Страшна помста кротика

Ця животрепетна тема – КАКАШКИ! Всіх вона стосується, але до кого не підійди, всі бояться зізнатися, що какають, і в ліпшому випадку регулярно. Виявляється, в українському фейсбуці дитяча книжка про какашки бурхливо обговорюється не з погляду художньої цінності, гумору, ілюстрацій, перекладу, редагування, а з позиції моралі. Ну, нічого дивного насправді. Какашки – це дуже морально, без жартів. Кидатися какашками теж питання з цього виміру.

Так ось, укотре пересвідчившись, що не всі ще мають у своїх бібліотеках книжку «Про малого крота, який хотів дізнатися, хто наклав йому на голову» (автори: Ерльбрух Вольф, Ґольцварт Вернер, видавництво «Чорні вівці»), нарешті добираюся до давно запланованого блогу на цю тему.

Чому книжка про крота і какашки має бути в кожній порядній дитячій бібліотеці (якщо дітям від 2 до 5 років)?

Наприклад, бо в дітей є особливо діставучий період, який у таємних спільнотах називають «какашечним». Це страшний період, коли дитину цікавлять какашки і їх похідні, коли в дітей можуть виникати психосоматичні запори і тому подібне, коли какашки – це архіважливо. Зрештою, перефразовуючи лікаря Хауса, всі какають.

Коли ви не запрошували Тигра, а він прийшов

Останнім часом я дуже люблю писати читацькі нотатки. Може, тому, що пишу їх тепер рідко, і лише про книжки, про які не можна не написати – такі вони хороші! Ми їх випробовуємо на практиці, тож читацька аудиторія теж має своє вагоме слово :) Якось я писала вам про пригоди Мімбо Джимбо і йогодруга-інтроверта Мумбо-Джумбо, обов’язково зверніть увагу на цю книжку, якщо у вас є читачі віку 2+.

Книжка «До нас на чай заходив тигр» Джудіт Керр (переклала з англійської Катерина Міхаліцина) – теж для віку 2+ (дуже дивно, коли маєш удома 2-річну читачку, правда?)))). Моя тисяча подяк «Видавництву Старого Лева» за те, що вона тепер є українською, бо не минає ні дня, щоб ми вдома не читали цієї книжки. І я – так! – люблю її читати щодня.

По-перше, в ній великі малюнки з яскравими акцентами, багато простору й мало тексту, що важливо (не нехтуйте віковими особливостями своїх читачів). По-друге, в ній проста й зрозуміла історія, що, втім, не позбавлена інтриги й гумору. По-третє, переклад такий співучий, що мені дуже легко читати його з різними інтонаціями й не повторюватися. Усе органічно й добре, крім першої фрази, яку я повсякчас змінюю на «Жила собі дівчинка» («жила-була» раніше вважалося калькою з російської, але раптом щось змінилося, то я не перевіряла). По-четверте, як і в «Мімбо Джимбо», ця книжка – просто-таки збірка ввічливих фраз :) Мене щоразу розпирає від сміху, коли уявляю себе на місці мами Софі, коли та пропонує нахабному Тигрові випити ще щось. (Уявіть собі, що до вас приходить нежданний Тигр, з’їдає все, що можна було з’їсти, і випиває все, що можна було випити, навіть усю воду з-під крана!) А Тигр – то взагалі чудо чемності: бувають же такі, які скромно приходять і кажуть, що дуже зголодніли й напрошуються на чай, а потім усе змітають і, чемно попрощавшись, ідуть собі геть?

Манюня замітка про Манюню

Поки дочитувала першу «Манюню», кажуть, «Рідна мова» видала вже другу. Так тримати J

Не можу писати розлого про цю книжку, бо доведеться переписувати кілометри цитат (о, крутяк, хтось зробив цю роботу за мене), із яких моя улюблена, – про сімейну сварку. Як дитина, яка це все переживала вкрай болісно, вражена тим, як спокійно і з гумором усе це описує оповідачка Наріне (ну, це типу автобіографічні оповідки блогерки й письменниці Наріне Абґарян, але ж я філолог – тому тут вживається словосполучення «лірична героїня»).

– Не чекай на мене! – вигукнув він мамі з порогу.
– Хліба купи на зворотному шляху, – не залишилася в боргу мама.
– Ніколи! – крикнув тато і грюкнув дверима.
– І кави! – крикнула мстиво мама.
– Агрхххх, – пролунало за дверима, і мама задоволено гмикнула – останнє слово залишилося за нею.

