Я, безмежна поштова скринька

У назві я лукавлю. Нав’язую відразу вам свою інтерпретацію (хоча хтозна, хтозна). Ну, бо інтуїція підказує мені, що не можна рік писати листи людині, якої ти не називаєш, якій не представляєшся і взагалі (може, тому, що це не одна людина? Може, адресатів – мільйони? А може, він узагалі пише собі?). Натомість це чудесна метафора й чудесна техніка письма як терапії, що й робить Чарлі. Йому 16, у нього депресія, з дитинства він на обліку у психіатра, в середній школі його найкращий друг наклав на себе руки, а більше друзів у нього взагалі-то й не було. Доплюсуйте період дорослішання й те, що герой через внутрішні проблеми не може побунтувати в сім’ї, він показово тихий, скромний, слухняний і – сказано ж у заголовку, що «сором’язливий».

Уся книжка – про дорослішання. Проблеми накопичуються поступово й у певну мить вибухають і падають на читача несподіваним вигином (так кажуть?) сюжету. Пройти всі етапи підліткового бунту Чарлі допомагають друзі, Патрик і Сем. Один із них – гей, друга – недосяжна кохана, в коханні до якої є щось самозречене. Кохання до Сем позбавлене тілесності, ідеальне. Вона – його Беатріче, його Лаура, не менше. Нічого, психіатр із цим розбереться.

Ведмедики на стінах

Поки маленьке харківське видавництво «Читаріум» не взялося видавати українською Джулію Дональдсон, багато хто з нас знав лише про Ґруффала. Правда ж? А про «Печерного розмалюка» ніхто й не здогадувався. Може, ви досі цієї книженції не бачили, то я розкажу.

Це дуже мила, дотепна і зворушлива історія про будні молодих батьків. Ой, даруйте! Про будні дітей віком 1-3 роки, яких нині по-модному іменують «тодлерами». Діти ці обмальовують стіни й постійно вислуховують від батьків, чому цього робити не варто. А й справді, чому? Особливо, якщо батьки сучасні й працюють без відриву від виховання: мама – художниця, тато – професійний вбивця мамонтів («Із малюком печерним ніхто ні в що не грав — / Татусь весь час хоробрий, а в мами купа справ»). Ясна річ, малюк має переважно сам себе розважати. А що поганого в тому, щоб робити, як мама, – малювати на стінах? Але ж ні: батьки сварять і не розуміють творчості малого дослідника.

Навчальні книжки-іграшки

Тепер тут часто з’являтимуться пости про книжки для категорії 0+, бо в мене вже майже два роки є тестова читачка J Сьогодні, наприклад, прийшла новинка від видавництва «Школа», з серії «Сторінки-цікавинки». Раніше ми читали їхню «Їду, плаваю, лечу» й гортали трохи інші книжки з серії.

Тепер ось прийшли «Пори року» з віршиками Василя Федієнка та милими, дотепними, яскравими ілюстраціями Інни Черняк.

На початку буде хвалебний абзац, а наприкінці – критичний, бо як же без нього. Ми дбаємо про те, щоб маленькі читачі мали найкращі книжки, а їхні дорослі не заплутувалися в словах, коли читають.

Наша подружка Зоя

Знаєте, я зараз скажу банальність, але ви вже пробачте. Коли ти читаєш дитячі книжки як фахівець, ти можеш помічати речі, як є і які мають бути, яких немає, які можуть спрацювати з дитиною. Коли ж ти читаєш із дитиною, то помічаєш усе, перераховане вище, тільки оте «можуть» замінюється речами, які спрацьовують чи не спрацьовують із конкретним читачем.

Мене раніше дико бісили пластилінові ілюстрації і книжки з «примітивними» текстами. Хотілося, як і всім, що душа звернулася, а відтак розвернулася, стався душевний переворот і більше нічого, як раніше. І щоб ілюстрації вишукані, з купою деталей. Єрко – не менше.

Але тут з’явилася Зоя. Це персонаж Барбари Рід, авторки «пластилінових» книжечок для найменших. Не скажу, що я відразу полюбила пластилінову ілюстрацію, але не відзначити того, що Рід віртуозно володіє технікою і промальовує найменші деталі емоцій пластиліном – треба було бути сліпою. Пластилінові сльози, пластилінова радість, пластилінові збиті коліна – усе це Рід промальовує дуже майстерно, все детальне й упізнаване найменшими читачами (книжечки про Зою розраховані на категорію 0+).

Малюк Падінгтон

Як я давно добиралася до цієї книжки! Спеціально навіть кіна не дивилася, щоб, так сказать, свіжі враження, незаплямовані режисерськими домислами і всім оцим. Діждалася, читаю от. І знаєте, що я вам скажу? Це страшенно виховна серія при тому, що ви ніколи не запідозрите, що вас спеціально виховують.

