Про дві веселі книжки: про вундеркіндів і груші

Книжки я читаю, як правило, швидше, ніж про них пишу. Ось, приміром, ці дві, які видалися мені дуже подібними, – прочитала вже давненько. Настільки давненько, що одну з них уже встигла десь загубити. Тому цитат не ждіть :(

Почнімо з новішої – «Ой, Лише, або З чим їдять вундеркіндів» Валентини Захабури. Це дебютна книжка дуже харизматичної письменниці і бібліотекарки, яка ще вміє складати й співати класнючі пісні під гітару. Валя дотепна і заслуговує на багато компліментів і заохочень, хоча й покритикувати – задля майбутнього росту й збагачення (О!) – теж є за що, трошечки.

Отож, це пригодницька історія з життя, цілком реалістична (себто позбавлена магії), бо чи реалістичні характери – вирішуйте самі :) Те, що всі персонажі у книжці більшою чи меншою мірою божевільні, авторка повідомляє читачам уже на найпершій сторінці. Так що ви попереджені й озброєні, як то кажуть. Хоча, спостерігаючи за людьми, я могла не один раз переконатися, що таких персонажів можна зустріти купу, а ось звести їх в одну книжку – то вже ого-го! Перерахую: дід, який їздить на одноколісному велосипеді, баба, яка щоранку стрибає на скакалці й провокує «стелетруси», сімейка під бабою щоранку в цей самий час гуртом стрибає на ліжку, щоб у разі провалення баби згори в їхню квартиру, провалитися самим нижче. Це ще не все! Іхтіолог-байкер – це один із татусів наших героїв. Другий татусь – яхтсмен, але в силу певних обставин я вірю, що такі татусі в Україні бувають))) Головні ж герої – Ойка і Лише (так, на обкладинці – то імена), або ж Оля і Грицько, – звичайні собі школярі зі звичайними турботами. Усе, що з ними відбувається, можна пояснити двома словами: комедія ситуацій. Авторка нагромаджує купу кумедних ситуацій – удома, на вулиці чи у школі, а ми з цього сміємося. Буває по-справжньому дотепно, а буває – як анекдот, котрий зі вчора не голився. Тобто з легенькою бородою. Є образи, з якими слід було б іще попрацювати, є дрібка стереотипних ситуацій. Наприклад, безпорадний без мами татусь. Або хлопака-гопник у спортивному костюмі й кепці. Його перевиховують, а все ж.

Що мені особисто сподобалося найбільше, то це творчі пошуки Лиша, який, до речі, розповідає всю історію. Одного разу він вирішив стати поетом, і Валя Захабура дуже кумедно це все описала:

«Відкрив новий документ. Півгодини!!! – от не брешу, цілих півгодини, а може, й більше я вибирав шрифт (вірші ж не пишуть абияк, це має бути велично й красиво!). Втомився, плюнув, кинув і вимкнув. Бо хто пише поезію на клавіатурі? Може, якесь казна що й пишуть – але не Високе Слово!».

Загалом діти тут цілком самостійні, куди самостійніші, ніж дорослі. Ось, наприклад, у той час, коли дорослі застрягають десь у пробках абощо, діти вибираються в місто й поять водіїв чаєм у шалений снігопад.

Книжка однаково і «хлопчача», і «дівчача», на середній шкільний вік.

Трилер про бібліотеку для розумників

Мушу ще написати про цю книжку. Бібліотечний трилер я читала вперше. Чесно – не думала, що можна побудувати цікаву підліткову книжку на цитатах із класичних творів, на алюзіях. Чистий вам, прости Господи, постмодернізм. Суцільна, даруйте, інтертекстуальність, нічим не прикрита, дуже дотепна й навіть подекуди страшувата.

