Маленькі кроки

Я помалу повертаюся до читання і, може, навіть писання.

Книжка, яка лежить переді мною і просить, щоб я про неї написала, зветься «Зірки і макові зернята». Написали й намалювали її художники з творчої студії «Аґрафка», Романа Романишин та Андрій Лесів. Ви вже, певно, знаєте, що багато всього, до чого беруться ці двоє, має успіх. Заслужений, мушу сказати, успіх. Двічі поспіль їхні книжки потрапляли до списку «Білі круки», цього року їхній письменницький дебют (там зовсім дрібка тексту, можна уявити, що цей текст переклали англійською і журі його прочитало) визнали на конкурсі Болонської книжкової виставки. Але про це ви, якщо хочете, прочитаєте деінде.

Я скажу лиш таке. Мене страшенно пройняла остання сторінка книжки, на якій написано дослівно таке:

«Тобі обов’язково все вдасться, просто треба йти до мети маленькими кроками. Кожне завдання, навіть найскладніше, слід починати з простого – з один, два, три…».

І я раптом згадала про іншу книжку (ну, не раптом, бо, якщо чесно, я її саме дочитую), про «Момо» Міхаеля Енде, якого дуже люблю. Учора я навіть вирішила, що трьох прочитаних книжок Енде вистачає мені для того, щоб назвати цього автора одним зі своїх улюблених письменників. Але ми відхилилися від теми, а саме – від слів Беппо-Підмітальника, які дуже суголосні словам Дориної мами (Дора – це дівчинка, донька математиків, яка все рахує у книжці «Зірки і макові зернята») й усьому, що нині відбувається:

«— Бачиш, Момо, — казав він, наприклад, воно так: інколи перед тобою дуже довга вулиця, і ти собі думаєш: вона така довжелезна, що тобі ніколи не скінчити. — Він якусь мить мовчки дивився перед себе, а тоді повів далі: — І ти починаєш квапитися. І квапишся чимраз дужче. А сам що не глянеш, то все бачиш, що тієї вулиці ніяк не меншає. І ти налягаєш дужче й дужче-з того страху, аж поки нарешті геть виб'єшся з сили і далі не можеш. А вулиця ще вся перед тобою. Так робити не слід.

Він на часинку замислився. Тоді заговорив знову:

— Не слід думати відразу про всю вулицю, розумієш? Треба думати лише про те, щоб зробити наступний крок, наступний раз вдихнути й махнути мітлою. І все тільки про наступний.

Він знов замовк, загадавшись, а потім став казати далі:

— Тоді воно тебе тішить, і це важливо: тоді ти робиш своє діло добре. І так воно й має бути.

По довгій паузі він знов озвався:

— Ти раптом помічаєш, що ступінь по ступеню пройшов цілу вулицю. Сам незчувся як — і з сили не вибився».

Іще, до цього всього, я загадала про чиюсь мудру теорію «дитячих кроків». Усе треба робити малесенькими кроками, так, як дитина вчиться ходити. Тоді все, кажуть, вийде.

Хто його знає, чи це справді так. Але я багато про це все думаю, і ви подумайте.

Романа Романишин, Андрій Лесів. Зірки і макові зернята. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014.

Міхаель Енде. Момо / Переклала з німецької Євгенія Горева. – Київ, «Веселка», 1985.