Вічник-2

З Першим вересня(м) вас, друззя! Оскільки цього дня багато хто, і зокрема мій тато-директор-школи, чекають із жахом, то й книжка сьогодні буде відповідна: жахастики Олександра Гавроша, названі «Дідо-всевідо». Каюся, купилася на рекламу. Та й жахастики – це таке ммм, що аж.

Реклама, властиво, була більше для ілюстрацій, ніж для тексту. І графічні малюнки Світлани Фасенко свою ціну виправдали, вони розкішні, дуже незвичайні, і ще мене страшенно пре червоно-чорно-білий форзац, який виглядає моторошно й красиво, як кров.

З текстами інакше.

Написані вони цілком ок, це традиційні собі казки, переказані автором. Багато впізнаваних сюжетів, обрамлених авторською оповіддю, яка сама по собі менш цікава. Тут згадували про східні казки, зокрема Шахерезаду, але там аж за душу схоплювало від історії казкарки й султана, а тут цього трепету не намічається. Всього лиш чоловік, який пішов собі в ліс і наступив на гадюку, чоловіка рятує дідо-всевідо, який і розповідає сім моторошних історій. Поки йде розповідь, поти чоловік вірить, що житиме. І так до самого ранку. А ще в діда-всевіда й самого неясна слава, про нього в селі кажуть, буцімто він трохи вовкулака, але про те Гаврош обіцяє розповісти в наступній «серії».

Але що я вам про це все скажу. Мені здається – виправте, якщо щось не так, – що «Дідо-всевідо» – це такий собі «Вічник» Дочинця, тільки для підлітків. Маю на увазі, що автор вирішив повторити фокус-покус із топами у книгарнях. А як ви вже ставитеся до Дочинця, вирішуйте самі. На цьому бувайте.

Олександр Гаврош. Дідо-всевідо: книга моторошних історій. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2013.