Це вищий пілотаж. Не всі так уміють. Приміром, якщо окремі українські письменники беруться вас виховувати, то вони розправляють прапори, вішають на пуза таблички з написами «Я – великий педагог, я знаю, як треба!» або «Я – світоч нації!», або «Я – моральний авторитет і лідер думок», тож усі мають зрозуміти, що треба робити так, як автор каже. Бо він же не забуде після кожного розділу вам розжувати, як треба (як не треба, ви й самі здогадаєтеся), хто вчинив правильно, а кого слід насварити. Так ось, ясно, що після такого сеансу морального зґвалтування виховання вам не захочеться більше читати цього автора. Не пишіть так, викиньте таблички й прапори, пишіть, як Майкл, Майкл Бонд.

Пам’ять для ніжок: Київ

Ідеї дитячих путівників останні роки лежать на поверхні: бери й роби. З часу виходу «Мого маленького Києва» їх треба було створити для кожного міста по п’ять штук. Тому я дико радію, що цього року з’явилося – мінімум два хороших проекти, поки ще не текстові, але дай Боже дождати :) Прикметно, що обидва створили маленькі київські книгарні. Один із них – «#СуперКиїв» від «Моєї книжкової полиці» та агенції прогулянок Walk&Talk – я днями отримала й тішуся.

Що це за штука?

По суті, це сімейна гра-бродилка з бонусами. Намалювала її художниця Женя Васильєва. Кольори яскраві, пам’ятки впізнавані. Маршрути зрозумілі, що важливо, коли йдеться про орієнтування у просторі.

У комплекті мапа для квесту, інструкція, наклейки, картки для гри в меморі (на них зображено пам’ятки, які діти побачать під час прогулянки, й коротеньку – не завжди правдиву – історію про те, що зображено).

За задумом розробниць, сім’ї вирушають від книгарні й у книгарню повертаються, щоб, наклеївши всі 16 наклейок у вказаних місцях і побачивши 16 цікавинок, отримати 17-ту наклейку, а з нею бонус – какао з печивом і, очевидячки, пакет нових книжок, ггг.

Усі пам’ятки можна знайти в центрі, це зручно, оскільки діти не зможуть виходити надто довгий і виснажливий маршрут. Наклейки й цікаві історії підкріплюватимуть їхній інтерес (тут я б побажала для перевидання зібрати картки для дорослих – зі справжніми цікавинками про ці місця, щоб можна було орієнтуватися на подорожніх із різним досвідом). Я сама часто водила дітей і дорослих цими маршрутами: Їжачок у Тумані, коти (з пластикових виделок і Пантелеймон), лавка з олівцями, балерина, скверик міських інтелігентів тощо. Окрім усього, що дає сім’ї спільна прогулянка, це ще й хороший спосіб ознайомити дитину з містом, обходити маршрут, навчити орієнтуватися в мапах і дізнатися щось нове. Гадаю, треба було б про всі райони такі ігри складати :)

Мені б іще хотілося додати фішок, щоб використовувати «СуперКиїв» як настільну гру, а не як одноразову прогулянку, але можна проявити творчий підхід і зробити фішки з чогось підручного. Хоча б із кришечок від напоїв. Також бракує кубика, але його можна позичити з інших ігор.

Хто такі неповносправні

Найгірше в цій книжці – назва. Чесно скажу: відкладала я її саме через назву. От «Кава з кардамоном» чіпляє, інтригує, «Місто Тіней» теж, а «Про Стівена Гокінга, чорну діру та мишей-під-підлогою» щось у мене – при всій повазі до Стівена Гокінга і чорних дір – цікавості не викликала.

Прочитала я її, з прикрістю виявивши, що тематика ідеально вписується в нещодавній огляд книжок про дітей із особливими потребами. Беруся. Читаю. З перших сторінок помічаю добрий стиль і письмо, що веде за собою, знання дитячої психології. Пізніше з’являються цікаві персонажі, конфлікти, дорослішання.

Дочитавши, отримала таке задоволення, яке дає читання Ульфа Старка, тож ви розумієте, який високий кредит у цієї книжки.

Отож, ця книжка – не про Стівена Гокінга, не про чорну діру й аж ніяк не про мишей під підлогою. Усі вони – тільки реквізити дорослішання, яке проходить головний персонаж, 9-річний Пйотрек. Відповідно, ця книжка і не про особливі потреби, точніше не лише про них. Хоча спочатку видається, що все у світі (якщо дивитися на нього Пйотрековими очима) крутиться саме навколо теми неповносправності: старший брат хлопчика, Стефан, прикутий до ліжка. При цьому він – геніальний інженер, який вигадав суперліжко, і тепер усі журналісти хочуть із ним поспілкуватися. Це щодо нього вводиться аналогія зі Стівеном Гокінгом (старшого брата звуть Стефан Ястшембський, англійською «яструб» буде hawk), геніального британського фізика-теоретика, який також не може самостійно пересуватися. Стефанові пощастило навіть більше: він може говорити, а Гокінг ні.