четвер, 17 квітня 2014 р.

Як повернути радість читання: інструкції Даніеля Пеннака

Даніель Пеннак
Прочитала есей «Як роман» Даніеля Пеннака, педагога й знаменитого автора десяти «прав читача», про які ви могли чути. Або бачити, як їх проілюстрував відомий британський ілюстратор Квентін Блейк. Одне слово, ці права стосуються кожного з нас, і тих, які читають «запоєм», і тих, які думають, що не люблять читати чи не розуміють книжок. Принаймні в цьому переконаний Пеннак, а він, судячи з біографії, знає, про що говорить. Усе життя вчити нечитайок любити книжки – це вам не булька з носа. На відміну від багатьох із нас, Даніель Пеннак не звинувачує суспільство, технології, «надто візуальне» ХХ століття, телебачення й інтернет у тому, що діти й підлітки не читають. Проблема в іншому: це дорослі, самі того не розуміючи, закладають кожну цеглину у стіну нечитання.

Я зробила для вас конспект цієї книжки, бо прочитати її, певно, зможуть далеко не всі. Можна ділитися з посиланням, що це все-таки переказ Христі Нечитайко, бо мало що я там пропустила надто глибоко через себе.

Про читання як дар
Перше, про що говорить Пеннак у зв’язку з дитячим читанням, це те, що дорослі часто, самі того не розуміючи, розохочують дитину читати. Ідеться про наше вічне «Потрібно читати» (а навіщо, властиво, це потрібно? – чи багато хто знає просту й коротку відповідь на це запитання?), про безкомпромісне «треба» й «мусиш». Пеннак переконаний, що цим ми вбиваємо магію слова як усної творчості, слова як магії, слова як дару. Коли батьки читають чи розповідають казки своїм іще читачам-невмійкам, найвдячнішим у світі слухачам, вони не вимагають від дитини ні запам’ятовування сюжету / деталей, ні відтворення змісту, а також – ясна річ – не перевіряли, чи зрозуміла дитина розповідь так, як її розуміють дорослі. Це було чисте переживання цікавої історії, це було читання як дар. «Дар – це єдина валюта мистецтва», каже Пеннак, і складно йому не повірити.

А ще отут принагідно цитата, яка мені страшенно сподобалася: «Самі того не уявляючи, ми відкривали для себе мало не найголовніше призначення казки, й навіть ширше – призначення мистецтва: встановлювати перемир’я в битві життя» (с. 29).

Натомість щойно дитина навчиться читати своє перше «ма-ма», ще по складах, ще невпевнено, батьки вмикають оце «потрібно читати», перестають дарувати читання на ніч (яке в Пеннака дорівнює близькості, що давалася просто так; це просто проведений віч-на-віч із дитиною час) і змушують дитину читати самостійно. А коли нас що-небудь змушують, і в нас не виходить, бо ми ще не зовсім добре це вміємо, ми просто припиняємо це робити. Правильно ж?

Для дитини, на думку Пеннака, читання – це алхімія. «У всякому читання закладено, хоч би як її придушували, радість від можливості читати, і схожа вона на захват алхіміка» (с. 36). Отак, як алхімік бачив творення чогось нового з відомих йому матерій, так і дитина сприймає акт появи слова «мама» зі знайомих літер і складів. Не потрібно забирати в малих іще алхіміків цю магію, ліпше читати їм уголос якомога довше, аж доки вас самих не попросять припинити, що малоймовірно :)

А ще ось це вічне батьківське протиставлення книжки й телевізора / комп’ютера. Коли дорослі говорять щось на кшталт «Не прочитаєш це – не буде телевізора / комп’ютера!», вони одним реченням зводять стіну між дитиною й книжкою. Книжка тут виявляється повинністю, яку ніхто добровільно не схоче робити, а телевізор чи комп’ютер – це нагорода, бажана заборона, яка, ясна річ, виглядає з усіх боків привабливіше. Так що НІКОЛИ такого не казати!

Читання – це задоволення. І як шкода, що це задоволення відбивають не лише у школі, але й удома.

