Ведмедики на стінах

Поки маленьке харківське видавництво «Читаріум» не взялося видавати українською Джулію Дональдсон, багато хто з нас знав лише про Ґруффала. Правда ж? А про «Печерного розмалюка» ніхто й не здогадувався. Може, ви досі цієї книженції не бачили, то я розкажу.

Це дуже мила, дотепна і зворушлива історія про будні молодих батьків. Ой, даруйте! Про будні дітей віком 1-3 роки, яких нині по-модному іменують «тодлерами». Діти ці обмальовують стіни й постійно вислуховують від батьків, чому цього робити не варто. А й справді, чому? Особливо, якщо батьки сучасні й працюють без відриву від виховання: мама – художниця, тато – професійний вбивця мамонтів («Із малюком печерним ніхто ні в що не грав — / Татусь весь час хоробрий, а в мами купа справ»). Ясна річ, малюк має переважно сам себе розважати. А що поганого в тому, щоб робити, як мама, – малювати на стінах? Але ж ні: батьки сварять і не розуміють творчості малого дослідника.

Знайомо?

«Печерний Розмалюк», як ви зрозуміли, книжка дуже іронічна. Ситуації в ній знайомі кожним молодим батькам. Те, що з погляду дитини, є мистецтвом і захопливою грою, дорослі називають «шкодою», «капостями», «забруднити», «поламати», ваш варіант. Мама тут діє точнісінько так, як діяла б кожна мама, якби її малюк РАПТОМ обмалював би фломастерами шпалери: бере в руки ганчірку і змиває це неподобство. А тато діє так, як нинішні психологи діяти не радять, – залякує дитину мамонтом: «…Непослухів таких / Відносить дикий мамонт ведмедю у барліг!». На малюнку мама сердита, бо ж ШПАЛЕРИ! А тато строго набундючив брови, бо ж ВИХОВАННЯ! А малюк… малюк сидить і розгублено тримає пензлика, він увесь у фарбі, він щойно робив щось величне і красиве, як робить мама. Йому було весело й цікаво, він робив свою справу захоплено й щиро, він ТВОРИВ. А його замість похвалити, помилуватися красою зірок, смуг, цяток – чомусь сварять. Та тут, дорогенькі, ціла драма!

Не дивно, що цієї ночі малюк не міг заснути, я теж від несправедливості не можу спати ночами. Тим паче, тато перед тим залякав його мамонтом, і що ж сниться бідолашній дитині? Звісно ж, мамонт, який викрадає його з печери! Продовжуючи традиції «Ґруффала», Дональдсон описує знайому схему долання своїх страхів: наляканій дитині ввижаються дикі звірі, які хочуть його розтерзати і з’їсти, але страх долається сміхом і творчістю. Уві сні Печерний Розмалюк нарешті отримує пензлика й має змогу малювати все, що хоче, – в печері у мамонтів. Які, звісно ж, на відміну від забембаних батьків, зуміли оцінити красу первісного мистецтва :) Вчімося у мамонтів!

Ось такий чудовий текст, принаймні таке моє прочитання. Я дуже рада, що Володя Чернишенко його переклав (чого варта лише назва!), а «Читаріум» видав. Ілюстрації Емілі Ґраветт промовляють самі за себе: вони іронічні, веселі, психологічно достовірні. Малюку на вигляд близько року-двох, і він абсолютно прекрасний! Особливо зворушує те, як змальовано побут родини Печерного Розмалюка: батьки вочевидь переймаються сучасними теоріями виховання, вони видаються більше прихильниками теорії «французького виховання», аніж «природного батьківства», ггг. Малюк носить первісні підгузки й спить у своєму первісному ліжечку, хе-хе. Ніяких спільних снів :) Мене як людину, якій цей досвід геть недалекий, дуже потішає така гра, яку відчитають дорослі.

Джулія Дональдсон. Печерний розмалюк / Пер. з англ. Володимир Чернишенко. — Харків: Читаріум, 2017. — 32 с.