Як повернути радість читання: інструкції Даніеля Пеннака

Даніель Пеннак

Прочитала есей «Як роман» Даніеля Пеннака, педагога й знаменитого автора десяти «прав читача», про які ви могли чути. Або бачити, як їх проілюстрував відомий британський ілюстратор Квентін Блейк. Одне слово, ці права стосуються кожного з нас, і тих, які читають «запоєм», і тих, які думають, що не люблять читати чи не розуміють книжок. Принаймні в цьому переконаний Пеннак, а він, судячи з біографії, знає, про що говорить. Усе життя вчити нечитайок любити книжки – це вам не булька з носа. На відміну від багатьох із нас, Даніель Пеннак не звинувачує суспільство, технології, «надто візуальне» ХХ століття, телебачення й інтернет у тому, що діти й підлітки не читають. Проблема в іншому: це дорослі, самі того не розуміючи, закладають кожну цеглину у стіну нечитання.

Я зробила для вас конспект цієї книжки, бо прочитати її, певно, зможуть далеко не всі. Можна ділитися з посиланням, що це все-таки переказ Христі Нечитайко, бо мало що я там пропустила надто глибоко через себе.

Про читання як дар

Перше, про що говорить Пеннак у зв’язку з дитячим читанням, це те, що дорослі часто, самі того не розуміючи, розохочують дитину читати. Ідеться про наше вічне «Потрібно читати» (а навіщо, властиво, це потрібно? – чи багато хто знає просту й коротку відповідь на це запитання?), про безкомпромісне «треба» й «мусиш». Пеннак переконаний, що цим ми вбиваємо магію слова як усної творчості, слова як магії, слова як дару. Коли батьки читають чи розповідають казки своїм іще читачам-невмійкам, найвдячнішим у світі слухачам, вони не вимагають від дитини ні запам’ятовування сюжету / деталей, ні відтворення змісту, а також – ясна річ – не перевіряли, чи зрозуміла дитина розповідь так, як її розуміють дорослі. Це було чисте переживання цікавої історії, це було читання як дар. «Дар – це єдина валюта мистецтва», каже Пеннак, і складно йому не повірити.

«Незручна» книжка-картинка про батьків і дітей

Зараз я все поясню.

Так, книжка «незручна». У ній немає сюсі-пусі й «чорно-білих» рішень, у ній одна велика й непроста проблема, і навіть не запропоновано однозначного її вирішення. І навіть героїня не завжди симпатична, і її не завжди шкода, і вона робить РЕАЛЬНО жорстокі речі. Речі, від яких у мене волосся дибки стало. Вона втопила кішку і зрізала всі дерева в саду. І збудувала з гілок халабуду. От молодчина! Я б усцялася таке зробити, хоча я не була в її ситуації.

Але ви б почули, що кажуть її батьки! Ті ще «педагоги»!

От, а тепер вам уже цікаво, що й чому. Пояснюю. У головної героїні є дві сестри – старша й молодша, і народилася ще одна, наймолодша. Але проблеми тільки з нашою героїнею. Вона всіляко привертає увагу дорослих і бажає найменшій сестрі смерті. Вона обстригає налисо молодшу сестричку, і ще плюс усі ті жахливі речі, про які я писала вище. А ще вона думає, що батьки її вдочерили, тому вони її не люблять. Мала шукає в перехожих свою маму, знаходить одну: в неї такий самий, здається, ніс. Іде за жінкою, приносить їй кави, жінка малює з дівчинки янгола. Янгола! А всі вдома кажуть, що вона – мале бісеня. А вона, каже та жінка-художниця, і ще хіба що рідна тітка, – добра дівчинка, янгол.

Книжечка коротесенька, як і годиться книжкам-картинкам, у ній мало тексту й багато картинок. Класних таких, незвичних, виконаних у жовто-синіх тонах. Обережно! Далі — більше фото:

7 книжок, які змусять свого читача всміхнутися

Квітень у розпалі, і хоч би як мозок намагався зосередитися на справах і всьому важливому, хоч би як ми не були напружені, душа рветься тішитися й радіти весні – і в дорослих, і в малих. І навіть у літературних критиків, щоб ви знали, бо вони теж люди й теж піддаються впливу первоцвітів і пташок. Навіть у цей самий момент одна пташка змушує одного літературного критика розліпити ліве око й дивитися в монітор обома. Але то таке, а перед вами – найчудовіший список дитячого й підліткового читання, який лишень можна уявити: веселі, жартівливі, СМІШНІ книжки!

