що цей текст переклали англійською і журі його прочитало) визнали на конкурсі Болонської книжкової виставки. Але про це ви, якщо хочете, прочитаєте деінде.

Я скажу лиш таке. Мене страшенно пройняла остання сторінка книжки, на якій написано дослівно таке:

Добро обов’язково переможе!

Інколи думаю, чий це дурацький заголовок віншує ту чи іншу статтю, аж тут розумію, що то мій або моєї близької подруги, яку ви давно знаєте. І яка оце підібрала для вас нову сімку книжок, каже, що життєствердних.

Читайте на сайті "України молодої" про:

"Вовчика-колядника" Оксани Лущевської

"Три оповідки" Умберто Еко

"Ангела Золоте Волосся" Зірки Мензатюк

"Потерчат" Володимира Рутківського (чудесна книжка)

"Помаранчеву дівчинку" Юстейна Ґордера

"Дитя епохи" Оксани Думанської

"Мишку" Дороти Тераковської

З мене все) Якщо вам цікаво прочитати про сім дитячих книжок, які варто покласти під подушку, ходіть сюди!

Неформальний огляд щоденників літературних героїв

Так уже сталося, що цей блоґ за суттю — щоденник. І його авторка, ваша Христя Нечитайко, має справу з усякого роду щоденниками ще зі школи: мало того, що у школі кожен із нас вів щоденник, то вона ще й записувала свої підліткові думки і враження в мініатюрний розкреслений зошит від журналу «Cool». Там було зовсім мало місця, але цей перший досвід ведення особистого щоденника дався взнаки: щоденники, читацькі і не тільки, переслідують Христю все життя.

Отож, сьогодні я напишу про щоденники літературних героїв — їх (щоденників) мені трапилося вже рівно стільки, щоб написати коротенький неформальний огляд і зробити для себе певні висновки, які можуть стати в пригоді й вам. Отож, маю на руках такі щоденники й записки: Маленького Вовчика, Малого Ніколя, Славка Хоробрика, Уди Андреа Стокґейм, Ґреґа Гефлі, Адріана Моула — поки що іноземних і хлопчачих помітно більше, але, сподіваюся, ми колись надолужимо цей недогляд.

Скоро Різдво

Отаке, дорогі друзі, вирішила Христя сходити вчора на презентацію однієї різдвяної книжки. Сиділа собі тихенько в куточку і слухала мудру жінку на ім’я Богдана. Книжка її зветься «Казки Різдва», і в мене – їй-богу – таке враження, що то Богдана їх підслухала в самого Різдва. Бо щойно авторка почала розповідати першу «Казку про Королеву та мудрого Оленя» (прочитати її можна тут), як у вашій Христі щось стрепенулося. Казка була про смуток і про те, що в житті смутку доволі в кожного з нас, тож не потрібно надто тужити (це теж такий християнський первень – радуйся!), треба пам’ятати, але жити далі. І був там один епізод, де сумна Королева, яка втратила в один рік чоловіка й сина, готує смачні різдвяні страви, від яких зазвичай усім ставало радісно, а в це Різдво – дуже-дуже сумно. І я, чесне слово, відчула, як в один мент мене огортає такий смуток, що хоч на стіну лізь. Наче скуштувала тієї качки чи того кекса Королевиного! А відтак одна товаришка, яка також чула цю казку і якій, можливо, теж стало трішечки сумно, всміхнулася до мене й побажала, щоб я не сумувала. А я тоді так гучно сказала їй на те: «Тяжко нині не сумувати» чи то «Нелегко нині радіти». А вже через десять хвилин зловила себе на думці, що я – мов та сумна Королева, думаю, що у світі є тільки моя печаль, надаю їй так багато значення, щоб показувати її комусь. І я спробувала всміхнутися, трошечки, спробувала бути мудрішою.

