Якщо ваша донечка любить принцес, а ви нє

Не засмучуйтеся. Ви мусите їх полюбити. А в якості принцесотерапії, принцесогомеопатії і легенького принцесозвикання раджу ідеальну розмальовку "Принцеса-кухарка" від художниці з блискучим почуттям гумору Віолетти Борігард.

Чесно кажучи, розмальовок я теж не люблю. І на хвилі загальної істерії навколо "антистрес-розмальовок" для дорослих моя нелюбов економить сімейному бюджету купу грошей. А тут – ви розумієте – я не змогла пройти повз, щойно побачила розгортку. Це аааа! Це навіть не стільки РОЗмальовка, як ДОмальовка. Видавці її величають "малювальна історія", і чудо в тому, що дитина її співтворить. Там є історія з сюжетом і смішними (так, я до цього вимоглива!) іменами, ситуаціями. Наприклад, когось звуть графиня Желе-Брюле, баронесса фон Бублик, принц Кава-Торт, а саму принцесу – Нісоль (бо сіль, очевидячки, дуже шкідлива). Щоб покарати неслухняну Нісоль, її відправляють на кухню – увага! – чистити... банани! Домалювати треба зачіски, гостей, візерунки на одязі, начинку до піци тощо. Усе це, підозрюю, дуже весело.

Ще важливо – тут доступні контури, максимально широкі й ненапряжні, щоб можна було фарбами вилазити за них, бгг.

Настільні книжки для мамусь

Усім квітневий привіт! Цього разу Христя відступить від свого правила писати про дитячі й підліткові книжки й напише про дві книжки для мамусь. Можливо, для когось вони стануть настільними, можливо, хтось подивиться на них скоса і скаже, що це фігня і все неправда, але якщо у вас є почуття гумору й здоровий скепсис, то вас вони як мінімум розважать. Їхні авторки – українка й американка, дві мамусі (в однієї двійко дівчат, у другої – дівчинка й хлопці-двійнята).

Ірена Карпа «Baby Travel, або Як не стати куркою» («КСД», 2014)

Книжку написано цікаво і жваво, я б навіть назвала її дотепною й місцями смішною. Сюжет – Карпині нотатки про подорожі з маленькими дітьми й собакою. Час від часу там проскакує чоловік як персонаж, час від часу авторка торкається якихось подружніх питань (наприклад, про те, що буває легше подорожувати з дітьми жіночою компанією, ніж із чоловіком), але це не головне. Собака тут – третя дитина, майте на увазі :) Цікаво читати про двох малявок, надихають самі історії молодої мами, яка колись була переконаною чайлд-фрі, а тепер ось така, як вона сама каже, «неідеальна» мамуся. Багато хто ображається на назву, в якій є оте слово «курка». Повторюю: книжка для тих, хто має почуття гумору. Не стати куркою тут – намагатися не сидіти тільки вдома, не прив’язувати себе до дітей і дітей до себе й не мати потім купи психологічних проблем і оцього в старості «Я ж тобі віддала найкращі роки життя, а ти!». Звісно, не всі можуть жити так, як Ірена Карпа (чи то пак героїня її книжки, ага?), але не всім воно й треба. Може, когось це надихне на ближчі мандри або просто на те, щоб спробувати з дітьми щось новеньке. Як мінімум – відправитися в найближчий музей, парк чи кудись у село. Коротше: головний месидж – не боятися бути «неідеальною» мамою, нічого страшного, якщо навколо дитини не буде 24 години на добу стерильних умов і всяких технічних премудростей. Ще в цій книжці є дуже класні практичні поради по тому, як зекономити на подорожах із дітьми.

Памела Дракермен, «Французьке виховання. Історія однієї американської мами в Парижі» («Критика», 2013, пер. із анг. Вікторія Наріжна)

Сюжет цієї книжки, якщо вірити авторці, теж автобіографічний. Водночас це й цікаве журналістське дослідження, порівняння двох стилів життя й двох типів виховання, а якщо врахувати, що читають українські читачі зі своїм досвідом, то неминуче вмикається й третій бік для порівняння. Я часто відчувала себе французькою дитиною, бо тато мені в дитинстві виносив мізки з усіма цими привітаннями ітеде :)) Авторка намагається дослідити, чому французькі діти такі виховані, чемні в побуті (за столом, у гостях, на вулиці), чому вони добре сплять і чому французькі мамусі виглядають, поводяться й почуваються геть не так, як американські (тут можна замінити на «українські»). Відповідь, за Дракермен, у своєрідному «французькому вихованні», головні постулати якого: а) дослухатися до дитини й не підривати її сон; вчити терпінню, вміти почекати кілька хвилин перед тим, як виконувати її прохання ітеде; б) режим – сну й харчування, цьому у книжці відводиться дуже багато місця, недаремно в деяких країнах назву книжки переклали як «Чому французькі діти не розкидаються їжею»; в) правила поведінки в соціумі – французи мають розвинену систему дошкільного виховання, діти там включені в соціум уже з ясельного періоду, важливе місце в житті французів займає звичка вітатися і прощатися, звичайна ввічливість, якої, втім, частенько бракує багатьом дітям; г) батьки не забувають про себе – мами виходять на роботу дуже рано, чітко розмежовуються стосунки «батьки–діти» й «тато–мама».

