Дві книжки про вибір

Цей пост присвячується студентам, а також тим, хто скоро збирається вступати. У ньому — дві книжки про вибір, навчання, освіту, точніше — про її недосконалості. У ньому — і я це всіляко плюсую — ставиться як ніколи актуальне питання про відмінність навчання і знання. І про те, що школа (від себе додам: та виш) не гарантують нікому, хто туди ходить, високого чи бодай пристойного рівня знань. Знання — це щось кардинально відмінне, і відчути кайф від навчання можна навіть за кілька років після університету, це я вам із досвіду кажу.

А ще — і це я теж усіляко плюсую — про те, що треба прислухатися до себе, а не до батьків чи когось іншого (престижу, друзів, сусідів), коли обираєш виш чи професію. Чули про ідею «спорідненої праці»? Молодці. Бо жити з цією працею все-таки нам із вами, а не батькам / сусідам / друзям.

Я взагалі висловлю зараз єретичну, на думку деяких старших, думку: хто сказав, що треба відразу після школи, зеленому й невизначеному, йти у виш, куди запхають батьки? Хто сказав, що всім без винятків треба сунутися на економіку чи в медицину? І після того мучити себе і нас тим, що не любить і в чому не тямить? Не наша вина, що горе-держава не потребує творчих професій, але це не значить, що нам не треба робити те, до чого ми найбільше вдатні. Це все, був ліричний відступ.

Чорна Рука і Ко

Нещодавно ваша Христя дізналася, що є такий суперкльовий і суперсмішний український письменник Юрій Нікітінський, який друкувався ще давно-давно в «Однокласнику», звідки вийшло багато красивих, розумних і хароших. Учора збираю торбинку книжок для букктросинґу, вкладаю давню книжку «Петрик і чорна рука» й помічаю, що її автор — той-таки Юрій Нікітінський, якого я оце хотіла почитати. Думаю: це доля, книжку занесу на букктросинґ завтра. Бо як-не-як, а чорний гумор — це сила, особливо у складні часи.

І що я вам скажу. Це збірка страшних історій, між собою так-сяк пов’язаних. Не ведіться на те, що в бібліографічних даних написано «Повість». Хоч тут і є наскрізна тема — страшні історії (про смерть, трупи, домовини, цвинтарі, упирів і всяке таке), розказані з гумором, ба навіть сарказмом, і персонаж, який це все добро об’єднує (хлопчик Петрик, мабуть, учень молодших класів), але так само є історії, які потрапили у книжку тільки завдяки темі. Ви спитаєте, чи це страшно? Кажу, як на сповіді: ні крапельки. Але так і задумано. Бо мудрі люди кажуть: якщо страшні речі постануть перед вами у смішному світлі, ви їх уже не боятиметеся. Якщо не вірите, згадайте мультик «Корпорація монстрів» чи «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського. Зовсім не страшно. А між тим, усі ми в дитинстві (а дехто, мабуть, і досі) боялися таких персонажів дитячого фольклору, як Чорна Рука, Домовина на коліщатах, Пікова Дама (ви її теж викликали?), я вже не кажу про відьом, вампірів, бабаїв, вовкулак та іншу нечисть, що її наша бурхлива уява малювала, щойно вимикалося світло в кімнаті. А Резинову Дупу, її ви пам’ятаєте? Я пам’ятаю, якщо її викликати, вона мала принести з собою жувальні гумки, багато-багато жувальних гумок — чим не дитяча мрія? :) Ну ось, а тепер уявіть, що добре знайомі персонажі дитячого фольклору перебираються в затишний світ дитячої книжки, і не те щоб лякають читача, а навпаки — смішать, потрапляючи у безглузді ситуації. Наприклад, Чорна Рука приходить по хлопчика Петрика й звикле гаркає на нього страшним голосом: «Віддай серце!» (у мене вже серце у п’ятах, як тільки уявлю!), а він на те — та будь ласка, одне бери, друге, третє… Виявляється, хлопчик Петрик має два серця і ще штучне, і ще такий механізм, яким це все заводити на випадок, якщо серця зупиняться. А замість крові в нього томатний сік, так що вампіри йому теж не страшні. А на Синій Ніготь він просто наступає, і Синьому Нігтю гаплик, а Смерть косить її ж косою. Так що на всяку нечисть є управа, думає собі малий читач, навіть якщо всі навколо вважають тебе хворим і кволим хлопчиськом.

