Digest: хороші книжки для дітей українською

Тут я вирішила зібрати публіковане раніше на "ЛітАкценті". Починається це все добро мало не з 2007 року, за шість років щодо чогось думка могла змінитися, це природно, але книжки, переклади, тексти — це все так і лишилося на полицях книгарень, чекає, доки ви його "всиновите" у свою домашню бібліотеку :)

Отож, найперша книжка — "35 травня" Еріха Кестнера у блискучому перекладі Ольги Сидор (Львів, Кальварія, 2008). Це було смішно, розумно, цікаво для малих і для дорослих. Купа сатири, класні ілюстрації. На час прочитання я постійно пригадувала Свіфта і його "Гуллівера".

Як я стала «помаранчевою дівчинкою»

Насамперед я розповім вам кілька незвичайних історій.

Якось я вирішила прогуляти одну страшенно нудну лекцію. Й оскільки прогулювати без поважної мети я не звикла, то змусила себе піти на іншу лекцію – відомого на весь світ письменника й філософа Юстейна Ґордера, який саме в той час гостював у нашому університеті. Щиро кажучи, вийшла звідти я в такому захваті, що на місці придбала всі книжки пана Ґордера й одразу ж підписала їх у чарівника-автора. Серед тих книжок була одна, найтонша, з обкладинки якої на мене дивилися з два десятки повновидих помаранчів, – «Помаранчева дівчинка».

Історія друга. Якось улітку я випадково підслухала прецікаву розмову в одній книгарні. Звичайний собі хлопець попросив у гарненької касирки порадити якусь книжку, додавши, що йому, мовляв, не потрібне легке розважальне чтиво, навпаки – цей текст мусить змінити його життя. Дівчина без вагань порадила купити Ґордерову «Помаранчеву дівчинку», однак за мить радісно запевнила, що подарує хлопцеві цю книжку: «Знайдіть її на полиці і вважайте, що вона вже ваша. Я люблю дарувати людям “Помаранчеву дівчинку”», – сказала касирка й раптом додала: «А потім подаруйте цю книжку комусь, кому це потрібно. Комусь, хто вам небайдужий», – урочисто завершила дівчина й повернулася до роботи. Так я дізналася про дивовижну традицію передавати «Помаранчеву дівчинку» з рук у руки – щоб вона, як щиро вірить неперевершена касирка з книгарні, змінила чиєсь життя. Чи бодай вечір – поки читатимуться сто п’ятдесят сторінок надзвичайної історії більш-ніж-кохання.

Так, відтоді, як у моїй невеличкій книгозбірні з’явилася «Помаранчева дівчинка», ця книжка жодного дня не відлежується на поличці.

І нарешті, третя історія. Про те, як я стала «помаранчевою дівчинкою».

Барбара Космовська і її Буби

Поки доварюється суп, напишу про «Бубу» Барбари Космовської. Взагалі-то, готувати їжу й писати про «Бубу» — цілком у традиції цієї книжки, бо там дуже багато і смачно йдеться про їжу. Звісно, не тільки про їжу, а й про більш духовні речі, наприклад, азартні ігри. Або про стосунки батьків і дітей, та й загалом поколінь. Або про перше кохання, або про шлюб. Або про те, як батьки занадто собою зайняті, щоб помічати своїх дітей-підлітків. Ну, але про їжу, зрештою, дуже смачно написано, правда. А головне — з гумором, тож я книжку вже пустила в обіг поміж друзями.

Де немає зими

Мудра книжка про сирітство і всиновлення. Написана просто, від імені трьох персонажів — двох дітей, у яких померла мама (хлопчика 13 років і 8-річної дівчинки), і м’якої іграшки Ляльки. Книжка про те, як важливо знати своє коріння, як поважати людей-не-таких-як-ти, як не ставитися до інших упереджено.

Головне, що в ній відразу бере за душу, — її правдивість і щирість. Тут не описано життя після всиновлення як суцільний рай для обох сторін. радше навпаки: авторка чесно показує, що і тим, хто всиновлює, і тим, кого всиновлюють, тяжко звикнути і змиритися з новим життям. Що до того часу, як дві різних сім’ї стануть однією, пройде немало часу, якщо це взагалі станеться.