І порада від автора багатьох популярних дитячих книжок (бо Пеннак і сам пише для дітей):
«Читати.
Вголос.
Просто так.
Улюблені казки своєї дитини».

Про насилля в читанні
Пеннак – це видно – дуже добрий педагог. Принаймні в теорії, хоча з практикою, впевнена, в нього теж усе ок. Бо описує він випадки зі своєї практики. Випадки, коли стикався з тридцятьма молодими людьми, які були переконані, що не люблять читати й не розуміють книжок. Які шукали тисячі виправдань тому, щоб учитель літератури не чіпав їх на уроці. Тільки б не чіпав. Аж до того моменту, коли цей самий учитель не бере в руки навмисно грубий том Зюскінда й годину просто собі читає вголос. Ввечері ці переконані не-читачі біжать галопом до бібліотеки, бо не можуть дотерпіти до наступного уроку. Ситуація, може, й утопічна, але чи хтось із нас пробував таке робити? У нас же урок, як і, зрештою, в будь-якій іншій країні (читання Пеннака підтверджує, що проблеми з середньою освітою в усіх приблизно однакові) – це що завгодно, тільки не читання. Це плавання навколо особи автора, навколо інтерпретацій якихось дорослих дядьок та уривку з хрестоматії, яка загалом не дає уявлення про те, що за книжки в ній уміщено. (Досі з жахом згадую шкільний підручник із укрліту, де треба було читати біографії. Ох, наскільки пізніше я просікла, що це може бути цікаво, якщо біографії розповідають!). Тексти на уроках так само мертві, як і їхні автори. У мене, приміром, – і це я кажу, Христя, а не Пеннак, – пішло чотири з половиною роки на те, щоб убити в собі філолога й воскресити читача, щоб розучитися відчитувати те, що хотітиме почути викладач, і навчитися знову читати у своє задоволення, як у шостому класі, коли читала те, що задавали братові в 11-му. І це при тому, що в мене був геть незлецький викладацький склад в універі, але ось ці кілька питань у методичці вбивали в мені мало не всю читацьку свободу.

«А що, якщо замість того, щоби змушувати читати, вчитель раптом вирішить поділитися власною радістю читання?». Це справді діє. І на малих, і на дорослих.

Читання, знову ж таки, вважає Пеннак, – не тема для поверхневого спілкування, а те, чим діляться. Із найближчими. Книжку, яка нас вразила, ми не порадимо людині, яка нам байдужа. Ми нею поділимося, як улюбленою музикою. Книжка – річ інтимна, наша улюблена книжка розповість про нас не менше, ніж відвертий пост у жж (це знову Христя).

А тепер дещо про нас із вами, які люблять розтікатися мислію по дрєву на тему книжок:
«А мы, начитанные и утверждающие, что пропагандируем любовь к чтению, – мы слишком часто предпочитаем самим себе комментаторов. Толкователей, аналитиков, биографов, интерпретаторов текста, который, набожно засвидетельствовав его величие, делаем немым. Заточенное в крепость нашей эрудиции, слово книги уступает место нашему слову. Вместо того чтобы позволить мыслям текста говорить нашими устами, мы предпочитаем собственные мысли и сами говорим о тексте. Мы – не посланцы книги, мы присяжные стражи книжного храма и славим его чудеса словами, которые замыкают вход в него: “Надо читать! Надо читать!» (с. 70-80).

(Чи не це саме я роблю, переказуючи книжку Пеннака? Замислилася. Але, щоб ви знали, паралельно передаю книжку з рук у руки, так що не судіть строго.)

Як воскресити в собі читача
Будь-який роман – це насамперед історія, яку нам розповідають. Роман передусім має вгамовувати наш голод за цікавими історіями.

Головна відмінність прочитаної історії від історії, яку дивляться по телевізору, на думку Пеннака, полягає в тому, що в першому варіанті є розповідач. І його шарм, його особистість (хай то буде автор книжки, учитель, який читає вголос перед класом, чи хтось із батьків, хто читає дитині на ніч) надають історії персонального звучання, так, мовби розповідають тільки нам – по-особливому, так, щоб ми зрозуміли щось СВОЄ. Тоді як серіали промовляють до всіх однаково.