Про сімейну толерантність

Давно вже мені потрапила в руки ця мила книжка. А днями натрапила ще на новину, що її включили в шкільну програму у Франції. От молодці!

«Їжачок Пуф шукає собі нову родину» Яна Валькера (ілюстрації Мілен Рігоді дуже прикольні, чого вартий лише Їжачок в окулярах!) – це дотепна книжка-картинка з простим, але дуже актуальним у наші часи сюжетом. Їжачок Пуф, значить, вирушає на пошук нової родини, бо його начебто стара родина не дуже «шанує» (може, солодкого на сніданок не дають, може, спати вкладають о 21-й, мало що там). Стоп, цитата: «Пуфові здається, що мама забагато його цілує, татко ніколи не може знайти часу, щоб із ним погратися, а молодша сестричка занадто галаслива…». Усе резонно: ніхто тебе, Їжачку, не любить, тікай мерщій!

А поки Їжачок тікає і приглядається до різних родин, читач зустрічає зовсім різних тваринок (читайте: різні види сімей – цілком соціальних конструктів), як би сказали вельмишановні критики, стикається з різними Іншими:

•          приміром, віслюка Якова всиновили, тож тепер його батьки – коні;
•          у жабки Агати є тільки мама, і немає тата;
•          у кабанчика Фунтика мама – свійська свиня, а тато – дикий кабан;
•          у теляти Бублика двоє батьків – татусь і дідусь бики;
•          за ластівкою Майєю доглядає няня Анфіса, вона сова, а Майїни батьки багато подорожують;
•          у вовченяти Роккі величезна родина, адже вовки живуть зграями.

Тут бракує хіба що одностатевого шлюбу :)

Усі вони хороші, але не для Їжачка, як ви здогадалися.

І знову дитяча

Це я, звісно ж, про сьому книжку з серії про Енн. «Діти з Долини Райдуг» кагбе натякає, правда ж? І ви правильно подумали, Енн тут майже не буде, хіба що десь проїжджатиме на брижці з чоловіком або сидітиме на ґанку, або про неї хтось згадає в пориві ніжності. Тут будуть діти, до того ж, як діти Енн, так і діти місцевого пастора, які теж вельми симпатичні, і навіть мала сирітка, в якої шило в одному місці. Дуже симпатичний персонаж!

У мене склалося таке враження, що цикл про Енн закінчився десь на п’ятій книжці, коли народився старший син Енн і Гілберта Джем. Уже в шостій фокус змістився на дітей, у сьомій – навіть на чужих дітей. Таким чином, почавши з умовно дитячої книжки (ми знайомимося з Енн, коли їй 12 років), ми нібито знову до дитячих чи ранньопідліткових повертаємося. І, здається, у восьмій буде знову доросла тема – війна (принаймні про це натякає авторка наприкінці «Дітей»).

Про Енн я зазвичай не вмію говорити спокійно і зважено, дуже вже ця героїня мені подобається. Крім хіба що того, що в 5-й книжці «Енн у Домі Мрії» вона сиділа і втикала в стелю замість того, щоб щось робити. Офіційно вона, звісно, була тилом і опорою лікаря Блайта, свого чоловіка, але мені здається, що тут Монтгомері зрадила своїм емансипантським поглядам. Хоча це зробило Енн-героїню ще цікавішою: бачили б ви, як жваво її обговорюють дорослі – на хвилиночку! – читачки! І те, що й сто років по написанню вона цікава, про щось таки свідчить. Можна подивуватися її шістьом дітлахам і тому, як вона умудряється, маючи одну служницю, бути такою замріяною і життєрадісною, можна пожуритися з приводу того, що її письменницьку кар’єру принесли в жертву Гілбертовій кар’єрі, можна щиро поспівчувати втраті першої дитини й узяти кілька прийомчиків із виховання.

Світлий і темний бік дитячої натури

Потрапили мені в руки цікавезні книжки, перекладені з фінської. Про хлопчика Еету і його «темний бік», його «внутрішнього чортика», як собі хочете. Автори – Тейя Рекола та Мерві Ліндман, видало українською харківське видавництво «ПЕТ» (розшифровується як «Побутелектротехніка», але я вам цього не казала).

