четвер, 29 травня 2014 р.

Книжка-застереження для всіх, і нас із вами

Читаючи «Хвилю» Тода Штрассера, я постійно думала не про нацистську Німеччину, і не про СССР, а про сучасну нам Російську Федерацію. Про Путлєра і сотні тисяч людей, які дивляться телевізор геть недалеко від мене, і мислять так, як мислили впродовж тижня підлітки однієї з американських шкіл у 1970-х рр. Мислять, як часточки тоталітарного суспільства, як частки «колективу», «вищої раси», «руського народа» чи якось так. А потім мене осінило: чого це я так відсторонююся, наче це все мене геть не стосується? Чого це в мене така коротка пам'ять, що вже геть забулися події менш як піврічної давності? Далі, якщо хочете, можете не читати, бо нижче, після абзацу про сюжет книжки й неймовірний експеримент учителя історії, буде одна геть непопулярна думка.

Отож, сюжет у цій книжці цілком реальний. Це історія одного експерименту, який провів учитель історії Рон Джонсон у своєму класі, щоб пояснити старшокласникам, як діє тоталітарне суспільство. А конкретніше – як могли німці у 1930-1940-х рр. не помічати всіх жахливих злочинів, які робили просто в них під носом? Таке питання поставила одна з учениць після перегляду фільму про злочини нацистів. Таке питання, зрештою, хвилювало й мене, та й хвилює, чого вже там. Учитель вирішив пояснити підліткам, затягнувши їх у «гру» й створивши за принципами Гітлера організацію «Хвиля», основами якої були три «кити» – дисципліна, єдність, дія. Були правила, були вигукування гасел, були членські квитки й ідеологія. І як наслідок – експеримент вийшов із-під контролю. Підлітки, які ще кілька днів тому не могли зрозуміти, як можна не мислити самим, охоче й бездумно повелися за лідером, вважали себе вищими, переслідували інших, незгодних. Відтак учитель, зрозумівши, що і його затягує роль «вождя», припинив експеримент, показавши, за ким вони всі насправді йшли і до чого це може призвести. Це були кадри того фільму, з якого все починалося. Отакий короткий сюжет, який місцями нагадує «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа, а місцями – «Бійцівський клуб» Чака Паланіка. Усі три книжки – про одне й те саме, про жахливі інстинкти, які ми приховуємо, і які в один момент можуть виповзти назовні в будь-кого, навіть у найбільш цивілізованих народів. Але тим важливіше те, що цю книжку видав російський «Самокат», який не панькається зі своїми читачами, а змушує їх думати своєю головою, не йти слідом за будь-ким (що й у наших умовах ох як згодилося б, із нашою вічною тягою до «сильного лідера», який би прийшов і всі наші проблеми повирішував за нас):

«С края сцены Бен наблюдал море лиц, с тревогой обращенных к нему. Неужели и вправду люди от природы склонны искать лидера, который будет принимать за тебя решения? Обращенные к нему взгляды подтверждали это. Как же велика ответственность любого лидера, который ведет за собой толпу! Бен начал понимать, что его “маленький эксперимент” был гораздо серьезнее, чем он мог себе представить. Страшно было, с какой готовностью они начинали во всем доверять тебе, как легко отдавали тебе право решать за них. Но если им обязательно нужно за кем-то идти, думал Бен, пусть хотя бы усвоят правило: не бояться задавать вопросы и никому не доверять слепо. Иначе…».

понеділок, 12 травня 2014 р.

Насолода для зору: 7 свіженьких українських книжок-картинок




Поки що це мій улюблений матеріал із серії для «України молодої». Далі я мовчатиму, всі коментарі з приводу змісту й розумні слівця ви знайдете за лінком. Я ж дозволю собі вибрати для вас купу картинок, щоб і ви могли насолодитися тим, чим насолоджуються українські малюки.

субота, 10 травня 2014 р.

Захопельна книжка про всякі важливі ахенітниці

Український переклад та оригінал. Фото: nearly-alice.livejournal.com
Христя так довго хотіла прочитати «ВДВ» Роальда Дала, що чекала цього майже рік. Якось так вийшло, але воно того варте. Книжка «захопельна», як сказав би Великий Дружній Велетень, дуже-байдуже «гиготична» і «бумбуляста» (Морозов і Малкович, до речі, суперову мову для велетнів вигадали!).

Мені ось що сподобалося тут. Це якщо не рахувати всяких чудових слівець і цієї пречудесної історії про те, як добрий семиметровий велетень вдмухує дітлахам гарні сни. Сподобався оцей філософський діалог 8-річної Софії та ВДВ, про людську, сказати б, суть:

«…— Але ж якщо люди щоночі зникають, невже вони не б’ють на сполох? – оторопіла Софія.
— Цей світ дуже-байдуже великий, — пояснив ВДВ. – У ньому багато країн. А велетні розумнисті. Вони стараються не потикати свого носива в одну й ту саму країну. Вони постійно міняти місцячки.
— Але ж якщо… – почала було Софія.
— Ти не забудькай, — урвав її ВДВ, — що людські створінькала зникати скрізьно й без велетнів. Вони самі убивати одне одного набагатово частіше, ніж їх пожирають велетні.
— Але ж люди не їдять одне одного…
— Велетні теж не їсти одне одного, — сказав ВДВ. — І вони не вбивати одне одного. Велетні не дуже-байдуже приємнисті, але вони не вбивати одне одного. І крокодилячки не вбивати інших крокодилячок. І котики-морквотики не вбивати інші котики.
— Вони ловлять мишок, — заперечила Софія.
— Так, але вони не вбивати самі себе, — мовив ВДВ. — Лише людські створінькала вбивають своїх».

А крім того, тут багато гумору, який походить десь із традиції Рабле. Ну, ви розумієте, про що я?

Роальд Дал. ВДВ (Великий Дружній Велетень) / Переклав із англійської Віктор Морозов, за ред. Івана Малковича. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 272 с. (Ілюстрації Квентіна Блейка, обкладинка, хоч як це дивно, Костя Лавра)


четвер, 8 травня 2014 р.

Винести «совки» з хати

Гляньте лишень, яка красивезна обкладинка в цієї книжки. «Як я зруйнувала імперію» – і дівчинка у вишиванці здмухує пам’ятник дєдушці Леніну. Ах, яка метафора! Автор її, до речі, художник Ростислав Попський. Хоча, підозрюю, що джерелом натхнення міг послужити фільм «Goodbye, Lenin!», де була приблизно така сама картинка, тільки в НДР.

До того, що Зірка Мензатюк написала книжку для підлітків я поставилася з осторогою. Не тільки через те, що Христя вся така обережна й підозрілива, а й тому, що колись у якомусь інтерв’ю письменниця якось так дуже скептично говорила про те, що цікавить підлітків найбільше, – про сексуальність у літературі для юних читачів. Там про це побіжно, але досить для того, щоб не чекати нічого сексуального в «Як я руйнувала імперію».

Але книжка взагалі-то не про це, а про останні роки конання совка і СССР. Я тоді була ще немовлям, тож це все для мене – хоч і не дуже давня, а все ж історія. А всім, я вже достатньо стара для того, щоб розуміти, що нині вже виросло покоління читачів, для яких то вже давненька історія. Й ось для них – ця книжка, в якій виносками пояснено, чому в СССР були черги, що таке «дефіцит» і хто такі «спекулянти». Про мовчання, початок відродження національної свідомості (щоправда – це все знову ж таки на Західній Україні), Рух, трохи про «бандерівців».