Дві книжки про вибір

Цей пост присвячується студентам, а також тим, хто скоро збирається вступати. У ньому — дві книжки про вибір, навчання, освіту, точніше — про її недосконалості. У ньому — і я це всіляко плюсую — ставиться як ніколи актуальне питання про відмінність навчання і знання. І про те, що школа (від себе додам: та виш) не гарантують нікому, хто туди ходить, високого чи бодай пристойного рівня знань. Знання — це щось кардинально відмінне, і відчути кайф від навчання можна навіть за кілька років після університету, це я вам із досвіду кажу.

А ще — і це я теж усіляко плюсую — про те, що треба прислухатися до себе, а не до батьків чи когось іншого (престижу, друзів, сусідів), коли обираєш виш чи професію. Чули про ідею «спорідненої праці»? Молодці. Бо жити з цією працею все-таки нам із вами, а не батькам / сусідам / друзям.

Я взагалі висловлю зараз єретичну, на думку деяких старших, думку: хто сказав, що треба відразу після школи, зеленому й невизначеному, йти у виш, куди запхають батьки? Хто сказав, що всім без винятків треба сунутися на економіку чи в медицину? І після того мучити себе і нас тим, що не любить і в чому не тямить? Не наша вина, що горе-держава не потребує творчих професій, але це не значить, що нам не треба робити те, до чого ми найбільше вдатні. Це все, був ліричний відступ.

Настільна книжка про інтернет

Ви, певно, дивуєтеся, чому я так довго не читала книжки Тетяни Щербаченко «Як не заблукати в Павутині». А ось чому: щойно я її дістала, відразу віддала батькові, якому вона потрібніша. І не тому зовсім, що він не вміє користуватися інтернетом (радше навпаки), а тому, що він має щастя вчити сільських дітей інформатиці від 5-го класу починаючи. Тож я, дізнавшись про таткові труднощі з програмою, не вагаючись віддала книжку на користь суспільства. Але ви собі, певно, думаєте: а як же підручники з інформатики, невже татко не може вчити дітей за підручниками, затвердженими МОНом?

А тепер я вам відкрию страшну таємницю. У 5-му класі, щоб ви знали, дітки мусять починати вчити інформатику з того, щоб затямити собі, що таке «об’єкт» і ще якусь фігню, відтак вони урок присвячують тому, як увімкнути комп’ютер, а нині, за словами батька, якраз мусять проходити робочий стіл. І в мене закралася підозра: а може, цю програму складали для тих, хто її складав? Бо дітки, за моїми спостереженнями, уже в три рочки знають куди більше, ніж їх хочуть навчити в 5-му класі. Навіть якщо це сільські дітки. Так, у них немає інтернету, але в них є комп’ютери й мобільні телефони, і вони значно швидше вчаться, ніж розробники навчальних програм. Але хіба ж то комусь цікаво.

Відкритий лист Христі Нечитайко Адріанові Моулу

Привіт, Адріане! Пишу тобі я, Христя. (Сподіваюся, ти не проти, що я так відразу на «ти», все-таки ти годишся мені в батьки. Хочеш, писатиму «Ти» з великої літери?) Прочитала твій «Таємний щоденник». Скажу тобі відразу: він уже зовсім не таємний, тебе жорстко надули, старий. Не знаю, як це вирішується у вас у Великобританії, але я би радила відразу подавати в суд. Це порушення таємниці щоденника як-не-як!

Було дуже смішно, пробач, якщо цього не передбачалося. Якщо тобі неприємно, я миттю зроблю серйозну міну й перечитаю книжку ще раз. Упевнена, отримаю купу задоволення. Може, навіть цитати виписуватиму.

Пишу тобі як інтелектуалка інтелектуалові (сподіваюся, в першому ти не маєш сумнівів, якщо маєш, перечитай, будь ласка, ще раз мою пораду про подання справи в суд!). Не ображайся, але мушу тобі сказати, що прозу ти пишеш куди ліпше, ніж поезію. Так що припини штормити «Бі-Бі-Сі» своїми віршами, в них і без тебе справ вистачає. Ось хоча б і «Книжку року BBC 2013» вручити українцям.

