Старі і малі, хустки і шапки

Часом потрібно відкласти якусь книжку на невизначений час, щоб за місяць, два, рік насолодитися нею сповна. У моєму випадку кілька місяців чекала книжка, яку всі на моєму місці прочитали б найперше. Це ж дитячий «дебют» Софії Андрухович! Ще й із таким незвичним недитячим оформленням і на геть нетривіальну тему – про старих людей.

«Сузір'я курки» попри те, що ВСЛ рекомендує книжку читачам молодшого шкільного віку, текст, нмд, дорослий. Чудовий, вправний, щемливий, гарно написаний і з цікавою ідеєю. І якщо до нього відразу підходити як до тексту для дорослих (які можуть читати й діти, а не навпаки), то не буде невиправданих очікувань. Буде задоволення від гарної історії про стару жінку, яка живе в горах, має любов до курей і ладна пожертвувати собою заради ближнього. І буде історія про маленьку дівчинку, яка живе в темному лісі, вміє приручати диких кішок і хоробрістю може перевершити багатьох дорослих. Ці двоє ідеально доповнюють одна одну, недарма й самі вони помічають, що одна з них схожа на «маленьку бабусю», а друга на «стару дівчинку». Одна носить хустку, друга – шапку, одна вірить у чудовиськ, що населяють темний ліс, друга знає все про лікувальні рослини. Проте в будь-яку мить вони можуть помінятися головними уборами і знаннями, так, наче старе знову може стати допитливим і цікавим малим, а мале – набути мудрості, незрідка притаманній старості. Чудова ілюстрація до приказки «старе, як мале».

Попри те, що в нас традиційно головує текстоцентричність у книговиданні (свідомо чи ні применшуючи роль художника у створенні дитячої ілюстрованої книжки), в «Сузір'ї курки» все навпаки: текст народився з ідеї художниці, Мар'яни Прохасько (яка також є співавторкою повістей про кротів). Якось вона попросила своїх друзів-авторів написати їй тексти до книжок, які вона ілюструватиме. Так постала ідея серії «Напиши мені книжку», де Софія Андрухович створила перше оповідання. До цієї книжки ілюстрації Мар'яни Прохасько вже були доволі впізнавані – її кротенята, намальовані кольоровими олівцями, полюбилися багатьом дорослим і дітям. У «Сузір'ї курки» Прохасько спробувала нову для себе техніку, поєднавши в колажах документальні фото й домалювавши олівцями окремі деталі. Вийшли реальні, сфотографовані, персонажі-люди й нереальний, домальований антураж, а також помічники людей (курка Марічка і рись Рися). Завдяки цьому книжка сприймається як перехідна між вигадкою і правдою, й описані в ній події – цілком могли б бути в житті, або ж їх могла створити авторська уява (от епізод, де бабуся з куркою розігнали зграю вовків – реалістичний чи ні? А Орися – як її мама допустила, що маленька дівчинка живе практично сама в лісі? Єдине притомне пояснення для мене – мами в Орисі насправді немає, або ж Орися Марії наснилася). Одне слово, ілюстрації неодновимірні, спонукають фантазувати й міркувати на тему, що великий плюс. Інше питання – до них треба звикнути, оскільки такі речі геть немейнстрімові, і не всі читачі готові сприйняти колажі такого типу у виданнях для дітей. Ну, і ще: ілюстрації доволі похмурі, оскільки намальовані переважно темними кольорами. Втім, що цікаво, текст доволі світлий і позитивний.

Це не морква!

Мушу зізнатися, що хоч буття мамою й не робить мене автоматично критиком дитячих книжок (як і освіта філолога), деякі фішки все ж прошиваються саме тоді, коли читаєш книжки дитині (думаю, чужі тут так само рахуються).

Приміром, я б не помітила, якби не проживала цей хаос щодня, якими достовірними є ілюстрації до картонок «Доброго ранку, Карлхене!» і «На добраніч, Карлхене!» німецької художниці Ротраут Сюзанни Бернер. Там скрізь по підлозі валяються іграшки. Бо в дома маленька дитина, їй рочків два. І ніхто їх на ніч не збирає, тішиться в мені недбала господиня.

Слід завважити, що й філолог тішиться, помітивши на кухні у кролячій сім'ї картину з намальованою морквою, де французькою підписано «Це не морква». Усі вловили алюзію на картинку Маґрітта «Це не люлька», ага.

Праворуч над столиком із телефоном висить картина з морквою. А на картинці знайдіть курку!