Ось вона – чудова сімка:

Книжка-картинка «Поросятко з картатою латкою» Віктора Мартинюка й художника Романа Скиби («Колесо», 2011)

«Абетка-прозивалка» Івана Андрусяка («Навчальна книга – Богдан», 2012) в оформленні Ганни Осадко

«Чарівна ферма пана Мак-Брума» Сіда Флейшмана (переклав Микита Яровий, «Грані-Т», 2012)

Серія про пригоди Маленького Вовчика Іана Вайброу («Видавництво Старого Лева», 2012-2013) в українському перекладі Ореста Стадника та інших

Серія книжок «Малий Ніколя» Рене Ґоссіні й Жан-Жака Сампе (із французької переклала Зоя Борисюк, «Махаон-Україна», 2013)

«Таємний щоденник Адріана Моула» Сью Таунсенд (із англійської переклав Анатолій Саган, «Видавництво Старого Лева», 2013)

«Буба» і «Буба: мертвий сезон» Барбари Космовської (переклала з польської Божена Антоняк, «Урбіно», 2011–2013).

Розгорнуто про кожну читайте, як завжди, в «Україні молодій» :)

Еге ж, ви правильно помітили: українських книжок тут аж дві, й обидві для найменших. Я б іще додала серію «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського, вона дотепна. А далі — або в мене з почуттям гумору кепсько, або в авторів. Або – і це найкращий варіант – напишіть у коментарях книжки українських письменників, реально смішні. Післянестайківської ери, якщо можна :)

Про що писав вічно живий Шекспір

Ну ось, тепер я хочу писати, як Гері Шмідт.

Так, саме ось так, тупо й незрозуміло, я починаю свій пост про книжку Гері Шмідта «Битви по середах» (в оригіналі – The Wednesdays Wars). Книжку, яку я і сім тисяч читачів у Росії, очевидячки, сприймають по різному. Бо тут, бачте, хоч і йдеться про 1967 рік у США (авторові було 10 років, коли це все відбувалося), на тлі – війна у В’єтнамі і пік популярності «The Beatles», і гіппі, і в усьому цьому – вічно актуальний Шекспір і 13-річний хлопець на ім’я Холінґ Вудвуд (яке чому мені нагадало про Ґолдена Колфілда), – одне слово, для мене це все дуже реально й близько якось стало в березні 2014-го (книжку, до речі, написано 2007 року, вже була війна в Іраку, але ще попереду вторгнення Росії в Крим). І для вас, певне, також буде близько. І слово wars / «війни» тут уже прочитується геть інакше, правда?

Отож, якщо коротко пройтися по сюжету, то головний герой, він же й оповідач цієї книжки, — Холінґ, учень 7-го класу, син засновника архітектурної фірми «Вудвуд і партнери» і його, відповідно, спадкоємець. Батьки в Холінґа дивні, я б сказала, автор аж надто байдужим робить батька, який не приходить на дебют свого сина в театрі, не має ніякої цікавості до його життя, не завозить на омріяний бейсбольний матч. Свиня, чесне слово. Йому важить тільки його кар’єра й репутація, і Шмідт чомусь не дає йому права виправдатися й перевиховатися. А шкода, так хотілося, щоб батько чомусь навчився. Мама тут нервова й затуркана батьком, як і вся сімейка. Мама курить таємно на кухні й не може навіть пискнути на захист своїх дітей, які намагаються жити по-своєму. Бо все має бути на публіку, все – заради звання Бізнесмена року й заради уявної ідилії, яку створює Ідеальний будинок у центрі міста. А ще є сестра, старша, яка тусується з гіпанами й навіть пробує збунтуватися й утекти в Каліфорнію шукати себе. Утім, бунт її триває недовго. У Хізер із братом, як те буває, непрості стосунки, але врешті обоє розуміють, якими дорогими вони є одне для одного. Це щасливий фінал.