Перший лауреат літературної відзнаки Христі Нечитайко

Якось Христя обіцяла свою премію. Шоколадна медалька Христі Нечитайко вона буде зватися. Так ось, я думала-думала, яка така книжка заслуговує на симпатію найсуб’єктивнішої критикеси й тут присутніх? Яка книжка найменш розпіарена, видана не у великому видавництві, написана маловідомим автором і проілюстрована теж не дуже так щоб зірковим? І яка книжка при цьому всьому зуміла стати ідеальною для найменших – із чудовим коротким текстом, небанальними й некрикливими якісними малюнками, цікавою ідеєю, сюди ще додати цупкий папір і безсумнівне визнання читацької аудиторії, яка зацінила просту й таку цікаву ідею?

Та-да-дам! Це «Поросятко з картатою латкою»!!! Видано у Львові крихітним «Колесом» у 2011 році (оскільки це перше присудження «шоколадної медальки», то я дозволяю собі вибрати улюблену книжку за 5 років). Написав Віктор Мартинюк, намалював Роман Скиба (і скрізь мушу дописувати: не той, який поет).

Я її давно раджу всім знайомим, сама подарувала вже не менше чотирьох примірників книжечки й замовила у Львові ще 5 штук – знаю, що розійдуться.

Єдиний її мінус – відсутність у найближчій книгарні – компенсується ціною у 12 грн за якісну книжку-картинку.

І якщо ви раптом спитаєте, чи не заплатило мені видавництво за рекламу, то не смішіть :) 12 гривень – 50 центів чи скільки там уже? – то така смішна ціна, яку навіть такий бідний критик, як я, може з гордістю заплатити.

Важливе про походи в музей

Багато дорослих і досі не знають, як прищепити дитині любов до мистецтва. З чого почати – з музею, галереї, книжок-картинок? Посібник французької письменниці Француази Барб-Ґалль «Як говорити з дітьми про мистецтво» – для батьків, які розуміють важливість культури у процесі виховання дитини. Це практичний порадник – як зробити похід у музей не нудним, як зацікавити дитину тією чи іншою картиною, як побачити на картині те, що бачить молодший споглядач тощо. А ще – відповіді на запитання, які нерідко бояться поставити дорослі: чим відрізняються різні стилі й техніки, чому якась «мазанина» вважається шедевром, як малювали в давні часи й тепер… Як бонус – короткий аналіз найвідоміших шедеврів образотворчого мистецтва. Озброївшись книжкою Барб-Ґалль, можна йти з дітьми в будь-який музей і не боятися, що ви чогось не знатимете або дитині буде нецікаво. Звісно, ніхто не гарантує, що після цього дитина полюбить мистецтво, але хіба не варто спробувати?

Що тут особливо хорошого:

- Простота композиції. Є вступ, із якого розумієш, як узагалі наважитися повести дитину в музей. Не боятися, що вона буде ганяти і їй буде нецікаво. А в ідеалі – зробити похід цікавим. Є логічні розділи про мистецтво, зрозумілі навіть людям, далеким від культурології. Просто пояснено про сучасний і класичний живопис. І мій улюблений розділ запитань і відповідей. Виглядає він отак: картина й купка запитань, які можуть виникнути в дітей того чи іншого віку (від наймолодших до підлітків). Відтак – відповіді, все логічно. Запитання змушують вдивлятися в картини й спонукають до детального розглядання. Єдиний мінус – після цього хочеться побачити полотна в музеях, а музеї все-таки десь у Європі. Зате спонукає за тим-таки алгоритмом вирватися в місцевий музей і подивитися, чим ми багаті.

- Окремо виділю цей розділ запитань і відповідей. Повторюю: це дуже хороший порадник. Попри те, що у ваших дітей скоріш за все виникнуть інші запитання, бо вони бачитимуть перед собою інші картини, все ж логіку можна зрозуміти.

- Практичні поради. Не йти в музей у погану погоду. Не підганяти дитину. Обов’язково зайти в кав’ярню, придбати якийсь сувенір. Спробувати подивитися на експонати з точки зору дитини в буквальному сенсі – ставши на її рівень зросту. Записуйте)

Із мінусів (про кілька коректорських недоглядів мовчу). Це, звісно, не збірка репродукцій картин, тому окремі деталі, про які мовиться в тексті, розгледіти буде складно. Також мінус – контекст. Останнім часом надія побачити це все добро в європейських музеях згасла, побачивши стрімкий доземний курс гривні. Але оскільки це методологія, то будь ласка – накладаймо її на вміст українських музеїв і вперед :)

Француаза Барб-Ґалль. Як говорити з дітьми про мистецтво / Переклала з французької Софія Рябчук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.

Рукавичка: фетровий пальчиковий театр

Щоб розбавити свій нудний читацький блог картинками, похвалюся тут нещодавно вчвореним фетровим пальчиковим театром за казкою "Рукавичка".

Потрібно:

- гарна ілюстрована казка (у моєму видадку це були ілюстрації творчої студії "Аґрафка", бо вони під рукою і їх легко вирізати);

- різнокольоровий фетр, ножиці, нитки.

Вийшло таке:

Усе це діло вирізала відразу, на око, бо герої мають бути доволі прості — це ж на пальчики й для маленьких діток, головне — візуальна впізнаваність героя.