Іван Сила і супергерої

Оля Купріян написала про Івана Силу. Як про кіно і як про книжку. Як на мене, це не найкраща її колонка, але з кількома думками я згодна. Перерахую їх тут, щоб не забути:

- Кіно мені більше сподобалося, ніж не сподобалося. Добрий сімейний фільм із «правильними» цінностями. Трохи сміялася, трохи всплакнула. І хоч у фільмі використано дуже банальний прийом обрамлення, якщо подивитися на нього так, як дивиться Оля, він перестає дратувати. Як і те, що не всі актори добре грають. Зате анімація чудесна, мені страшенно сподобалася. І ще те, що фільм робили з душею, це видно.

- Книжка мені теж більше сподобалася, ніж не сподобалася. Динамічно, часом смішно, хоч і поверхнево. Й ота фраза про «мамині галушки» й справді перебір. Це щоб підсилити стереотип про простих селянських хлопців? Але ж кажуть, що Іван не зовсім простий, що він здобув освіту і все таке. Та й Сашко Гаврош трохи сам, здається, заплутався: тут пише про маму як про живу жіночку, яка варить галушки всім, окрім Іванка, а в оповіданні про дитинство супергероя пише, що мама в Івана померла, коли той ще був хлопчаком і навіть телят на плечах не носив. Хто не вірить, дивіться книжку «Олександр Гаврош про Григора Пинтю, Олександра Духновича, Івана Силу, Адальберта Ерделі, Августина Волошина» («Грані-Т», 2011, серія «Життя видатних дітей»). І ще мають рацію ті, хто каже, що книжці Гавроша про Івана Силу бракує глибини. У цьому ракурсі фільм Андрієнка є цікавішим. Але знову ж таки — на мою думку.

Олександр Гаврош. Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу. — Львів: «Видавництво Старого Лева», 2007.

Читаємо також: За Рутківським знімуть дитячий фільм!

І ще про нову книжку Олександра Гавроша: Вічник-2

Вибране з «Великого Їжака»

Про книжку Марини Павленко «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» моя колега озвалася не дуже доброзичливо. Так, що аж при знайомстві з авторкою книжки, Мариною Павленко, мусила витримати твердий і докірливий погляд письменниці й слова «То це і є та сама Оля Купріян?». Так і було, і цьому є свідки. Але я теж думаю, що книжка — не для дітей, а для дорослих, «а саме – для вчителів, які часом забувають, як це – дивитися глибше, ніж дозволяє судити одяг дитини чи рід занять її батьків». Але ви ліпше читайте отут і думайте самі, що й до чого.

Книжку Мар’яни Савки «Казка про Старого Лева» я люблю — за текст та ілюстрації Володимира Штанка однаково. Вважаю, що добре було б такі книжки-легенди для дітей писати для кожного міста. Це ж круто, воно запам’ятовується на все життя.

І Бедрикову книжку люблю. Скажу по щирості, люблю всю цю гранівську серію й після грандіозного видавничого розпродажу маю у своїй бібліотеці майже всю «Сучасну дитячу поезію».

Марина Павленко. Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?: повість. – К.: Грані-Т, 2011.

Мар’яна Савка. Казка про Старого Лева. – Львів: «Видавництво Старого Лева», 2011.

Юрій Бедрик. Тьотя Бегемотя: поезія. – К.: Грані-Т, 2010.

Відповіді на непрості запитання

Цей пост буде про дві дитячі книжки, які добре читати дітям разом із батьками. Бажано так, щоб мати вдосталь часу й не відволікатися на речі менш важливі, ніж читання. Бажано бути готовими відповідати на непрості запитання, які обов’язково виникатимуть уже з першої сторінки:

Що стається після смерті?

Чому виникають війни?

Чи мають право одні вважати себе кращими за інших?