І водночас «Де немає зими» Діни Сабітової не можна назвати на 100% реалістичною: тут є Лялька, яка розмовляє (невідомо, чи лише в уяві маленької дівчинки і старої бабці, чи насправді), є домовик Аристарх Модестович, який ховає льодяники й допомагає дітям у скрутну хвилину.

Такі книжки важливо читати, щоб трошечки глибше розуміти. А ще, попри нелегку тему, книжка вийшла дуже світла й життєствердна. Раджу.

Дина Сабитова. Где нет зимы. – М.: Самокат, 2011. – 176 с.

Про каву з кардамоном

У цьому блозі я дозволяю собі розкіш писати про ті книжки, які мені сподобалися. Хоч про ті, що не сподобалися, читати й писати, як правило, цікавіше. А все ж, «Каву з кардамоном» Йоанни Яґелло прочитала відразу після «Щоденника поганого дівчиська».

Я нікому ще цього не казала, але все підліткове й дівчаче, що видає «Урбіно», мені страшенно до душі. Але знову ж таки, якби ж то все мені потрапило в бібліотеку у мої п’ятнадцять, ох!

Детективну інтригу я розгадала десь із самого початку, але попри все мені було цікаво, чим усе завершиться. Бо книжка на банальну зовсім не тягне, може, хіба що трішечки. Але якщо подумати, то всім нам, тим паче у п'ятнадцять, треба вірити в банальні речі: у те, що все складеться, усі знайдуть собі пари, усі будуть щасливі й здорові. Тепер я собі повторюю, як мантру, вичитане з книжки: від нас залежить лише 10% вирішення всіх проблем, решта 90% якось саме втрясеться.

Книжка про неповні сім’ї, всиновлення, про стосунки, про школу й навчання, а також про те, як важливо знати, чого ти хочеш. Ну, це я пишу, щоб не забути, бо вирішила, що блоґ буде виконувати ще й роль читацького щоденника, чи то пак нотаток. Героїню звуть Лінка, їй 15, і вона мріє стати фотографом. Вона симпатична, навіть дуже приваблива, але в неї є комплекси, як і у всіх :) Особливо, коли поруч «ідеальна» подруга Наталія, ідеальна у всьому. Лінка доглядає меншого братика Кая, завалює навчання, водить за ніс хорошого хлопця, художника Адріана, й у вільний час розгадує сімейні таємниці. Тато в неї помер дуже давно, а мама час від часу лягає до психлікарні. Ось такий конфлікт, читати цікаво.

А ще приємно впізнавати ландшафти, які вже трошечки знаєш. Це я про Варшаву, текст стає ближчий. Зовсім трохи, а все ж.

Йоанна Яґелло. Кава з кардамоном: роман / Пер. з пол. Божена Антоняк. — Львів: Урбіно, 2013.

Злостивий смайл

І про цю книжку треба було б написати. Знову ж таки, авторка, якщо чесно, висловилася дуже м’яко. Якби цю рецензію писала я, то рознесла б її на друзки. Хоча є й інший бік: спроба літературного експерименту, хоч він і запізнився років на вісім, заслуговує на повагу. Хоча книжка ніяка, і хоч скрізь написано «без автора», автор там стриміє, як шпиль на «Соборі» Олеся Гончара, все бачить, усе чує і скрізь пне свого носа і свої всюдисущі пальці, які попри закони заявленого жанру, редагують мову персонажів.

Детальніше на сайті «Великого Їжака», хоча все, що варто було сказати, я вже сказала вище :)

І повірте, з вашої історії в аськах, ґ-токах і ФБ теж може вийти кілька оповідань, а може, навіть роман ;)

Книга без автора. Людина в (м)асьці. – К.: Грані-Т, 2011.

Про літературний інфантилізм і такоє

А за цю статтю моя колега і за сумісництвом альтер-еґо ледь не отримала по шапці від начальства, а ще в неї був незвичайний і неоціненний досвід людських взаємин і того, як неадекватно часом люди реагують на критику. І це ще один привід сказати, що нічого путнього з критики не буде, якщо нічого не зміниться. Статтю дико поредагували, унаслідок чого змішалися люди і коні, чи як там ще кажуть, але з більшістю позицій я все одно згодна.

«В Україні практично немає книжок для юнацтва, написаних вітчизняними авторами. А ті, хто творить для підлітків, уникають конфліктності, зображаючи світ у пастельних барвах»

Читати тут: http://tyzhden.ua/Culture/60486