Тут також є купа практичних порад, зокрема мені сподобалася традиція щовихідних щось пекти з дітьми. Окрім того, що це зближує, малюки так вчаться бути терплячими і ще купа всього, що ви додумаєте самі. До слова, в цьому моменті я також відчула себе трішки французькою дитиною, бо ми постійно щось пекли з мамою, братом) Ця книжка також неабияк надихає, бо щойно на обрії маячіє батьківство, як майбутні мами й тата починають подумки прощатися з колишнім життям, свободою, сном тощо. Мимохіть наступає паніка й печаль за «колишнім» життям, а Дракермен говорить, що все в наших руках і все ще може бути по-інакшому. Хто його знає, як воно буде в кожному конкретному випадку, але мати на увазі кілька корисних порад і бути в піднесеному настрої в цей час дуже корисно й потрібно.

Третя книжка бонусом, про неї я вже писала. Француаза Барб-Ґалль, «Як говорити з дітьми про мистецтво».

Ще читайте цікаве про читання: Як повернути радість читання: інструкції Даніеля Пеннака

Про дві веселі книжки: про вундеркіндів і груші

Книжки я читаю, як правило, швидше, ніж про них пишу. Ось, приміром, ці дві, які видалися мені дуже подібними, – прочитала вже давненько. Настільки давненько, що одну з них уже встигла десь загубити. Тому цитат не ждіть :(

Почнімо з новішої – «Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів» Валентини Захабури. Це дебютна книжка дуже харизматичної письменниці і бібліотекарки, яка ще вміє складати й співати класнючі пісні під гітару. Валя дотепна і заслуговує на багато компліментів і заохочень, хоча й покритикувати – задля майбутнього росту й збагачення (О!) – теж є за що, трошечки.

Отож, це пригодницька історія з життя, цілком реалістична (себто позбавлена магії), бо чи реалістичні характери – вирішуйте самі :) Те, що всі персонажі у книжці більшою чи меншою мірою божевільні, авторка повідомляє читачам уже на найпершій сторінці. Так що ви попереджені й озброєні, як то кажуть. Хоча, спостерігаючи за людьми, я могла не один раз переконатися, що таких персонажів можна зустріти купу, а ось звести їх в одну книжку – то вже ого-го! Перерахую: дід, який їздить на одноколісному велосипеді, баба, яка щоранку стрибає на скакалці й провокує «стелетруси», сімейка під бабою щоранку в цей самий час гуртом стрибає на ліжку, щоб у разі провалення баби згори в їхню квартиру, провалитися самим нижче. Це ще не все! Іхтіолог-байкер – це один із татусів наших героїв. Другий татусь – яхтсмен, але в силу певних обставин я вірю, що такі татусі в Україні бувають))) Головні ж герої – Ойка і Лише (так, на обкладинці – то імена), або ж Оля і Грицько, – звичайні собі школярі зі звичайними турботами. Усе, що з ними відбувається, можна пояснити двома словами: комедія ситуацій. Авторка нагромаджує купу кумедних ситуацій – удома, на вулиці чи у школі, а ми з цього сміємося. Буває по-справжньому дотепно, а буває – як анекдот, котрий зі вчора не голився. Тобто з легенькою бородою. Є образи, з якими слід було б іще попрацювати, є дрібка стереотипних ситуацій. Наприклад, безпорадний без мами татусь. Або хлопака-гопник у спортивному костюмі й кепці. Його перевиховують, а все ж.

Що мені особисто сподобалося найбільше, то це творчі пошуки Лиша, який, до речі, розповідає всю історію. Одного разу він вирішив стати поетом, і Валя Захабура дуже кумедно це все описала:

«Відкрив новий документ. Півгодини!!! – от не брешу, цілих півгодини, а може, й більше я вибирав шрифт (вірші ж не пишуть абияк, це має бути велично й красиво!). Втомився, плюнув, кинув і вимкнув. Бо хто пише поезію на клавіатурі? Може, якесь казна що й пишуть – але не Високе Слово!».

