Книжка-застереження для всіх, і нас із вами

Читаючи «Хвилю» Тода Штрассера, я постійно думала не про нацистську Німеччину, і не про СССР, а про сучасну нам Російську Федерацію. Про Путлєра і сотні тисяч людей, які дивляться телевізор геть недалеко від мене, і мислять так, як мислили впродовж тижня підлітки однієї з американських шкіл у 1970-х рр. Мислять, як часточки тоталітарного суспільства, як частки «колективу», «вищої раси», «руського народа» чи якось так. А потім мене осінило: чого це я так відсторонююся, наче це все мене геть не стосується? Чого це в мене така коротка пам'ять, що вже геть забулися події менш як піврічної давності? Далі, якщо хочете, можете не читати, бо нижче, після абзацу про сюжет книжки й неймовірний експеримент учителя історії, буде одна геть непопулярна думка.

Отож, сюжет у цій книжці цілком реальний. Це історія одного експерименту, який провів учитель історії Рон Джонсон у своєму класі, щоб пояснити старшокласникам, як діє тоталітарне суспільство. А конкретніше – як могли німці у 1930-1940-х рр. не помічати всіх жахливих злочинів, які робили просто в них під носом? Таке питання поставила одна з учениць після перегляду фільму про злочини нацистів. Таке питання, зрештою, хвилювало й мене, та й хвилює, чого вже там. Учитель вирішив пояснити підліткам, затягнувши їх у «гру» й створивши за принципами Гітлера організацію «Хвиля», основами якої були три «кити» – дисципліна, єдність, дія. Були правила, були вигукування гасел, були членські квитки й ідеологія. І як наслідок – експеримент вийшов із-під контролю. Підлітки, які ще кілька днів тому не могли зрозуміти, як можна не мислити самим, охоче й бездумно повелися за лідером, вважали себе вищими, переслідували інших, незгодних. Відтак учитель, зрозумівши, що і його затягує роль «вождя», припинив експеримент, показавши, за ким вони всі насправді йшли і до чого це може призвести. Це були кадри того фільму, з якого все починалося. Отакий короткий сюжет, який місцями нагадує «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа, а місцями – «Бійцівський клуб» Чака Паланіка. Усі три книжки – про одне й те саме, про жахливі інстинкти, які ми приховуємо, і які в один момент можуть виповзти назовні в будь-кого, навіть у найбільш цивілізованих народів. Але тим важливіше те, що цю книжку видав російський «Самокат», який не панькається зі своїми читачами, а змушує їх думати своєю головою, не йти слідом за будь-ким (що й у наших умовах ох як згодилося б, із нашою вічною тягою до «сильного лідера», який би прийшов і всі наші проблеми повирішував за нас):

«С края сцены Бен наблюдал море лиц, с тревогой обращенных к нему. Неужели и вправду люди от природы склонны искать лидера, который будет принимать за тебя решения? Обращенные к нему взгляды подтверждали это. Как же велика ответственность любого лидера, который ведет за собой толпу! Бен начал понимать, что его “маленький эксперимент” был гораздо серьезнее, чем он мог себе представить. Страшно было, с какой готовностью они начинали во всем доверять тебе, как легко отдавали тебе право решать за них. Но если им обязательно нужно за кем-то идти, думал Бен, пусть хотя бы усвоят правило: не бояться задавать вопросы и никому не доверять слепо. Иначе…».

Насолода для зору: 7 свіженьких українських книжок-картинок

Поки що це мій улюблений матеріал із серії для «України молодої». Далі я мовчатиму, всі коментарі з приводу змісту й розумні слівця ви знайдете за лінком. Я ж дозволю собі вибрати для вас купу картинок, щоб і ви могли насолодитися тим, чим насолоджуються українські малюки.

Захопельна книжка про всякі важливі ахенітниці

Український переклад та оригінал. Фото: nearly-alice.livejournal.com

Христя так довго хотіла прочитати «ВДВ» Роальда Дала, що чекала цього майже рік. Якось так вийшло, але воно того варте. Книжка «захопельна», як сказав би Великий Дружній Велетень, дуже-байдуже «гиготична» і «бумбуляста» (Морозов і Малкович, до речі, суперову мову для велетнів вигадали!).

Мені ось що сподобалося тут. Це якщо не рахувати всяких чудових слівець і цієї пречудесної історії про те, як добрий семиметровий велетень вдмухує дітлахам гарні сни. Сподобався оцей філософський діалог 8-річної Софії та ВДВ, про людську, сказати б, суть:

«…— Але ж якщо люди щоночі зникають, невже вони не б’ють на сполох? – оторопіла Софія.