Фото: kazkarka.com

Очевидні плюси обох книжок – ілюстрації та насущність теми. Приміром, у першій, «Еету та потворна Родзинка» ідеться про появу в сім’ї другої дитини і як це сприймає перша. Автори підходять із гумором і, щоб унаочнити, як боряться в Еету дві іпостасі – хороша й погана – виводять у персонажі Тінь, котра штовхає хлопчика на всілякі ганебні вчинки й надихає на всілякі «шкодливі» думки. Це вона, Тінь, висловлює думку про те, щоб сестричку Еету, яку хлопчик називає геть не лагідно Родзинкою (бо зморщене й мале, та й Еету вочевидь родзинок не любить), відвезти назад до пологового будинку. До слова, одна моя знайома дитина пропонувала таке зробити зі щойно народженим братиком. Молодші сестрички смерять і заслинюються, з ними всі сюсюкаються, вони в центрі уваги – як це все бридко й нестерпно! І головне завдання Тіні, звичайно ж, позбутися такого баласту. А поки Тінь у паніці вигадує щоразу смішніший спосіб зробити все, як було до народження Родзинки, Еету що далі, то більше відчуває братерську любов і відповідальність за крихітну сестричку. Ось такий виховний момент. А головне – все це без нав’язування, моралізаторства, дуже дотепно й правдиво. Окрема насолода – розглядати ілюстрації Мерві Ліндман. А висновки вже кожен старший брат чи сестра зробить сам/сама.

Перший лауреат літературної відзнаки Христі Нечитайко

Якось Христя обіцяла свою премію. Шоколадна медалька Христі Нечитайко вона буде зватися. Так ось, я думала-думала, яка така книжка заслуговує на симпатію найсуб’єктивнішої критикеси й тут присутніх? Яка книжка найменш розпіарена, видана не у великому видавництві, написана маловідомим автором і проілюстрована теж не дуже так щоб зірковим? І яка книжка при цьому всьому зуміла стати ідеальною для найменших – із чудовим коротким текстом, небанальними й некрикливими якісними малюнками, цікавою ідеєю, сюди ще додати цупкий папір і безсумнівне визнання читацької аудиторії, яка зацінила просту й таку цікаву ідею?

Та-да-дам! Це «Поросятко з картатою латкою»!!! Видано у Львові крихітним «Колесом» у 2011 році (оскільки це перше присудження «шоколадної медальки», то я дозволяю собі вибрати улюблену книжку за 5 років). Написав Віктор Мартинюк, намалював Роман Скиба (і скрізь мушу дописувати: не той, який поет).

Я її давно раджу всім знайомим, сама подарувала вже не менше чотирьох примірників книжечки й замовила у Львові ще 5 штук – знаю, що розійдуться.

Єдиний її мінус – відсутність у найближчій книгарні – компенсується ціною у 12 грн за якісну книжку-картинку.

І якщо ви раптом спитаєте, чи не заплатило мені видавництво за рекламу, то не смішіть :) 12 гривень – 50 центів чи скільки там уже? – то така смішна ціна, яку навіть такий бідний критик, як я, може з гордістю заплатити.

Хлопчаче кохання: з чим його їдять?

По-моєму, в цьому блозі я вперше писатиму про книжку Івана Андрусяка. Як так сталося, сама не знаю, бо ж Іванових книжок я читала і маю багацько. Особливо, віршів :) Вірші я загалом мало розумію, але часом люблю один собі вивчати (не навмисно, просто читаючи, «смакуючи», перебираючи на губах слова, як «Різдво» Антонича) й думати, що «начиталася» автора. Але то таке, тепер про іншу книжку, цілком прозову, хоча в чомусь і поетичну.

Я оце в заголовок так пафосно написала, що тут буде про хлопчаче кохання. Назва книжки — «Закоханий Бурундук» — мовби на це й натякає, еге ж. Але як же ви здивуєтеся (і як здивувалася я!), коли дізнаєтеся, що повість номер 2 про життя-буття Івася Боднарука зветься насправді «Завдання з фізики»! Що може бути менш романтично? Хіба що хімія :) Хоча ні, фізика, як можуть переконатися шанувальники Стівена Гокінґа, наука дуже навіть романтична. І ведуться на неї суцільні романтики. Не дивно, що мені у школі фізика не дуже давалася, перед вами ж бо найпрактичніша Христя у світі! Але я знову відійшла від теми, перепрошую красненько.

Отож, автор узяв та й продовжив пригоди товстуватого хлопчика, розпочаті кілька років тому у книжці «Вісім днів із життя Бурундука». Тоді це було суто дитяче: футбол, тягання зрідка за кіски, вирощування чортика під пахвою, мала сестричка… дитинство! Тепер же Івась виріс і закохався.