А книжечки чудесні. Картонні книжки-картинки – я оцінила цей матеріал на повну. У кожній із двох описано повсякденний ритуал – чи то вкладання спати дитини, яка спати не хоче (знайомо?), чи то піднімання сонька, який тепер уже не хоче вставати.

Мама в мені тріумфує від того, що вкладанням Карлхена зайнятий тато. Це його обов'язок. Він придумує чудесний капцевий потяг із украй важливими «станціями» – морквинка на ніч, чищення зубів і вмивання, ліжко. Піднімає ж малого мама, підтримуючи синову гру й по черзі розпитуючи іграшок, де Карлхен (кроленя в той час ховається під ковдрою і, підозрюю, хіхікає).

Ромео і Джульєтта: спокута на грозовому перевалі

Знаєте, є такі книжки, після яких добре помовчати. Часом вони вражають нас у саме серце, їх слід осмислити наодинці, можливо, навіть оплакати, посумувати, вкрившись пледом. Є книжки, які змушують узяти паузу й замислитися. Ефект шоку. Бах!

"Ми були брехунами" – саме така. Недаремно анотація застерігає в жодному разі не розповідати нікому розв'язки. Послухайте. Не робіть цього. Це як у "Спокуті" Мак'Юена, яку мені нагадує ця книжка. Роман – суцільна інтрига, що починається як звичайнісінька любовна пригода. Багаті люди, літо, розкішні маєтки – все ідеальне до нудоти. Аж поки з головною героїнею Кейденс не трапляється нещасний випадок, що стирає її пам'ять про 15-те літо. Минає два роки – і Кейді намагається пригадати, раз по раз борючись із жахливими мігренями.

Брехуни – четвірка найкращих друзів, троє з яких – двоюрідні брати й сестри, четвертий – товариш із інакшим кольором шкіри, походженням, думками. Кохання між ним і Кейденс – раптове, пристрасне, заборонене, як у Ромео і Джульєтти. Хоча Ґет порівнює себе радше з Гіткліфом із "Грозового перевалу", якого попри освіту й манери все ж не приймають у вищому світі.

Брехуни – 15-літні підлітки, батьки яких розлучені, матері гризуться між собою за спадок бабусі й трастову прихильність діда, дід натомість маніпулює доньками й намагається робити те саме з дітьми. Брехуни мають сміливість протистояти й залишатися вірними собі. Попри шок, це й книжка-терапія, передусім для головної героїні. Дуже кінематографічний роман. Мені відразу постають у голові окремі сцени й фінальна сцена-ретроспекція, пригадування катастрофи.

Е. Локгарт. Ми були брехунами / пер. З англ. Ю. Максимейко, КСД, 2016.

Бути дівчиною-підлітком

Дуже відверта книжка для дівчат, які тільки усвідомлюють себе жінками. Повість відомої шведської художниці, такий собі вступ до «основ фемінізму» для дівчат, написаний від імені дівчини-підлітка, з повноформатними малюнками, вкрапленнями дотепних коміксів на теми традиційних жіночих і чоловічих ролей. Дівчина на ім’я Руса осмислює свою сексуальність, роздивляється своє тіло, міркує про секс із хлопцями й не виключає інтиму з дівчатами. Ким їй хочеться бути – гетеро- чи бісексуалкою? Що для дівчини-підлітка є місячні – для когось це довгоочікувана подія, а когось вони навпаки лякають. Хтось хоче почуватися завдяки ним старшим, а хтось навпаки – хотів би ще бути молодшим, а місячні, як усі кажуть, це ознака дорослості. Переживання стосунків із однокласницями, старшими дівчатами й хлопцями, першої закоханості й перших розчарувань, міркування на тему одягу – ці всі речі дівчата проговорюють дуже інтимно, віч-на-віч, або ж прописують у щоденнику, весь час озираючись на те, чи ніхто сторонній не прочитає. Чомусь на ці теми не прийнято говорити, з’являється сором і страх «заборонених» тем, аж нарешті є відверта книжка, з якою добре про все це поміркувати саме в період, коли твоє тіло змінюється, мозок закипає від гормонів, а всі навколо, здається, згуртувалися проти тебе.