«Смерть мертвым душам!» – назву можна читати по-різному, хоча йдеться тут, ясна річ, про нашого з вами Гоголя, який спалив із пересердя або щось там собі знаючи другий том бестселера «Мертві душі». Сюжет книжки Андрєя Жвалєвського та Євґєнії Пастернак побудовано на тому, що цей том викликають із небуття. Спіритичний сеанс у бібліотеці, те-се – бац, відбуваються дивні й страшні речі! О, я забула сказати, що книжки в цьому романі, я не жартую, РОЗМОВЛЯЮТЬ. Між собою, стоячи на поличках. Хтось сумує, що його не читають, хтось задирає носа, бо він «класик» і «всезнайка», як-от томи енциклопедії. Хтось скромно перевертає наші життя, як «Маленький принц». А російські поети стібуться тимчасом і перемовляються віршами. Поміж ними – ображені книжки-одноденки, так звані «серійні». Саме вони відіграють тут роль темної неосвіченої маси, яку легко повести за собою злостивому томові «Мертвих душ». Влада міняється, серійні витісняють «хороші» книжки у вигнання в дальню шафу, куди ніхто не зазирає, а самі рвуться в руки відвідувачам бібліотеки. Яскраві дитячі книжки, звабливі обкладинки дамських романчиків, багатотисячні графоманські видання… Одне слово, мораль ви зрозуміли. Але тут іще про книжки в інтернеті. Старі книжки бояться потрапити в інтернет, бо їх ніхто не читатиме, хоча насправді всі вони розуміють, що електронні копії – це ті самі книжки, і що байдуже, де читають «Маленького принца», головне – щоб читали.

Абетка з історією

Сьогодні я вирішила похвалитися домашнім раритетом – а-ба-ба-га-ла-ма-гівською «Абеткою» 1992 року видання. Отією, історичною. Найпершою їхньою абеткою. З якої, як розповідає Іван Малкович, почалося його видавництво. Наклад її – 50 тисяч примірників, один із них якимось дивом у голодні 1990-ті опинився в мене. Мені було чотири роки, це – улюблена і найперша, мабуть, книжка. Досі люблю її гортати.

Фото не такі, щоб мене посадили за порушення авторських прав, а якраз такі, щоб ви роздивилися, хто не бачив, почитали й порівняли з тими абетками, які у вас удома.

Обережно: далі – багато фоток!

Сердечка на полях

Щось я розписалася, пробачте. Я, звісно, розумію, що набридну вам, але якщо зараз не напишу, то забуду й ви не дізнаєтеся про книжку Віґдіс Йорт «Йорґен+Анна=любов». Мушу вам відразу сказати, що з нового перекладеного з норвезької для молодших підлітків у мене складається прикре враження, що десь поділися такі, як Марія Парр, які роблять із нашими серцями котлетки й загортають у подарунковий папір, а потім розгортають, а там – вишукана французька страва, декорована найсвіжішими середземноморськими травами. Ні з «Привіт, це я!», ні з «Йорґеном+Анною» в мене такого ефекту не відбулося.

Але менше з тим, відбувся інший ефект, який я докладно описала у відгуці на книжку Ніни Е. Ґрьонтведт: ти спершу думаєш «що за фігня», а потім розумієш, що ця фігня – дуже мила і дуже про нас дівчаток (тепер ви розумієте, чому я не пішла в науку? Та тому що там не дозволяють такої вишуканої стилістики!). Отож, Йорґен+Анна=любов. Тут усе ясно: книжка про любов, і то про таку, коли любов проявляється в розмальовуванні полів у зошиті сердечками й заповненні дитячих анкет із секретними конвертиками, де написано, кого ти любиш. «Дехто з дорослих вважає, ніби перше кохання можливе десь у тринадцятилітньому віці, у класі сьомому, і ніяк раніше. Але це не так. Комусь уже ніколи в житті не судитиметься пережити такого кохання, як у четвертому класі, коли тобі десять…» – ну так, особисто я не піддаю це твердження жодному сумніву, ані найменшому. У мене в десять років була така любов, що вам і не снилося! Тільки нещаслива, на відміну від Анни. Він мене навіть не запросив зі своєї волі на танець! Але він час від часу списував у мене задачки, тож я була переконана, що шанси є. Але досить про мене. Анна. Дівка, яка тусується переважно з пацанами, задирака, має одну вірну, дуже сором’язливу й несміливу подругу Беату. Йорґен – новенький, і цим усе сказано. Всі миттєво в нього закохуються. Анна – бешкетниця, як моя улюблена Хельґа в мультсеріалі «Гей, Арнольде!», її серце тане від кохання, але ззовні вона неприступна і войовнича четвертокласниця. Анна підбиває Беату написати Йорґенові фальшивого любовного листа нібито від Йорґена, і це мало не стає причиною розриву юних закоханих. Але Еллен, цю самозакохану й розпещену дівулю, нам анітрохи не шкода. І добре, що Анна відрізала їй косу. Бачите, які пристрасті!