Трилогія, що не розчаровує

Почну з компліментів, цілком заслужених: Сашко Дерманський, як переконана Христя, – автор, який не підводить, один із небагатьох, яким я довіряю і можу читати будь-яку нову книжку, не вагаючись і не лякаючись того, що це буде нудно і банально. А тепер я по пунктах розкажу чому.

Прочитала я Сашкових книжок уже не так і мало, хоча й не всі. Мушу сказати, що всі ті, що читала, страшенно захопливі, пригодницькі, в міру виховні, абсолютно без моралізаторства (без нав’язливого, бо всі ж дорослі думають, що вони можуть читати моралі меншим, ага?))). А ще – що, виявляється, рідкість для нашої сучасної дитлітератури, – вони по-справжньому смішні. Я пам’ятаю, як сміялася (не всміхалася, а реготала час від часу, озираючись на сусідів у транспорті) з «Чудового Чудовиська у Країні Жаховиськ», а взявши на вихідних «Чудове Чудовисько і Погане Поганисько», з перших же сторінок зловила себе на тому, що реготнула, читаючи. І ні, це не я така смішлива. Радше навпаки. Я можу дивитися кожну нову серію «Теорії Великого Вибуху» і не реготати, тільки всміхатися, а це ж не одне й те саме, еге ж?

Про дві веселі книжки: про вундеркіндів і груші

Книжки я читаю, як правило, швидше, ніж про них пишу. Ось, приміром, ці дві, які видалися мені дуже подібними, – прочитала вже давненько. Настільки давненько, що одну з них уже встигла десь загубити. Тому цитат не ждіть :(

Почнімо з новішої – «Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів» Валентини Захабури. Це дебютна книжка дуже харизматичної письменниці і бібліотекарки, яка ще вміє складати й співати класнючі пісні під гітару. Валя дотепна і заслуговує на багато компліментів і заохочень, хоча й покритикувати – задля майбутнього росту й збагачення (О!) – теж є за що, трошечки.

Отож, це пригодницька історія з життя, цілком реалістична (себто позбавлена магії), бо чи реалістичні характери – вирішуйте самі :) Те, що всі персонажі у книжці більшою чи меншою мірою божевільні, авторка повідомляє читачам уже на найпершій сторінці. Так що ви попереджені й озброєні, як то кажуть. Хоча, спостерігаючи за людьми, я могла не один раз переконатися, що таких персонажів можна зустріти купу, а ось звести їх в одну книжку – то вже ого-го! Перерахую: дід, який їздить на одноколісному велосипеді, баба, яка щоранку стрибає на скакалці й провокує «стелетруси», сімейка під бабою щоранку в цей самий час гуртом стрибає на ліжку, щоб у разі провалення баби згори в їхню квартиру, провалитися самим нижче. Це ще не все! Іхтіолог-байкер – це один із татусів наших героїв. Другий татусь – яхтсмен, але в силу певних обставин я вірю, що такі татусі в Україні бувають))) Головні ж герої – Ойка і Лише (так, на обкладинці – то імена), або ж Оля і Грицько, – звичайні собі школярі зі звичайними турботами. Усе, що з ними відбувається, можна пояснити двома словами: комедія ситуацій. Авторка нагромаджує купу кумедних ситуацій – удома, на вулиці чи у школі, а ми з цього сміємося. Буває по-справжньому дотепно, а буває – як анекдот, котрий зі вчора не голився. Тобто з легенькою бородою. Є образи, з якими слід було б іще попрацювати, є дрібка стереотипних ситуацій. Наприклад, безпорадний без мами татусь. Або хлопака-гопник у спортивному костюмі й кепці. Його перевиховують, а все ж.

Що мені особисто сподобалося найбільше, то це творчі пошуки Лиша, який, до речі, розповідає всю історію. Одного разу він вирішив стати поетом, і Валя Захабура дуже кумедно це все описала:

«Відкрив новий документ. Півгодини!!! – от не брешу, цілих півгодини, а може, й більше я вибирав шрифт (вірші ж не пишуть абияк, це має бути велично й красиво!). Втомився, плюнув, кинув і вимкнув. Бо хто пише поезію на клавіатурі? Може, якесь казна що й пишуть – але не Високе Слово!».

Загалом діти тут цілком самостійні, куди самостійніші, ніж дорослі. Ось, наприклад, у той час, коли дорослі застрягають десь у пробках абощо, діти вибираються в місто й поять водіїв чаєм у шалений снігопад.

