четвер, 29 жовтня 2015 р.

Перші книжки маленької Ясі

Зараз я напишу мамський пост про перші книжки маленької Ясі. Відразу зазначу: Яся поки що книжки розцінює винятково за критерієм апетитності, але в неї є окрема поличка, де зібрано все "найсмачніше" на погляд її мами. Ви в коментах можете додавати те, що у ваших малявок у пошані.

Значить, найперша і найважливіша малявська книжка – тканинна "День Ясі", таких, на жаль, уже не роблять. А якщо десь і роблять, то за всі гроші, а це не наш варіант. Цю книжку можна жувати і прати, нею можна гратися і нею не поранишся, як звичайними, які ріжуть пальчики.

Усі решта  – картонки грубші й тонші. Є т.зв. книжки-концепти. Це "Аґрафчині" про все, що є вдома, про цифри і кольори. Розглядаєш і вивчаєш те, що тебе оточує. Типова розвивалка, простіть на слові.




Особливо люблю книжки-ігри, таких у нас чотири штуки. Малесенька українська "Зоопарк", яка колись була арткнижкою художниці Юлі Поліщук на вірш Оксани Кротюк. Там відгортаються деякі сторінки, щоб показати, приміром, що жирафа висока, а кроколил довгий. Обожнюю книжку про небесні тіла The Game In the Dark, яку тримаєш під лампою деякий час, вимикаєш світло і балдієш. Вона світиться в темряві, і це кайф. Симпатичну книжечку Where the Baby's Belly Button? нам подарувала Наталя Ясіновська. Це книжка типу гри "ку-ку": де в малюка пупочок? Де ніжки? Де ручки? Де малюк? Це все круто повторювати, а пупочок і решта ховаються за сторіночками, які прикольно відгортати. Усі знають "Дуже голодну гусеницю" Еріка Карла, так ось вона в нас в українському перекладі. Туди можна запихати пальчики, і це круто.

Дві серії книжечок-картонок вийшли у ВСЛ. На слова "Лугової лічилки" Катерини Міхаліциної ми з Ясею співаємо пісеньку про сімейку бедриків. Скоромовки і паліндроми читаються поки що винятково як книжки-картинки і "зарядка" для язика :) "Чап-чалапу, гусоньки" Оксани Кротюк хоч і виглядають дещо старомодними візуально, мають дуже милі, прості і зрощумілі римовані віршики. Це плюс :) Із ранішої серії маленьких картонок (їх малявка вже в 4 міс нормально тримає ручками і може пробувати гортати на відміну від книжок більшого формату) дуже люблю вірші Івана Неходи (тут можна буде вчитися грі "хто як говорить") і Мар'яни Савки (порахувати хвости).

четвер, 15 жовтня 2015 р.

Якщо ваша донечка любить принцес, а ви нє

Не засмучуйтеся. Ви мусите їх полюбити. А в якості принцесотерапії, принцесогомеопатії і легенького принцесозвикання раджу ідеальну розмальовку "Принцеса-кухарка" від художниці з блискучим почуттям гумору Віолетти Борігард.

Чесно кажучи, розмальовок я теж не люблю. І на хвилі загальної істерії навколо "антистрес-розмальовок" для дорослих моя нелюбов економить сімейному бюджету купу грошей. А тут – ви розумієте – я не змогла пройти повз, щойно побачила розгортку. Це аааа! Це навіть не стільки РОЗмальовка, як ДОмальовка. Видавці її величають "малювальна історія", і чудо в тому, що дитина її співтворить. Там є історія з сюжетом і смішними (так, я до цього вимоглива!) іменами, ситуаціями. Наприклад, когось звуть графиня Желе-Брюле, баронесса фон Бублик, принц Кава-Торт, а саму принцесу – Нісоль (бо сіль, очевидячки, дуже шкідлива). Щоб покарати неслухняну Нісоль, її відправляють на кухню – увага! – чистити... банани! Домалювати треба зачіски, гостей, візерунки на одязі, начинку до піци тощо. Усе це, підозрюю, дуже весело.

Ще важливо – тут доступні контури, максимально широкі й ненапряжні, щоб можна було фарбами вилазити за них, бгг.

Хлопцям вхід заборонено

Відразу попереджаю: хлопці, якщо ви це читаєте, краще покиньте. Нічого доброго ви тут для себе не вичитаєте. Вам це не буде цікаво. Це дівчачі розмови, і квит. Усе, відклали журнал? Правильно. А тепер, дівчата, давайте нарешті собі спокійно попліткуємо про одну цікаву книжку.