Загалом діти тут цілком самостійні, куди самостійніші, ніж дорослі. Ось, наприклад, у той час, коли дорослі застрягають десь у пробках абощо, діти вибираються в місто й поять водіїв чаєм у шалений снігопад.

Книжка однаково і «хлопчача», і «дівчача», на середній шкільний вік.

Обережно, дорослі!

Якось ваша Христя бідкалася, що не пригадує українськихдитячих письменників із добрим почуттям гумору. Окрім Сашка Дерманського, який, кажуть, дописав продовження мого улюбленого «Чудового Чудовиська», та Івана Андрусяка. Завдяки одній читачці, яка така сама маніячка, як і я, дійшла до мене книжка Марії Ткачівської «Обережно, діти!». Книжка ця могла би претендувати на місце на лавці письменників-гумористів, якби авторці хтось підказав кілька речей. (Так, звісно, Христя сама умна і все знає!)

Але про те, над чим треба попрацювати, я розкажу пізніше. Поки що плюси книжки.

По-перше, це й справді дотепна проза. Легкий і жвавий стиль. Проблеми дитячі й дорослі вплетено майже ненав’язливо. Про нав’язливі скажу пізніше. По-друге, книжка має добру драматургію діалогів. За це я весь час ставила авторці плюсики.

Персонаж – 8-річний Марко, який розповідає про своє життя, починаючи з періоду до народження. Хлопець він цікавий, помиляється й робить висновки, і це харашо, що над ним нема ментори-авторки, яка все знає і всьому повчає. Герой простий і бешкетливий, кажуть, що тепер нашій «правильній» літературі таких героїв якраз бракує. Усі різко почали повчати, як робити правильно, всі герої чемні й ніколи не помиляються. Ткачівська натомість не повчає дуже явно, це все – між рядками, як в історії з задушеним курчам і замордованим ненавмисне лелекою, ці епізоди авторка вписала якось мимохідь, а хотілося б на них більше зосередитися. У мене в дитинстві теж був один епізод із замордованими ненавмисне птахами. Я зробила це, думаючи, що роблю добро, а виявилося все навпаки. Я досі це пам’ятаю, це муки совісті на роки. А тут так швидко все проскочили, наче вбите пташеня – це іграшки. Та й загалом сумні моменти ніби врізані. Там, де батько забув забрати хлопця з садочка, де хворіє дід свій і чужий. Люблю норвезькі книжки за те, що вони вміють робити зворушливі речі небанальними, і не бояться їх описувати у смішних книжках.

Як на мене, то книжка – про полишених самих на себе дітей, про дітей, які виростають фактично без батьків, хоча батьки в них десь таки є. Десь або на заробітках, або на окремій квартирі, а діти поки що живуть із бабусями й дідусями. Тема «батьків закордоном» акцентується дуже явно, можна було б це інакше подати, а не щоразу в дужках: Анетка тра-та-та (в Анетки мама в Італії).

7 книжок, які змусять свого читача всміхнутися

Квітень у розпалі, і хоч би як мозок намагався зосередитися на справах і всьому важливому, хоч би як ми не були напружені, душа рветься тішитися й радіти весні – і в дорослих, і в малих. І навіть у літературних критиків, щоб ви знали, бо вони теж люди й теж піддаються впливу первоцвітів і пташок. Навіть у цей самий момент одна пташка змушує одного літературного критика розліпити ліве око й дивитися в монітор обома. Але то таке, а перед вами – найчудовіший список дитячого й підліткового читання, який лишень можна уявити: веселі, жартівливі, СМІШНІ книжки!

Ось вона – чудова сімка:

Книжка-картинка «Поросятко з картатою латкою» Віктора Мартинюка й художника Романа Скиби («Колесо», 2011)

«Абетка-прозивалка» Івана Андрусяка («Навчальна книга – Богдан», 2012) в оформленні Ганни Осадко

«Чарівна ферма пана Мак-Брума» Сіда Флейшмана (переклав Микита Яровий, «Грані-Т», 2012)

Серія про пригоди Маленького Вовчика Іана Вайброу («Видавництво Старого Лева», 2012-2013) в українському перекладі Ореста Стадника та інших

Серія книжок «Малий Ніколя» Рене Ґоссіні й Жан-Жака Сампе (із французької переклала Зоя Борисюк, «Махаон-Україна», 2013)

«Таємний щоденник Адріана Моула» Сью Таунсенд (із англійської переклав Анатолій Саган, «Видавництво Старого Лева», 2013)

«Буба» і «Буба: мертвий сезон» Барбари Космовської (переклала з польської Божена Антоняк, «Урбіно», 2011–2013).