Книжка однаково і «хлопчача», і «дівчача», на середній шкільний вік.

Трилер про бібліотеку для розумників

Мушу ще написати про цю книжку. Бібліотечний трилер я читала вперше. Чесно – не думала, що можна побудувати цікаву підліткову книжку на цитатах із класичних творів, на алюзіях. Чистий вам, прости Господи, постмодернізм. Суцільна, даруйте, інтертекстуальність, нічим не прикрита, дуже дотепна й навіть подекуди страшувата.

«Смерть мертвым душам!» – назву можна читати по-різному, хоча йдеться тут, ясна річ, про нашого з вами Гоголя, який спалив із пересердя або щось там собі знаючи другий том бестселера «Мертві душі». Сюжет книжки Андрєя Жвалєвського та Євґєнії Пастернак побудовано на тому, що цей том викликають із небуття. Спіритичний сеанс у бібліотеці, те-се – бац, відбуваються дивні й страшні речі! О, я забула сказати, що книжки в цьому романі, я не жартую, РОЗМОВЛЯЮТЬ. Між собою, стоячи на поличках. Хтось сумує, що його не читають, хтось задирає носа, бо він «класик» і «всезнайка», як-от томи енциклопедії. Хтось скромно перевертає наші життя, як «Маленький принц». А російські поети стібуться тимчасом і перемовляються віршами. Поміж ними – ображені книжки-одноденки, так звані «серійні». Саме вони відіграють тут роль темної неосвіченої маси, яку легко повести за собою злостивому томові «Мертвих душ». Влада міняється, серійні витісняють «хороші» книжки у вигнання в дальню шафу, куди ніхто не зазирає, а самі рвуться в руки відвідувачам бібліотеки. Яскраві дитячі книжки, звабливі обкладинки дамських романчиків, багатотисячні графоманські видання… Одне слово, мораль ви зрозуміли. Але тут іще про книжки в інтернеті. Старі книжки бояться потрапити в інтернет, бо їх ніхто не читатиме, хоча насправді всі вони розуміють, що електронні копії – це ті самі книжки, і що байдуже, де читають «Маленького принца», головне – щоб читали.

Захопельна книжка про всякі важливі ахенітниці

Український переклад та оригінал. Фото: nearly-alice.livejournal.com

Христя так довго хотіла прочитати «ВДВ» Роальда Дала, що чекала цього майже рік. Якось так вийшло, але воно того варте. Книжка «захопельна», як сказав би Великий Дружній Велетень, дуже-байдуже «гиготична» і «бумбуляста» (Морозов і Малкович, до речі, суперову мову для велетнів вигадали!).

Мені ось що сподобалося тут. Це якщо не рахувати всяких чудових слівець і цієї пречудесної історії про те, як добрий семиметровий велетень вдмухує дітлахам гарні сни. Сподобався оцей філософський діалог 8-річної Софії та ВДВ, про людську, сказати б, суть:

«…— Але ж якщо люди щоночі зникають, невже вони не б’ють на сполох? – оторопіла Софія.

— Цей світ дуже-байдуже великий, — пояснив ВДВ. – У ньому багато країн. А велетні розумнисті. Вони стараються не потикати свого носива в одну й ту саму країну. Вони постійно міняти місцячки.

— Але ж якщо… – почала було Софія.

— Ти не забудькай, — урвав її ВДВ, — що людські створінькала зникати скрізьно й без велетнів. Вони самі убивати одне одного набагатово частіше, ніж їх пожирають велетні.

— Але ж люди не їдять одне одного…

— Велетні теж не їсти одне одного, — сказав ВДВ. — І вони не вбивати одне одного. Велетні не дуже-байдуже приємнисті, але вони не вбивати одне одного. І крокодилячки не вбивати інших крокодилячок. І котики-морквотики не вбивати інші котики.

— Вони ловлять мишок, — заперечила Софія.

— Так, але вони не вбивати самі себе, — мовив ВДВ. — Лише людські створінькала вбивають своїх».

А крім того, тут багато гумору, який походить десь із традиції Рабле. Ну, ви розумієте, про що я?

Роальд Дал. ВДВ (Великий Дружній Велетень) / Переклав із англійської Віктор Морозов, за ред. Івана Малковича. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 272 с. (Ілюстрації Квентіна Блейка, обкладинка, хоч як це дивно, Костя Лавра)