Називається вона «Дівчата з 13-ї вулиці» (хлопці, я ж казала на початку, що вам тут нічого цікавого не знайдеться, читайте он ліпше про ґаджети!). Так ось, написала книжку польська авторка Малгожата Гутовська-Адамчик, але ви можете не запам’ятовувати імені авторки. Я, приміром, не запам’ятала, а мовчки списала з обкладинки. Озирніться – якщо хлопці не підслуховують – можемо говорити далі. Бо це суто «дівчачий» роман. Героїні його – дівчата, та й описуються переважно наші, дівчачі проблеми. Хоча це як подивитися, бо ж деспотичні батьки можуть бути в кожного, не тільки в Зосі, відмінниці й «заучки», доньки лікарів, яка любить читати й нещасливо закохалася в одного бевзя. Та й вітчим, який хизується своїм багатством, і мама, яка тебе не розуміє, теж не в однієї Агати. І не лише Агата – закладаюся – бачить світ у чорних тонах, вдягається в усе чорне й веде блоґ про те, яке жахливе її життя. Знайомо? І, звісно, багато хто з нас бував на місці Клаудії, якій вічно бракує грошей на модне вбрання, дороге морозиво й усякі розваги… Хтозна, може, когось навіть принижували у класі, а з когось жорстоко пожартували у класі… А хтось якось учинив те, про що пізніше гірко пожалкував? І напевно багатьом із тих, хто читає тепер «Модну читанку», хоча б колись було самотньо. Не було з ким поговорити, бо ніхто його / її не розумів… А в кого з нас не було нещасливого кохання! (У мене було аж п’ять. Високий. Кучерявий. Зеленоокий. Філософ. І Хлопець-закоханість-на-один-день.) У житті всяке буває, і саме про це – про те, що буває в сучасному житті, – пишеться в цій книжці.

Скажу вам по щирості, починаються «Дівчата з 13-ї вулиці» нуднувато. Надто довгий вступ із передісторією трьох дуже різних дівчат, які ніколи не дружили й ніколи б не подружилися, якби не один випадок. Й ось із цього випадку починається цікавеньке – і містика, і буря пристрастей, і сльози розчулення й радості. Була одна шкільна екскурсія, і хтось під час нічної гулянки забув недопиту пляшку від пива й недокурок під ліжком у Клаудії. Яка, слід зазначити, й без того має не дуже «святенницьку» репутацію у свої чотирнадцять. Оскільки ніхто не признав своїх пляшки й недокурка, «покарали», чи то пак «нагородили», всіх: змусили читати книжку – наївну дитячу історію – ровесниці, яка лежить у комі. Незнайомці, яка невідь-чому вже давно сниться Агаті. Дівчата приходять по черзі і читають по двадцять хвилин на день, вмикають улюблені пісні Магди (так звуть дівчину, яка в комі), розповідають їй про всі свої біди й переживання і йдуть собі, виговорившись, додому. Вони більше не самотні, їх розуміють. Дарма, що та, кому вони звіряють усі свої таємниці, вже кілька місяців спить. І надія на прокидання помалу згасає… Ну, але про долю Магди ви прочитаєте самі – назву книжки ви вже знаєте.

І якщо вже ви дочитали аж до цього місця, то ті кількадесят затяжних сторінок, якими починається роман, ви теж 100% подолаєте. Можна на це дивитися, як на життя: в ньому, як і в книжках, бувають нудні, прісні й нічим не позначені дні, які хочеться перескочити, як сторінки без діалогів. А бувають дні гарні, насичені, які хочеться запам’ятати – розповівши комусь, зробивши фото на пам'ять, записавши нотатку у блоґ чи щоденник. Ними хочеться ділитися з найкращими друзями. Головне – щоб було з ким. А решта якось буде.

Ваша не по роках мудра
БарабОлька.

Малгожата Гутовська-Адамчик. Дівчата з 13-ї вулиці: роман / Переклала з польської Божена Антоняк. – Львів: Урбіно, 2014. – 240 с.

Відгук опубліковано в журналі для підлітків «Однокласник».

середа, 14 жовтня 2015 р.

І знову дитяча

Це я, звісно ж, про сьому книжку з серії про Енн. «Діти з Долини Райдуг» кагбе натякає, правда ж? І ви правильно подумали, Енн тут майже не буде, хіба що десь проїжджатиме на брижці з чоловіком або сидітиме на ґанку, або про неї хтось згадає в пориві ніжності. Тут будуть діти, до того ж, як діти Енн, так і діти місцевого пастора, які теж вельми симпатичні, і навіть мала сирітка, в якої шило в одному місці. Дуже симпатичний персонаж!

У мене склалося таке враження, що цикл про Енн закінчився десь на п’ятій книжці, коли народився старший син Енн і Гілберта Джем. Уже в шостій фокус змістився на дітей, у сьомій – навіть на чужих дітей. Таким чином, почавши з умовно дитячої книжки (ми знайомимося з Енн, коли їй 12 років), ми нібито знову до дитячих чи ранньопідліткових повертаємося. І, здається, у восьмій буде знову доросла тема – війна (принаймні про це натякає авторка наприкінці «Дітей»).