Як гратися, думаю, дитина розбереться сама. Спершу, звісно, їй допоможуть батьки, бо героїв багацько, і треба чужі пальчики :)

Що круто: це гра, за якою можна розповідати казку. За таким принципом можна оживляти й освіжати будь-які казки, які вам і дитині подобаються. Крім того, це розвиток купи здібностей — мовлення, пам’яті, дрібної моторики. Ще цікаво запихати всіх звірят у рукавичку, яку теж треба зробити. 

Хлопчаче кохання: з чим його їдять?

По-моєму, в цьому блозі я вперше писатиму про книжку Івана Андрусяка. Як так сталося, сама не знаю, бо ж Іванових книжок я читала і маю багацько. Особливо, віршів :) Вірші я загалом мало розумію, але часом люблю один собі вивчати (не навмисно, просто читаючи, «смакуючи», перебираючи на губах слова, як «Різдво» Антонича) й думати, що «начиталася» автора. Але то таке, тепер про іншу книжку, цілком прозову, хоча в чомусь і поетичну.

Я оце в заголовок так пафосно написала, що тут буде про хлопчаче кохання. Назва книжки — «Закоханий Бурундук» — мовби на це й натякає, еге ж. Але як же ви здивуєтеся (і як здивувалася я!), коли дізнаєтеся, що повість номер 2 про життя-буття Івася Боднарука зветься насправді «Завдання з фізики»! Що може бути менш романтично? Хіба що хімія :) Хоча ні, фізика, як можуть переконатися шанувальники Стівена Гокінґа, наука дуже навіть романтична. І ведуться на неї суцільні романтики. Не дивно, що мені у школі фізика не дуже давалася, перед вами ж бо найпрактичніша Христя у світі! Але я знову відійшла від теми, перепрошую красненько.

Отож, автор узяв та й продовжив пригоди товстуватого хлопчика, розпочаті кілька років тому у книжці «Вісім днів із життя Бурундука». Тоді це було суто дитяче: футбол, тягання зрідка за кіски, вирощування чортика під пахвою, мала сестричка… дитинство! Тепер же Івась виріс і закохався.

Про непотрібних дітей

Була в моєму молодому житті ще така історія.

Якось мені довелося побувати в дитячому санаторії. Мені було років 14–15, це були перші підліткові сварки з мамою, перші дуже серйозні. Так ось, я потрапила в санаторій, де купа дітей і підлітків різного калібру. Скажу відразу: це було щось страшне. Але тоді я чітко собі усвідомила одну річ, про яку пам’ятаю й досі: як добре все-таки, що в мене є батьки і що я за місяць із того пекла вирвалася. Я була дуже вдячна за своїх батьків, хоч здавала собі справу, що й вони в мене недосконалі, як і всі живі люди.

А розповіла я цю історію тому, що не можу спокійно читати історії непотрібних дітей. З одного боку, таку історію легко спопсити, сфальшивити, збаналізувати і звести до видушування сліз, як це робить усім нам відомий СТБ-канал. З другого, це все дуже впадає у вічі, і коли в руки потрапляє книжка справді хороша, ти тоді ходиш уся зарюмсана і взагалі.

Я напишу сьогодні про дві книжки, українську і російську.

Про мрії, щастя і горе

Книжки Люсі Мод Монтгомері про Енн Ширлі, а тепер уже Блайт – одні з небагатьох, які я тепер купую з відчуттям легкого трепету. Мені подобається те, що вони виходять у міру того, як я їх читаю, мені подобається їх чекати, подобається поспішати у книгарню, щоб купити новеньку книжку, а відтак відкладати на деякий час, щоб відтягнути трошки задоволення. Ах, це тремтливе відчуття! Ви розумієте, про що я? Мені б хотілося таке пережити з Гаррі Поттером чи іншими багатотомовими виданнями, але поки що це перший такий досвід, хоча книжки було написано вже понад сотню років тому.

Я цілком здаю собі справу, що любити Енн чи не любити її – це смакове, точніше навіть це як із дружбою: ти або дружиш із нею, ви або «рідні душі» і «з племені, яке знало Йосипа», або ні. Я радо позичала свої примірники читати друзям, але не всім книжка лягала на душу, так що я змирилася: не всі ж в одному племені :) Ще я смакую соковитим українським перекладом Анни Вовченко, якій не перестаю складати похвалу. Книжки, які, сподіваюся, дочекаються своєї черги, щоб їх колись прочитали мої дітлахи, і мені не соромно буде за переклад, і більше того: я сподіваюся, що вони в якийсь період, читаючи або перечитуючи, говоритимуть зі мною лексикою Енн, як я це роблю, хе-хе.

Патріотична книжка для малявок

Христя розхристилася й зараз напише ще про одну книжку. Але спершу розкажу вам історію. У дитинстві в мене була улюблена книжка – поп-ап «Огнево» (саме в російському переказі), великоформатна і красива, у ній була купа «примочок» для дітей, як-от очі, що рухаються туди-сюди, віконечка, що відкриваються, люди, що начебто пересуваються, і – головне – пес із очима, мов блюдця. Реально БЛЮДЦЯ! Де ділася та книжка, я вже й не знаю, але скільки разів я її передивлялася-перечитувала, зайве й згадувати. Я після того, вже дорослою, купила «Кресало» а-ба-бівське з ілюстраціями Владислава Єрка, а там, ви розумієте, там очі в собаки ЗВИЧАЙНІ! Не блюдця! То було розчарування року, чесне слово. Хоч усе інше там нівроку навіть без 3D-ефекту.

Так ось, про що я. З’явилася в мене, уявіть собі, українська поп-ап книжка «Це наше і це твоє» з підзаголовком «Моя перша книжка про Україну».