Якогось дня дитина спитає вас про це, і не знаю, як ви, а я би потребувала попередньої підготовки, щоб відказати їм щось мудре й небанальне. Тому я страшенно рада, що в моїй бібліотеці з’явилися книжки Мар’яни і Тараса Прохаськів та Умберто Еко й Евдженіо Кармі. В обох випадках ідеться про таке співавторство, у якому малюнки стають продовженням і доповненням текстів, тож так ми і вважатимемо й віддамо рівноцінну шану як письменникам, так і ілюстраторам.

Суперові книжки для читання вголос

Цього тижня мені 100% щастить. Мало того, що виграла дві незвичайні книжки у ФБ, так ще й, зайшовши по одну з них в офіс «Видавництва Старого Лева», придбала собі майже на дурняк реліктові видання видавництва «Добра читальня» — два бестселери британської літератури «Ви поганець, пане Гам!» Енді Стентона і дві книжки з серії «Пригоди Малого Вовчика» Іана Вайброу.

Так ось, що я вам скажу. Прямо так і скажу, далебі. Це не книжки, а справдешні дійства. Дозвольте пояснити. Знаєте, бувають такі тексти, які хочеться читати «про себе», в голові, тихесенько й ховаючись із книжкою? А бувають такі, які хочеться читати вголос і з інтонацією? І ще при тому щось робити таке, як ото роблять на сцені актори в театрі. Так ось, до чого я веду. Ці три книжки «Доброї читальні», які мені пощастило придбати, — саме такі, їх хочеться читати вголос, тупати ногами, колоти рогами, тут тобі й… але це я вже, здається, захопилася. Ви ж зрозуміли, як воно читається? А ще вони по-справжньому смішні, і дорослим, і дітям. Тож якщо ви давно не читали своїм малявкам чогось, окрім давно вивчених напам’ять народних казок або того, від чого засинаєш на третій сторінці, то я дуже раджу.

Вічник-2

З Першим вересня(м) вас, друззя! Оскільки цього дня багато хто, і зокрема мій тато-директор-школи, чекають із жахом, то й книжка сьогодні буде відповідна: жахастики Олександра Гавроша, названі «Дідо-всевідо». Каюся, купилася на рекламу. Та й жахастики – це таке ммм, що аж.

Реклама, властиво, була більше для ілюстрацій, ніж для тексту. І графічні малюнки Світлани Фасенко свою ціну виправдали, вони розкішні, дуже незвичайні, і ще мене страшенно пре червоно-чорно-білий форзац, який виглядає моторошно й красиво, як кров.

З текстами інакше.

Поки ще літо

Поки ще літо і до морозів ще цілі неношені чоботи, светри й пальта, треба готувати сани, тобто книжки на зиму. І щоб ви бува не подумали, що з українських видавництв я люблю тільки «Урбіно», напишу про одну зимову книжку «Видавництва Старого Лева» — «Подорож Туди, Де Сніг» Марини Рибалко. Відразу скажу, що не розумію, навіщо писати всі чотири слова з великої літери, як велить англійська письмова традиція. Хіба що «Туди, Де Сніг» — це назва країни, але насправді це не так, тож назва з суцільних великих літер виглядає не зовсім доречно.

Але загалом книжку я проковтнула. Й оскільки я не велика фанатка фентезі, як ви могли завважити з добору книжок у цьому блозі, то й до сюжету й усього такого придиратися не буду. Читати було цікаво, захопливо. Є казкова історія, яка, щоправда, нагадує всі нескінченні подібні історії про фантастичні мандри у вигадані краї, але це й диктують закони жанру. Є в цій історії й українськість, втілена в амулеті у вигляді скіфського сонця, що дозволяє героям мандрувати між світами. Ну, і ще, звісно, сякий-такий київський простір, хоч його у творі й дуже мало. Але це теж — закони жанру.

Отож, герої. Традиційні, казкові. Тут узагалі все діється за Проппом. Є заборони, які порушують. Є розплата. Є помічники, є завдання. А ще є милий дракон Кульбабка, добрі й злі королі й королеви, пригоди — все те, що триматиме вас у напрузі від початку й до кінця.