Про Енн я зазвичай не вмію говорити спокійно і зважено, дуже вже ця героїня мені подобається. Крім хіба що того, що в 5-й книжці «Енн у Домі Мрії» вона сиділа і втикала в стелю замість того, щоб щось робити. Офіційно вона, звісно, була тилом і опорою лікаря Блайта, свого чоловіка, але мені здається, що тут Монтгомері зрадила своїм емансипантським поглядам. Хоча це зробило Енн-героїню ще цікавішою: бачили б ви, як жваво її обговорюють дорослі – на хвилиночку! – читачки! І те, що й сто років по написанню вона цікава, про щось таки свідчить. Можна подивуватися її шістьом дітлахам і тому, як вона умудряється, маючи одну служницю, бути такою замріяною і життєрадісною, можна пожуритися з приводу того, що її письменницьку кар’єру принесли в жертву Гілбертовій кар’єрі, можна щиро поспівчувати втраті першої дитини й узяти кілька прийомчиків із виховання.

Чи легко вбити людину?

Давайте відразу домовимося: я не коментуватиму назви нинішньої «Модної читанки». Інакше мені доведеться відкрити інтригу, а хіба воно вам треба? Тому зійдімося на тому, що питання риторичне, і кожен відповість на нього для себе, прочитавши книжку. Занотуйте для походу в книгарню: «Напівлихий», Саллі Ґрін, «Видавництво Старого Лева».

Оскільки ж я спеціалізуюся на фактах, то розкажу про сюжет і про головних персонажів. Я не здивуюся, якщо за «Напівлихим» невдовзі знімуть фільм. Гостросюжетний такий, місцями похмурий. Нелегкий, і геть не смішний. Як глядачка тремтітиму всім тілом, сподіваючись до кінця, що головний герой виживе. До слова, головного героя звуть Натан, і йому 16. А він уже багато всього побачив. Батько поза законом, мати померла. Рідня його ненавидить. Усі, крім бабці й зведеного брата. Суспільство Натана не приймає, він вважається вигнанцем, усі його цураються і цькують. У школі, вдома, на вулиці. І дорослі, і ровесники. До дівчини, яка подобається, небезпечно підходити, бо в неї є брати, які не лишать на тобі живого місця. І це я ще не згадала основного: все це відбувається у світі магії. Натан – чаклун. Син білої відьми й чорного мага, напівлихий. Ось тільки в цьому світі, на відміну від знайомого нам «Гаррі Поттера» Джоан Ролінґ, якого українською також переклав Віктор Морозов, тут неможливо зрозуміти, хто добрий – «білі» чи «чорні». Адже якщо світ «білих» дозволяє цькувати дитину, саджати її у клітку й усіляко знущатися, принижуючи і морально й фізично, – чи може цей світ вважатися добрим, а мораль – такою, якої варто дотримуватися? Особисто в мене є сумніви. Але в мене щодо цієї книжки є багато сумнівів, один із яких у тому числі стосується заголовка.
Єдине, щодо чого сумнівів у мене немає, то це те, що ви дуже швидко дочитаєте книжку Саллі Ґрін до кінця. За жанром це щось на зразок щоденника, написаного в режимі реального часу. Себто ми з вами мовби спостерігаємо за перебігом подій. Знаєте, як воно буває, коли напружений сюжет: читаєш, а там усе описано в минулому часі, і ти мовби заспокоюєшся, бо герой це пройшов, і якщо він чи вона це пише, то все ок. Так ось, тут усе не так. Тут РЕАЛЬНО переживаєш, бо перед тобою ніби вебкамера, і герой розповідає все перед нею, але невідомо, чи він пройде на наступний рівень. Чи взагалі виживе.

Серед тих, хто допомагає Натанові, є і «білі», і «чорні». І, підозрюю, далі (у наступних двох томах, бо планується трилогія) все обертатиметься навколо того, який бік прийме хлопець – буде він чинити добро чи зло. (Але ж знову ж таки: що таке добро, а що таке зло в цьому випадку?) Особисто я страшенно переймаюся тим, щоб головний герой не зробив непоправного. Але це вже тема для окремої розмови, і я відчуваю, що наразі до неї не готова. Тож подумаймо поки що про це, про життя і смерть, про непоправні речі і їх ціну. І може, якось зустрінемося поговорити на сторінках цього журналу. Домовилися?


Саллі Ґрін. Напівлихий: роман / Пер. з англ. Віктор Морозов. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 384 с.

Відгук опубліковано в журналі для підлітків «Однокласник».

пс: другу книжку я досі не прочитала, мені страшно. Не розказуйте, що там, га?