«Істинна радість від читання й полягає у відкритті цього незвичайного особистого зв’язку: автор і я… [] Учитель тут не більш ніж сваха».

Дуже важливо – про час на читання. Багато хто скаржиться на те, що їм бракує часу на книжки. Завжди є щось, що заважатиме. У кого відняти час, який займе книжка? – питає Пеннак. У друзів / батьків / роботи / подорожей / навчання? Де знайти час для читання?

«Якщо виникає питання, чи є час на читання, виходить, немає на це бажання. Тому що, якщо розібратися, часу для читання ні в кого ніколи немає. Немає в малявок, немає в підлітків, немає в дорослих. Життя – це постійна перешкода для читання.
[…] Час для читання – це завжди вкрадений час. (Як, утім, і час писати, і час кохати.) У кого вкрадений? Скажімо, в обов’язку жити» (с. 105).

А послухайте лишень, як гарно Даніель Пеннак сказав про метро! Це – «одна з найбільших у світі читальних зал». Ось так. А ми не додумалися :)

Права читача,
які стосуються не лише дорослих, але й дітей і підлітків

1.      Право не читати.
Читання – це не обов’язок. Забудьте про догмат «треба читати». Читаємо те, що хочеться. Якщо книжка не йде, відкладаємо її, – це теж наше право як читача.
2.       Право перескакувати.
Нецікаві пасажі можна пропускати. Офіційно. Вуаля – у книжці вже немає довгих і занудних описів, є тільки прецікавий сюжет, скажімо, кохання. Умберто Еко, звісно, дуже хитро замислив свої перші сто тяжких сторінок, але нам дозволено їх пропустити.
3.       Право не дочитувати.
Не пішло – беремося за інше. Я, наприклад, досі не прочитала «Улісса» й купу інших книжок, за що мені геть не соромно, бо в мене є таке право, як і право повертатися до колись недочитаних книжок.
4.       Право перечитувати.
Перечитування тут схоже на дитяче прохання читати одну й ту саму казку. Радість упізнавання й віднайдення нового в уже знайомому. Це чари, переживаю цей етап із «Гаррі Поттером».
5.       Право читати що попало.
Тут Пеннак співзвучний із Нілом Ґейманом, який восени 2013-го прочитав лекцію про «Читаннята обов’язок» (нічого не нагадує?): будь-яка книжка, якщо її читають, уже виконала свою функцію. Вона прокладає місточок від нечитання до читання. Ось тільки Ґейман хитро каже, що поганих дитячих книжок не буває (хоча ми-то знаємо!), а Пеннак відверто каже: бувають добрі й погані книжки, але право це вирішувати треба дати читачеві.
6.       Право на боваризм (захворювання, що передається текстуальним шляхом).
Інакше кажучи – право переживати текст, переживати описані події, переживати за долі персонажів, ототожнювати себе з головними героями. Право жити в тексті.
7.       Право читати де завгодно.
Тут Пеннак описує надзвичайно захопливу історію про те, як один рядовий постійно брав собі найпринизливіший наряд на миття туалетів лише тому, що хотів спокійно прочитати ВСЬОГО Гоголя. А ви, до речі, маєте книжкову поличку в туалеті?
8.       Право вклинюватися.
Розгортаємо улюблений момент із книжки й читаємо. Маємо таке право.
9.       Право читати вголос.
У будь-якому віці.
10.   Право мовчати про прочитане.
Якого я теж інколи дотримуюся, повірте.

Коспектую за цим виданням:

Даниель Пеннак. Как роман: [пед. эссе] / Пер. с франц. Натальи Шаховской. – 4-е изд. – М.: Самокат, 2013. – 160 с.

2 коментарі:

  1. Добридень) Мені сподобався ваш пост.Так по-доброму написаний.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Добрий день, Любо! А мені дуже сподобався Ваш коментар, він також добрий, дякую за нього! А можна поцікавитися – бо Христя дуже цікава від народження – як Ви дізналися про мій блоґ? ;)

      Видалити