Розгорнуто про кожну читайте, як завжди, в «Україні молодій» :)

Еге ж, ви правильно помітили: українських книжок тут аж дві, й обидві для найменших. Я б іще додала серію «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського, вона дотепна. А далі — або в мене з почуттям гумору кепсько, або в авторів. Або – і це найкращий варіант – напишіть у коментарях книжки українських письменників, реально смішні. Післянестайківської ери, якщо можна :)

Ті самі крамниці на вулиці Волоській

Галина Ткачук. Вечірні крамниці вулиці Волоської

Уже ніч, просто тепер вирішується доля країни, але я все одно напишу про нову книжку Галі Ткачук. Усе просто: ця книжка про Київ, який я знаю. Київ чарівний. Київ вечірній (не плутати з «Вечірнім Києвом», хоча його я теж люблю). Київ із його неймовірними давніми вуличками, назви яких щось означають, ведуть за собою якісь історії. Вуличками, на яких стоять таємничі крамнички, що відкриваються вечорами, для обраних. Де можна зустріти диваків – ворону Вассу, руду білку Рататоск, кота-письменника Романа (який ох-ох нагадує Романа Скибу :), голуба Сидоренка та інших. Є там ще київські відьми, які не проти отримати одну чарівну субстанцію, названу апейрон. Є там купа всього, якщо коротко, але суть не в цьому.

Суть у тому, як це все написано. Як це все складено докупи, як авторка будує діалоги і взаємодіє з читачем. Постійні апеляції до нас, короткі речення, які зручно читати вголос. Інтрига, в якій є щось від детективної, хоча книжка все-таки не детектив (читач із самого початку знає, хто вкрав чарівні речі), а пригодницька і трошки філософська. (У Галі Ткачук, між іншим, завжди книжки філософські.)

Філософія ця стосується міста і його феномену. Конкретно йдеться про столицю України, але пізніше читач здогадується, що правило поширюється на всі-всі міста. У кожного міста – не секрет – є свої чари. Чари ці, як вірять звірі-персонажі книжки, прив’язані до чарівних речей, що ними володіють Васса, Рататоск, кіт Роман і голуб Сергієнко (і, певно, інші звірі, але йдеться насамперед про них). Утім, це не зовсім так. А отак, як припускає червоний півень Пантелеймон: «…Про київські чари я завжди думав так: вони належать нам саме тому, що не можуть належати нікому іншому. Ніхто більше не мріяв про них, ніхто більше не знав про них, ніхто більше їх не любив. Тільки ми». Себто, тлумачу я, чари міста відкриваються тим, кому вони потрібні. Хто не сидить удома на теплому і м’якому стільці, а змушує себе виходити з зони комфорту й мандрує вуличками різних міст світу.

Гра у «хитрі слова»

Сьогодні – кілька слів про тонюсіньку книжку, зовсім маленьку, для найменших, але вже трошечки філологів. Справжніх, тих, які люблять слова, граються ними, смакують, цікавляться, ставляться до слів як до іграшок. Я колись такою була, потім виросло неясно що – літературознавець, але задатки були, ага. Колись ми з братом двоюрідним дорогою до діда з бабою гралися в «хитрі слова» (за Скибою), в омоніми. Називали якомога більше омонімів по черзі. Ніхто не вигравав, перемагала дружба і наш словниковий запас. Але з брата філолога не вийшло, не надійтеся.

Ця книжка – про тринадцять «хитрих» слів, у ній наочно показано, що таке омоніми, омоформи, омофони і як вони можуть прикидатися одне одним. Ось так, як у вірші «Про завбачливість»:

Лисичка у кошик збирає лисички –

Хай буде на зиму запас невеличкий.

Або у вірші «Про сонечко»:

Вилізло на сонях сонечко крапчасте.

Фуррр – і полетіло, а могло і впасти…

Чорна Рука і Ко

Нещодавно ваша Христя дізналася, що є такий суперкльовий і суперсмішний український письменник Юрій Нікітінський, який друкувався ще давно-давно в «Однокласнику», звідки вийшло багато красивих, розумних і хароших. Учора збираю торбинку книжок для букктросинґу, вкладаю давню книжку «Петрик і чорна рука» й помічаю, що її автор — той-таки Юрій Нікітінський, якого я оце хотіла почитати. Думаю: це доля, книжку занесу на букктросинґ завтра. Бо як-не-як, а чорний гумор — це сила, особливо у складні часи.