Великий Київ для маленьких

Напишу вам сьогодні про свій великий Київ, тобто ваш «маленький Київ». Це така чудова книжка, неймовірний ілюстрований путівник. Я тут не шкодуватиму компліментів, бо книжка з усіх боків прекрасна, продумана в деталях для малявок і зручної та цікавої екскурсії центром столиці. Єдина її вада – дорога вона, але що ж поробиш, коли така робота, на такому папері, так якісно зроблена й дарує стільки радості. Ну, але для когось 75 грн, може, то й не дорого :)

Колись я писала про невдалий, на мій погляд, варіант дитячого путівника. Там із мінусів було як старомодне оформлення, так і текст, що не відповідає віковим вимогам і взагалі не ліпиться ні в тин ні в ворота. Оті дивні діалоги-вставки мене досі вводять у стан легкого трепету, як при гарячці. У «Моєму маленькому Києві» з текстом усе ок, задля цього постаралася Настя Денисенко. Речення розповідні, не надто довгі. Абзаци короткі, інформацію подано в різних формах – десь шматочок довідки, десь коментар про те, хто такі рейтери (я, наприклад, не знала, що в давнину так називали вершників, озброєних вогнепальною зброєю, а від того й вулиця Рейтарська), – поруч із малюнком цього самого рейтара. Десь запитання, десь квест або розмальовка, або спробувати написати своє ім’я давньоруською абеткою (!!!). А яка то забава – вирушити в подорож, звіряючись за мапою! Одне слово, прекрасна робота в Насті Денисенко і художників – Олени Старанчук та Олега Грищенка. Дуже стильна, малюнки нетипові – я в захваті.

Кротяче розчарування

Головну суть цього відгуку я сформулюю вже в першому абзаці. Це для того, щоб прихильники кротячої історії не мусили читати далі, щоб докопатися до того, що ж хотіла сказати Христя. А хотіла вона сказати таке: «Куди зникло море» мені настільки не сподобалося, наскільки сподобався «Хто зробить сніг». Ось. Далі можете не читати. Бо я напишу, чому саме друга історія про кротів із роду Прохаськів мені не сподобалася.

Причина перша. Обіцяли детектив. Ось цитую анотацію: «…справжня детективна історія». А воно – тьху ти, наче ми не на Конан Дойлі й Агаті Кристі виросли, наче Енід Блайтон не читали! Щоб ви знали, в ілюстрованій дитячій книжці на 88 сторінок детективна інтрига не може починатися на сторінці 55, а згортатися на 80-й. Це неповага до читача, навіть до такого маленького, якому адресують книжку. Великій і балуваній Христі взагалі було нудно читати «Куди зникло море», бо воно все не зникало й не зникало, а про кротячий побут я вже з першої книжки дізналася. А про те, що красти погано – мене мама вчила, тут, як кажуть, тему не розкрито. Злочинці – доволі умовні – покарані теж доволі умовно.

Малявська класика у вільному доступі

Минуло так багато часу з тих пір, як я востаннє тут щось писала, що я вже думала: всі про мене забули й присипали попелом закладку на блог Христі Нечитайко. Але нє. Ви не забули, ба навіть підписалося аж 12 людей, так що я порадую вас кількома новими книжечками для малявок.

Ось купила дві книжки «Веселки». Перевидання старих-престарих книжок «Сімсот солов’ят» і «Перепеличка мала невеличка». Про першу я дізналася від дідуся моєї похресниці, який страшенно просив будь-де знайти цю книжку. Я знайшла електронний варіант, від якого толку хіба що дослідникам літератури. Аж тут – «Веселка» перевидала купу старих книжок, серед яких і цю.

Так ось, «Сімсот солов’ят» – це картонна книжечка за 20 гривень, на 9 картонних аркушів. Українські народні пісеньки та виграшки з ілюстраціями Юлія Криги. Ілюстрації під наїв, оформлення, знайоме з дитинства, хіба що формат видання збільшився удвоє. Натомість зменшився зміст (у старому кишеньковому виданні – 130 сторінок, ось тут можна завантажити повністю). Віршики на кшталт «Двох півників», «Женчика, женчика» і ще ось про нашу Христю є (як приємно!))):

У нашого Омелечка

Невеличка сімеєчка:

Тільки він та вона,

Та старий та стара,

Та дві дівчинки косаті,

Та два парубки вусаті,

Та дві Христі в намисті,

Та дві ляльки в колисці.