— Цей світ дуже-байдуже великий, — пояснив ВДВ. – У ньому багато країн. А велетні розумнисті. Вони стараються не потикати свого носива в одну й ту саму країну. Вони постійно міняти місцячки.

— Але ж якщо… – почала було Софія.

— Ти не забудькай, — урвав її ВДВ, — що людські створінькала зникати скрізьно й без велетнів. Вони самі убивати одне одного набагатово частіше, ніж їх пожирають велетні.

— Але ж люди не їдять одне одного…

— Велетні теж не їсти одне одного, — сказав ВДВ. — І вони не вбивати одне одного. Велетні не дуже-байдуже приємнисті, але вони не вбивати одне одного. І крокодилячки не вбивати інших крокодилячок. І котики-морквотики не вбивати інші котики.

— Вони ловлять мишок, — заперечила Софія.

— Так, але вони не вбивати самі себе, — мовив ВДВ. — Лише людські створінькала вбивають своїх».

А крім того, тут багато гумору, який походить десь із традиції Рабле. Ну, ви розумієте, про що я?

Роальд Дал. ВДВ (Великий Дружній Велетень) / Переклав із англійської Віктор Морозов, за ред. Івана Малковича. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 272 с. (Ілюстрації Квентіна Блейка, обкладинка, хоч як це дивно, Костя Лавра)

Винести «совки» з хати

Гляньте лишень, яка красивезна обкладинка в цієї книжки. «Як я зруйнувала імперію» – і дівчинка у вишиванці здмухує пам’ятник дєдушці Леніну. Ах, яка метафора! Автор її, до речі, художник Ростислав Попський. Хоча, підозрюю, що джерелом натхнення міг послужити фільм «Goodbye, Lenin!», де була приблизно така сама картинка, тільки в НДР.

До того, що Зірка Мензатюк написала книжку для підлітків я поставилася з осторогою. Не тільки через те, що Христя вся така обережна й підозрілива, а й тому, що колись у якомусь інтерв’ю письменниця якось так дуже скептично говорила про те, що цікавить підлітків найбільше, – про сексуальність у літературі для юних читачів. Там про це побіжно, але досить для того, щоб не чекати нічого сексуального в «Як я руйнувала імперію».

Але книжка взагалі-то не про це, а про останні роки конання совка і СССР. Я тоді була ще немовлям, тож це все для мене – хоч і не дуже давня, а все ж історія. А всім, я вже достатньо стара для того, щоб розуміти, що нині вже виросло покоління читачів, для яких то вже давненька історія. Й ось для них – ця книжка, в якій виносками пояснено, чому в СССР були черги, що таке «дефіцит» і хто такі «спекулянти». Про мовчання, початок відродження національної свідомості (щоправда – це все знову ж таки на Західній Україні), Рух, трохи про «бандерівців».

Як повернути радість читання: інструкції Даніеля Пеннака

Даніель Пеннак

Прочитала есей «Як роман» Даніеля Пеннака, педагога й знаменитого автора десяти «прав читача», про які ви могли чути. Або бачити, як їх проілюстрував відомий британський ілюстратор Квентін Блейк. Одне слово, ці права стосуються кожного з нас, і тих, які читають «запоєм», і тих, які думають, що не люблять читати чи не розуміють книжок. Принаймні в цьому переконаний Пеннак, а він, судячи з біографії, знає, про що говорить. Усе життя вчити нечитайок любити книжки – це вам не булька з носа. На відміну від багатьох із нас, Даніель Пеннак не звинувачує суспільство, технології, «надто візуальне» ХХ століття, телебачення й інтернет у тому, що діти й підлітки не читають. Проблема в іншому: це дорослі, самі того не розуміючи, закладають кожну цеглину у стіну нечитання.

Я зробила для вас конспект цієї книжки, бо прочитати її, певно, зможуть далеко не всі. Можна ділитися з посиланням, що це все-таки переказ Христі Нечитайко, бо мало що я там пропустила надто глибоко через себе.