Виховний момент ви, ясна річ, усі завважили. І навіть те, як делікатно автор обійшов таку чудесну можливість видушити з читача скупу сльозину.

Настільна книжка про інтернет

Ви, певно, дивуєтеся, чому я так довго не читала книжки Тетяни Щербаченко «Як не заблукати в Павутині». А ось чому: щойно я її дістала, відразу віддала батькові, якому вона потрібніша. І не тому зовсім, що він не вміє користуватися інтернетом (радше навпаки), а тому, що він має щастя вчити сільських дітей інформатиці від 5-го класу починаючи. Тож я, дізнавшись про таткові труднощі з програмою, не вагаючись віддала книжку на користь суспільства. Але ви собі, певно, думаєте: а як же підручники з інформатики, невже татко не може вчити дітей за підручниками, затвердженими МОНом?

А тепер я вам відкрию страшну таємницю. У 5-му класі, щоб ви знали, дітки мусять починати вчити інформатику з того, щоб затямити собі, що таке «об’єкт» і ще якусь фігню, відтак вони урок присвячують тому, як увімкнути комп’ютер, а нині, за словами батька, якраз мусять проходити робочий стіл. І в мене закралася підозра: а може, цю програму складали для тих, хто її складав? Бо дітки, за моїми спостереженнями, уже в три рочки знають куди більше, ніж їх хочуть навчити в 5-му класі. Навіть якщо це сільські дітки. Так, у них немає інтернету, але в них є комп’ютери й мобільні телефони, і вони значно швидше вчаться, ніж розробники навчальних програм. Але хіба ж то комусь цікаво.

День святого Миколая: все по плану

Дарма, що лиш 19 листопада, а в мене сьогодні День святого Миколая. Не знаю, чи пов’язано це з книжкою, яку я саме напередодні ввечері читала, — «Медяник для Миколая», але результат, як кажуть, перед очима. Прокидаюся зранку, а під подушкою — півкіло шоколадних цукерок, моїх улюблених. Ну хто б іще про них міг знати, як не Миколай? Так що тепер у мене є секрет, і тільки я знаю, що нині — День святого Миколая, хай у мене їх буде два, я не проти. Я дуже-дуже чемна дівчинка, ви ж знаєте.

Так ось, про чудодійну книжку (переглянути можна тут). Вона дуже мила, справді миколаївська. І те, що мені не зовсім подобаються ілюстрації, можна списати на те, що Христя страшенна привереда. А тексти милі, усього їх сім + рецепт традиційних миколайчиків від Дарії Цвек (молодці, що вмістили, це плюс :). Два вірші, один текст у стилі післямови — про те, хто такий Святий Миколай, і про те, що треба робити добро (насправді-бо вся книжка загалом — про це, тільки під різними кутами зору) і чотири оповідання про те, як різні діти чекають у гості Святого Миколая. І якщо коротко, то основна приваба цієї книжки, як на мене, — те, що «Медяник» призвичаює своїх читачів до того, що подарунки взимку приносить Миколай, а не Дід Мороз чи, крий Боже, Санта Клаус. Тобто, все-таки ламає звичну радянську традицію й нашарування американських звичок, які виглядають у наших реаліях, м’яко кажучи, не зовсім доречно.

Гаррі, Гаррі

Мені часом здається, що люди, які плюються при словосполученні «Гаррі Поттер», ніколи цієї книжки не читали й фільмів не дивилися. Бо як же можна на цю чудову й захопливу книжку про все-на-світі плюватися?