І що я вам скажу. Це збірка страшних історій, між собою так-сяк пов’язаних. Не ведіться на те, що в бібліографічних даних написано «Повість». Хоч тут і є наскрізна тема — страшні історії (про смерть, трупи, домовини, цвинтарі, упирів і всяке таке), розказані з гумором, ба навіть сарказмом, і персонаж, який це все добро об’єднує (хлопчик Петрик, мабуть, учень молодших класів), але так само є історії, які потрапили у книжку тільки завдяки темі. Ви спитаєте, чи це страшно? Кажу, як на сповіді: ні крапельки. Але так і задумано. Бо мудрі люди кажуть: якщо страшні речі постануть перед вами у смішному світлі, ви їх уже не боятиметеся. Якщо не вірите, згадайте мультик «Корпорація монстрів» чи «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського. Зовсім не страшно. А між тим, усі ми в дитинстві (а дехто, мабуть, і досі) боялися таких персонажів дитячого фольклору, як Чорна Рука, Домовина на коліщатах, Пікова Дама (ви її теж викликали?), я вже не кажу про відьом, вампірів, бабаїв, вовкулак та іншу нечисть, що її наша бурхлива уява малювала, щойно вимикалося світло в кімнаті. А Резинову Дупу, її ви пам’ятаєте? Я пам’ятаю, якщо її викликати, вона мала принести з собою жувальні гумки, багато-багато жувальних гумок — чим не дитяча мрія? :) Ну ось, а тепер уявіть, що добре знайомі персонажі дитячого фольклору перебираються в затишний світ дитячої книжки, і не те щоб лякають читача, а навпаки — смішать, потрапляючи у безглузді ситуації. Наприклад, Чорна Рука приходить по хлопчика Петрика й звикле гаркає на нього страшним голосом: «Віддай серце!» (у мене вже серце у п’ятах, як тільки уявлю!), а він на те — та будь ласка, одне бери, друге, третє… Виявляється, хлопчик Петрик має два серця і ще штучне, і ще такий механізм, яким це все заводити на випадок, якщо серця зупиняться. А замість крові в нього томатний сік, так що вампіри йому теж не страшні. А на Синій Ніготь він просто наступає, і Синьому Нігтю гаплик, а Смерть косить її ж косою. Так що на всяку нечисть є управа, думає собі малий читач, навіть якщо всі навколо вважають тебе хворим і кволим хлопчиськом.

Виховний момент ви, ясна річ, усі завважили. І навіть те, як делікатно автор обійшов таку чудесну можливість видушити з читача скупу сльозину.

Суперові книжки для читання вголос

Цього тижня мені 100% щастить. Мало того, що виграла дві незвичайні книжки у ФБ, так ще й, зайшовши по одну з них в офіс «Видавництва Старого Лева», придбала собі майже на дурняк реліктові видання видавництва «Добра читальня» — два бестселери британської літератури «Ви поганець, пане Гам!» Енді Стентона і дві книжки з серії «Пригоди Малого Вовчика» Іана Вайброу.

Так ось, що я вам скажу. Прямо так і скажу, далебі. Це не книжки, а справдешні дійства. Дозвольте пояснити. Знаєте, бувають такі тексти, які хочеться читати «про себе», в голові, тихесенько й ховаючись із книжкою? А бувають такі, які хочеться читати вголос і з інтонацією? І ще при тому щось робити таке, як ото роблять на сцені актори в театрі. Так ось, до чого я веду. Ці три книжки «Доброї читальні», які мені пощастило придбати, — саме такі, їх хочеться читати вголос, тупати ногами, колоти рогами, тут тобі й… але це я вже, здається, захопилася. Ви ж зрозуміли, як воно читається? А ще вони по-справжньому смішні, і дорослим, і дітям. Тож якщо ви давно не читали своїм малявкам чогось, окрім давно вивчених напам’ять народних казок або того, від чого засинаєш на третій сторінці, то я дуже раджу.

Digest: хороші книжки для дітей українською

Тут я вирішила зібрати публіковане раніше на "ЛітАкценті". Починається це все добро мало не з 2007 року, за шість років щодо чогось думка могла змінитися, це природно, але книжки, переклади, тексти — це все так і лишилося на полицях книгарень, чекає, доки ви його "всиновите" у свою домашню бібліотеку :)

Отож, найперша книжка — "35 травня" Еріха Кестнера у блискучому перекладі Ольги Сидор (Львів, Кальварія, 2008). Це було смішно, розумно, цікаво для малих і для дорослих. Купа сатири, класні ілюстрації. На час прочитання я постійно пригадувала Свіфта і його "Гуллівера".