Про читання як дар

Перше, про що говорить Пеннак у зв’язку з дитячим читанням, це те, що дорослі часто, самі того не розуміючи, розохочують дитину читати. Ідеться про наше вічне «Потрібно читати» (а навіщо, властиво, це потрібно? – чи багато хто знає просту й коротку відповідь на це запитання?), про безкомпромісне «треба» й «мусиш». Пеннак переконаний, що цим ми вбиваємо магію слова як усної творчості, слова як магії, слова як дару. Коли батьки читають чи розповідають казки своїм іще читачам-невмійкам, найвдячнішим у світі слухачам, вони не вимагають від дитини ні запам’ятовування сюжету / деталей, ні відтворення змісту, а також – ясна річ – не перевіряли, чи зрозуміла дитина розповідь так, як її розуміють дорослі. Це було чисте переживання цікавої історії, це було читання як дар. «Дар – це єдина валюта мистецтва», каже Пеннак, і складно йому не повірити.

«Незручна» книжка-картинка про батьків і дітей

Зараз я все поясню.

Так, книжка «незручна». У ній немає сюсі-пусі й «чорно-білих» рішень, у ній одна велика й непроста проблема, і навіть не запропоновано однозначного її вирішення. І навіть героїня не завжди симпатична, і її не завжди шкода, і вона робить РЕАЛЬНО жорстокі речі. Речі, від яких у мене волосся дибки стало. Вона втопила кішку і зрізала всі дерева в саду. І збудувала з гілок халабуду. От молодчина! Я б усцялася таке зробити, хоча я не була в її ситуації.

Але ви б почули, що кажуть її батьки! Ті ще «педагоги»!

От, а тепер вам уже цікаво, що й чому. Пояснюю. У головної героїні є дві сестри – старша й молодша, і народилася ще одна, наймолодша. Але проблеми тільки з нашою героїнею. Вона всіляко привертає увагу дорослих і бажає найменшій сестрі смерті. Вона обстригає налисо молодшу сестричку, і ще плюс усі ті жахливі речі, про які я писала вище. А ще вона думає, що батьки її вдочерили, тому вони її не люблять. Мала шукає в перехожих свою маму, знаходить одну: в неї такий самий, здається, ніс. Іде за жінкою, приносить їй кави, жінка малює з дівчинки янгола. Янгола! А всі вдома кажуть, що вона – мале бісеня. А вона, каже та жінка-художниця, і ще хіба що рідна тітка, – добра дівчинка, янгол.

Книжечка коротесенька, як і годиться книжкам-картинкам, у ній мало тексту й багато картинок. Класних таких, незвичних, виконаних у жовто-синіх тонах. Обережно! Далі — більше фото:

7 книжок, які змусять свого читача всміхнутися

Квітень у розпалі, і хоч би як мозок намагався зосередитися на справах і всьому важливому, хоч би як ми не були напружені, душа рветься тішитися й радіти весні – і в дорослих, і в малих. І навіть у літературних критиків, щоб ви знали, бо вони теж люди й теж піддаються впливу первоцвітів і пташок. Навіть у цей самий момент одна пташка змушує одного літературного критика розліпити ліве око й дивитися в монітор обома. Але то таке, а перед вами – найчудовіший список дитячого й підліткового читання, який лишень можна уявити: веселі, жартівливі, СМІШНІ книжки!

Ось вона – чудова сімка:

Книжка-картинка «Поросятко з картатою латкою» Віктора Мартинюка й художника Романа Скиби («Колесо», 2011)

«Абетка-прозивалка» Івана Андрусяка («Навчальна книга – Богдан», 2012) в оформленні Ганни Осадко

«Чарівна ферма пана Мак-Брума» Сіда Флейшмана (переклав Микита Яровий, «Грані-Т», 2012)

Серія про пригоди Маленького Вовчика Іана Вайброу («Видавництво Старого Лева», 2012-2013) в українському перекладі Ореста Стадника та інших

Серія книжок «Малий Ніколя» Рене Ґоссіні й Жан-Жака Сампе (із французької переклала Зоя Борисюк, «Махаон-Україна», 2013)

«Таємний щоденник Адріана Моула» Сью Таунсенд (із англійської переклав Анатолій Саган, «Видавництво Старого Лева», 2013)

«Буба» і «Буба: мертвий сезон» Барбари Космовської (переклала з польської Божена Антоняк, «Урбіно», 2011–2013).

Розгорнуто про кожну читайте, як завжди, в «Україні молодій» :)

Еге ж, ви правильно помітили: українських книжок тут аж дві, й обидві для найменших. Я б іще додала серію «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського, вона дотепна. А далі — або в мене з почуттям гумору кепсько, або в авторів. Або – і це найкращий варіант – напишіть у коментарях книжки українських письменників, реально смішні. Післянестайківської ери, якщо можна :)