Тут і справді-бо є все, що має бути в добрій дитячій (і підлітковій теж) книжці:

є сюжет, від якого захоплює дух, і навіть такі монстри, як я (які щороку від появи першого фільму про Гаррі Поттера передивляються всі екранізації підряд), які знають усе наперед, переживають за головних героїв і в певні миті, підходячи до найбільш небезпечного моменту, хочуть заплющити очі й перегорнути сторінку;

є характери, до того ж, різні. Вони не позбавлені своїх «тарганів», і за це ти їх найбільше любиш, бо можеш із кимось себе асоціювати :) Але всі вони, ясна річ, вчать читачів чомусь «хорошому, доброму, вічному», хоч і на своїх помилках (а це ще краще, нмд);

є мораль, яка стала поперек горла комусь із дуже агресивно налаштованих. Мовляв, тут всяка чортівня. Ну, ми-то з вами знаємо, про книжка, правда? Про любов, дружбу, самопожертву, життя і смерть. Про вічні цінності, хоч би в яку оболонку їх не загортали. А якщо хто за чарами й Гоґвардсом не бачить сучасного життя, то раджу хіба протерти окуляри, бо ж воно пре з усіх дірок. Як і історія Лорда Волдеморта, який знищував нечистокровних чарівників, теж багато до кого промовляє. А любителям мультикультуралізму тут і взагалі розкіш!

є насолода від читання. Гумор, переплетіння всіх цих дрібних деталей сюжету (ммм, насолода з насолод!), те, як авторка будує композицію й тримає її всі сім книжок… Слухайте, а може, в Ролінґ є власні літературні негри (соррі, афроамериканці), які за неї пишуть? Бо як це все може робити одна людина?!

Але найбільше мені подобається те, що герої і їхні проблеми ростуть разом із читачем. Це супер — виховувати свого читача, йти з ним від найпершої книжки довгі роки.

Це так, конспективно, бо я оце тільки тепер узялася з нуля читати «Гаррі Поттера», в оригіналі. Це насолода, повторюся. Хоча українські обкладинки «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ги» ліпші.

Як правильно розповідати казки

Нарешті я допетрала, цьому на цю книжку так мало рецензій і відгуків. Усе просто: вона страшенно дорога! Сто гривень за тоненький том із трьох анонсованих. Жаль, бо було б круто, якби такий тритомник стояв у кожній хаті (не надто пафосно сказано? ;).

Казки лірника Сашка я люблю ще в їхньому до паперовому варіанті, хоча й не сказала б, що слухала їх часто. Просто одного разу, в Гідропарку, на презентації альбому рок-гурту «Вій» я послухала його так, щоб зрозуміти весь смак і силу української народної казки в літературній обробці. Чи то пак літературну казку в народній? А хто вже розбереться! Одне слово, добре, що такий казкар є і прикро, що його передачу для дітей «Світанок» зо два роки тому закрили, бо я би слухала.

Так ось, про літературну обробку, тобто, про текст. Бо буває так, що розповідає людина добре, а пише – так собі. На щастя, з казками Олександра Власюка такого не трапилося. Чи то він сам геніально пише, чи то редактор добрий попався, але я ні до чого не при колупалася, а навпаки в деяких місцях підіймала вгору вказівний палець правої руки й відзначала: «О! Отак треба було б робити переходи між описом і дією». Або: «О! Оце хвацький жарт!». Або: «Е-хе-хе! Отжеж! Ай ну його!» і в такому ж роді всі чотири казки. До слова, страшнуваті. Але й дотепні, тому не бійтеся :) І тим різкіший видався контраст із карпатськими страшилками, які записав і оформив яко повість Олександр Гаврош, себто «Дідо-Всевідо». Ну, ви й самі зрозумієте, якщо візьмете у праву руку Власюка, а в ліву – Гавроша. Метонімічно, ясна річ.

Ах так, малюнки! Малюнки прекрасні, малював їх Олег Петренко-Заневський, власник видавництва «Сіма видає». Так що тут усе ясно. Ось тільки написи – назви казок – мені важко давалися до прочитання, а дітям то як – навіть не уявляю. Деякі назви доходили аж тоді, як казку прочитала. Так що це є мінус. А на тому все. Учітеся-читайте, і свого не цурайтеся!

Олександр Власюк. Казки лірника Сашка / У 3 кн. – Кн. 1. – Київ: Сіма видає, 2011. – 31 с.

А для старших читачів уклінно раджу повість-фантазію Володимира Арєнєва "Заклятий скарб". Прочитати про неї можна тут.