Хлопчаче кохання: з чим його їдять?

По-моєму, в цьому блозі я вперше писатиму про книжку Івана Андрусяка. Як так сталося, сама не знаю, бо ж Іванових книжок я читала і маю багацько. Особливо, віршів :) Вірші я загалом мало розумію, але часом люблю один собі вивчати (не навмисно, просто читаючи, «смакуючи», перебираючи на губах слова, як «Різдво» Антонича) й думати, що «начиталася» автора. Але то таке, тепер про іншу книжку, цілком прозову, хоча в чомусь і поетичну.

Я оце в заголовок так пафосно написала, що тут буде про хлопчаче кохання. Назва книжки — «Закоханий Бурундук» — мовби на це й натякає, еге ж. Але як же ви здивуєтеся (і як здивувалася я!), коли дізнаєтеся, що повість номер 2 про життя-буття Івася Боднарука зветься насправді «Завдання з фізики»! Що може бути менш романтично? Хіба що хімія :) Хоча ні, фізика, як можуть переконатися шанувальники Стівена Гокінґа, наука дуже навіть романтична. І ведуться на неї суцільні романтики. Не дивно, що мені у школі фізика не дуже давалася, перед вами ж бо найпрактичніша Христя у світі! Але я знову відійшла від теми, перепрошую красненько.

Отож, автор узяв та й продовжив пригоди товстуватого хлопчика, розпочаті кілька років тому у книжці «Вісім днів із життя Бурундука». Тоді це було суто дитяче: футбол, тягання зрідка за кіски, вирощування чортика під пахвою, мала сестричка… дитинство! Тепер же Івась виріс і закохався.

Про непотрібних дітей

Була в моєму молодому житті ще така історія.

Якось мені довелося побувати в дитячому санаторії. Мені було років 14–15, це були перші підліткові сварки з мамою, перші дуже серйозні. Так ось, я потрапила в санаторій, де купа дітей і підлітків різного калібру. Скажу відразу: це було щось страшне. Але тоді я чітко собі усвідомила одну річ, про яку пам’ятаю й досі: як добре все-таки, що в мене є батьки і що я за місяць із того пекла вирвалася. Я була дуже вдячна за своїх батьків, хоч здавала собі справу, що й вони в мене недосконалі, як і всі живі люди.

А розповіла я цю історію тому, що не можу спокійно читати історії непотрібних дітей. З одного боку, таку історію легко спопсити, сфальшивити, збаналізувати і звести до видушування сліз, як це робить усім нам відомий СТБ-канал. З другого, це все дуже впадає у вічі, і коли в руки потрапляє книжка справді хороша, ти тоді ходиш уся зарюмсана і взагалі.

Я напишу сьогодні про дві книжки, українську і російську.

Про мрії, щастя і горе

Книжки Люсі Мод Монтгомері про Енн Ширлі, а тепер уже Блайт – одні з небагатьох, які я тепер купую з відчуттям легкого трепету. Мені подобається те, що вони виходять у міру того, як я їх читаю, мені подобається їх чекати, подобається поспішати у книгарню, щоб купити новеньку книжку, а відтак відкладати на деякий час, щоб відтягнути трошки задоволення. Ах, це тремтливе відчуття! Ви розумієте, про що я? Мені б хотілося таке пережити з Гаррі Поттером чи іншими багатотомовими виданнями, але поки що це перший такий досвід, хоча книжки було написано вже понад сотню років тому.

Я цілком здаю собі справу, що любити Енн чи не любити її – це смакове, точніше навіть це як із дружбою: ти або дружиш із нею, ви або «рідні душі» і «з племені, яке знало Йосипа», або ні. Я радо позичала свої примірники читати друзям, але не всім книжка лягала на душу, так що я змирилася: не всі ж в одному племені :) Ще я смакую соковитим українським перекладом Анни Вовченко, якій не перестаю складати похвалу. Книжки, які, сподіваюся, дочекаються своєї черги, щоб їх колись прочитали мої дітлахи, і мені не соромно буде за переклад, і більше того: я сподіваюся, що вони в якийсь період, читаючи або перечитуючи, говоритимуть зі мною лексикою Енн, як я це роблю, хе-хе.

Патріотична книжка для малявок

Христя розхристилася й зараз напише ще про одну книжку. Але спершу розкажу вам історію. У дитинстві в мене була улюблена книжка – поп-ап «Огнево» (саме в російському переказі), великоформатна і красива, у ній була купа «примочок» для дітей, як-от очі, що рухаються туди-сюди, віконечка, що відкриваються, люди, що начебто пересуваються, і – головне – пес із очима, мов блюдця. Реально БЛЮДЦЯ! Де ділася та книжка, я вже й не знаю, але скільки разів я її передивлялася-перечитувала, зайве й згадувати. Я після того, вже дорослою, купила «Кресало» а-ба-бівське з ілюстраціями Владислава Єрка, а там, ви розумієте, там очі в собаки ЗВИЧАЙНІ! Не блюдця! То було розчарування року, чесне слово. Хоч усе інше там нівроку навіть без 3D-ефекту.

Так ось, про що я. З’явилася в мене, уявіть собі, українська поп-ап книжка «Це наше і це твоє» з підзаголовком «Моя перша книжка про Україну».

Бідні лілеї, бідне курчатко, бідна Христя

Коротше, тримаю в руках книжку, щодо якої почуваюся дуже й дуже суперечливо. З одного боку, я кайфую від її художнього й поліграфічного втілення, з другого – абсолютно не розумію багатьох віршів. Ось ви самі посудіть, не знаючи поки що ні автора, ні назви:

1)

сидить бабуся на призьбі –

яйце розфарбовує

а курча всередині мислить:

як таку красу руйнуватиму?

2)

почав накрапати дощик

Марічка накрила квітник з лілеями парасолькою –

щоб не змокли

а сама лишилася під дощем

най росте здорова! –

перешіптувалися лілеї пересохлими вустами.

Вас нічого не насторожує?