Ідеальна дівчача збірка оповідань

Хоч я тепер дуже рідко писучий книжкоблоґер, не написати про цю книжку не можу. Прочитала на одному дусі, мій внутрішній усім незадоволений критик щось хотів буркнути про те, що це «оповідання», і «хто їх тепер читає», аж раптом згадала, як дівкою вигрібала антології з полиць і дивилася зміст – шукала оповідання за назвами. Досі пам’ятаю, як вибрала «Плюшку» Мопассана, там було про повію, дуже миле. А критерій один – якщо назва гарна (або якщо в назві – ім’я жіночого персонажа), то це цікаво й імовірно про любов.

Але застерігаю: навіть із найпрекраснішими назвами бувають лажі. Так що головним чином довіряйте упорядникам, якщо це антології.

Отож, говоритиму я про «Чат для дівчат» (яка розкішна назва!), упорядкували цю книжку з 12 оповіданнями 12 письменниць, імена половини з яких я вперше почула, Валя Вздульська й Оксана Лущевська. Чудесна робота, дівчата.

Я не знайду, за що сварити цю книжку. У ній у міру всього: є розмови про стосунки з батьками й іншими членами родини, є переживання через зовнішність, є розбиті серця, складні долі й розкішна іронія, є про любов (аякже!), дружбу й дивних сучасних підлітків, хе-хе.

Сенсація: жива українська повість для підлітків!

Бачите, я навчилася придумувати круті заголовки. Хоч не про секс, але непогано. Сьогодні йтиметься про підліткову повість, яка заслуговує на шоколадну медальку від Христі.

Я вам зараз скажу щось страшне: коли я натрапляю на новину про те, що хтось із визнаних дитячих письменників написав повість для підлітків, мене кидає в холодний піт і починає нервово сіпатися око. Я зразу собі уявляю, як автори применшують своїх персонажів і їхні проблеми, як згадують свої дитячо-підліткові роки й машинально підтусовують туди мобілки або ж як штучно читаються діалоги. Особливо мені печально тоді, коли автор намагається пожартувати. Я згадую Адріана Моула й майже плачу, бо можу згадати наступні причини для сміху в прочитаних раніше українських книжках для підлітків: а) підліткові зацікавлення (дискотеки, соцмережі), б) слово "вібратор", в) пригоди юної киці. Додайте своє. Отож, як правило, коли я натрапляю на новину про те, що хтось із іменитих дитячих письменників в Україні написав книжку для підлітків, мені стає сумно. Це правило має вийнятки, прошу завважити. І не стосується письменників "дорослих", багато їхніх книжок апріорі читабельні для цієї специфічної аудиторії.

Так ось, поки ви не знудилися, заокруглюю цей розлогий вступ. Я дуже рада вітати в нашому тісному літературному світі Тараса Шила, автора дебютного роману для підлітків "Літак_в_небі".

Далі я напишу тезово плюси цієї книжки і її мінуси, розлогіше читайте в рецензії Володі Чернишенка, від якого я, властиво, й почула про "Літак".

"Капітанський" пост про дуже голодну Г

Усі люблять "Дуже голодну гусеницю" Еріка Карла, таку "хрестоматійну" книжку-гру, картонку американського автора, яка оце торік вийшла врешті українською. Проте ніхто нормально не розказує, за що її любить. Цей пост – від капітанші очевидність: я розкажу в ньому про те, чим конкретно чудова ця книжка. Це виявилося в повторюваному читанні з малою дитиною.

Так ось, по-перше, вона маленького формату та з якісного картону, який не так легко прогризти (бо скільки ви не втішайте себе, що ваше дитя читатиме в рік Підмогильного, воно його тільки гризтиме і рватиме якийсь час).

По-друге, як у справжній книжці-картинці, там мало тексту. Це дуже важливо, бо ви навряд встигнете прочитати два речення перед тим, які маленькі пальчики перегорнуть сторінку.

По-третє, ця книжка навчальна, але в природній ігровій формі. Тут можна вивчити всякі фрукти-ягоди, овочі та іншу їжу. Дні тижня. І, крім того, рахувати. Сюди ж зарахуємо "виховну" функцію. Хто не знає, гусінька нажерлася всякої некорисної фігні, і на ранок у неї заболів живіт. А потім вона пожувала зелений листочок – і бінго! – животик перестав!

Окремим пунктом запишу дірочки, в які можна запихати пальчики. І різного розміру сторінки. А остання сторінка, де гусінь перетворюється на метелика,  це ж із розряду магії! Ну, і урок біології для найменших :) але магія важливіша.

Ерік Карл. Дуже голодна гусениця / Пер. із англ. Тараса Уліщенка. – Харків: Читариум, 2015.