Манюня замітка про Манюню

Поки дочитувала першу «Манюню», кажуть, «Рідна мова» видала вже другу. Так тримати J

Не можу писати розлого про цю книжку, бо доведеться переписувати кілометри цитат (о, крутяк, хтось зробив цю роботу за мене), із яких моя улюблена, – про сімейну сварку. Як дитина, яка це все переживала вкрай болісно, вражена тим, як спокійно і з гумором усе це описує оповідачка Наріне (ну, це типу автобіографічні оповідки блогерки й письменниці Наріне Абґарян, але ж я філолог – тому тут вживається словосполучення «лірична героїня»).

– Не чекай на мене! – вигукнув він мамі з порогу.
– Хліба купи на зворотному шляху, – не залишилася в боргу мама.
– Ніколи! – крикнув тато і грюкнув дверима.
– І кави! – крикнула мстиво мама.
– Агрхххх, – пролунало за дверима, і мама задоволено гмикнула – останнє слово залишилося за нею.

Взагалі це такий неймовірний хист – писати з любов’ю і гумором про всі ці речі, які описує авторка. От, приміром, у місці, де вона розповідає, як Наріне з сестрою і найкращою подругою (властиво, Манюнею) вирішили стріляти з рушниці ненависного фізрука, якому не пощастило жити навпроти їхнього будинку, мені стало так страшно і майже фізично боляче від того, що це все – не вигадка, це все правда, і в мене в житті теж було купа ситуацій, коли твої дитячі експерименти й безпосередність могли обернутися трагічно. Я ж вам не розказувала, як ми з сусідським хлопчиком хату палили? А як лазили по недобудовах, із яких стирчала арматура? Але що вам розказувати, у вас і самих таких історій кури не клюють.

Повість (хоча ні, за жанром це все ж збірка оповідань, де головні герої – Наріне й Манюня, дві найкращі подружки) названо іменем Манюні, це, певно, така присвята й зізнання у вічній дружбі й любові. Це найпрекрасніше в Абґарян – лірика і любов струменіє в кожній фразі, хай навіть вона розповідає страшні речі про тушковані овочі (які треба було їсти), чи про строгу Ба, чи про всі незчисленні витівки, від яких у всіх добропорядних дорослих волосся спочатку стає дибки, а потім сивіє. Чи навпаки. У всякому разі, тут немає нічого неправдоподібного.

Останнє питання я залишила «на закуску». Чи є це повістю для підлітків чи дітей? Тут відповідь дає далекоглядний видавець, вказавши цільову аудиторію на обкладинці: «Дорослим, які вміють посміятися над собою, і дітям, яким цікаво, яке ж дитинство було в їхніх батьків» (так, і тут уважний читач помітить, що в деяких місцях літредактор пропустив окремі моменти, бо сміються з когось, а не над кимось). Ця книжка для дорослих, бо певні речі з минулого століття підліткам сучасним уже треба з виносками писати, не знають вони цих історичних реалій пізнього "совка", як дефіцит або індійське кіно.

І прикінцева цитата, що прояснює основну тему книжки й надихає подзвонити найкращим друзям:

«Я прошу вас зупинитися на хвилину і згадати, як це прекрасно – просто дружити».

Наріне Абґарян. Манюня / Пер. з рос. Вікторія Прокопович, худож. Тетяна Філатова. – Київ: Рідна мова, 384 с.