Книжка про те, як важливо вчити іноземні мови

Властиво, це скорочено анотація. Але для справедливості, написавши про першу і другу книжки кротячої серії Мар'яни Прохасько і Тараса Прохаська, треба написати про третю. 

Отож, я підходила до неї з осторогою: друга мене відверто розчарувала тим, що крім опису життя-буття Букового лісу, яке цікаво і свіжо виглядало в "Хто зробить сніг", ніяким детективом не порадувала. Третя натомість обіцяла морські пригоди. Ну, думаю я, зараз буде! Тим паче, тут є натяки на "Одіссею", яку в подорожі читає одна з білок. Зараз будуть пристрасті, інтриги, #зрада, розслідування, сльози радості й печалі. Але ні, добралися до маленького острова наші юні мандрівники майже без пригод. Хіба що зайченя Мартіну трохи нудило. Ну, і ще в морі трапилася кротяча любовна історія, через яку вчинився кротомордобій.

В основному ж фокус письменники зробили на проблемі культурного порозуміння. "Як зрозуміти козу" – повість про те, як важливо вчити іноземні мови. Бо кози тут – винятково грецького походження, і мекають вони винятково грецькою. Мова допомагає нашим юним мандрівникам налагодити контакти й міжетнічну дружбу, конфліктів чи колізій не виникає (що, звісно, трохи утопічно виглядає у світлі світових політичних подій і взагалі). Діти чудово ладнають і навіть обмінюються адресами для листування.


середа, 19 серпня 2015 р.

Як важливо вміти співчувати

Ось так – чотирма словами в заголовку я коротко резюмувала книжку «Правила розвитку мозку» Джона Медіни. Співчуття / емпатія і вміння керувати своїми емоціями – це те, що за Медіною, зробить вашу дитину розумною. Окрім цікавих наукових штук, які я мало запам’ятала, тут купа прикладів із життя й усіляких цікавинок, підкріплених науково.

Взагалі, якщо з першого абзацу не видно, книжка мені страшенно сподобалася. Круте науково-популярне читво, дуже легко й цікаво читається. 400 сторінок на ура пішло. Жаль, я прочитала це так пізно, бо там учать, як виростити вумну дитину прям із ембріона. Не сваритися, любити одне одного, не вестися на рекламу і маркетинг і всяке таке. Але не сваритися – це правило поширюється і не на ембріон :)

Резюме:
  • На етапі вагітності все, що можна зробити для мозку своєї майбутньої дитини, – дати їй спокій і їсти фолієву кислоту. Коли вона народиться, годуйте її грудьми, переконаний учений.
  • Основна потреба мозку / дитини / людини – безпека. Саме тому їй треба «на ручки». НЕ задовольнивши цю потребу, ми нічого не досягнемо.
  • Виховуючи дитину, треба стежити за собою. Не можна їсти чипси й казати, як здорово їсти броколі. Та ну ви що.
  • Автор також говорить про те, як важливо – увага – розмовляти з дитиною. З немовлям. Просто щось йому говорити, байдуже що. Це розвиває куди ліпше, ніж телевізор/диски/іграшки. Ну, але й так ясно, еге ж?
  • Про сон Медіна сказав дуже лаконічно: вибирайте, що підходить особисто вам. Наука нічого не каже ні про спільне спання, ні про привчання до ліжечка методом «прокричатися».
  • Наприкінці вміщено короткий порадник, прочитавши який, ви в принципі зрозумієте, про що книжка. Це резюме для тих, у кого немає часу.


Найголовніші сентенції:

«Будьте готові входити в світ вашої дитини на регулярній основі і співпереживати тому, що ваша дитина відчуває».

«Я казав, що виховання зводиться до розвитку людських мізків, але моя мета була на кілька сантиметрів вищою. Виховання — це розвиток людських сердець. У цій книзі немає ідеї, важливішої для свіжоспечених батьків, ніж ця».

Дуже навіть раджу саме за останні слова.

Джон Медіна. Правила розвитку мозку дитини / Переклад з англійської Тетяни Рабчак. – К. : Наш Формат, 2015. – 376 с.


Іще читайте отаке для батьків, майбутніх і нинішніх:
Настільні книжки для мамусь
Важливе про походи в музей


четвер, 30 липня 2015 р.

Світлий і темний бік дитячої натури

Потрапили мені в руки цікавезні книжки, перекладені з фінської. Про хлопчика Еету і його «темний бік», його «внутрішнього чортика», як собі хочете. Автори – Тейя Рекола та Мерві Ліндман, видало українською харківське видавництво «ПЕТ» (розшифровується як «Побутелектротехніка», але я вам цього не казала).

Фото: kazkarka.com
Очевидні плюси обох книжок – ілюстрації та насущність теми. Приміром, у першій, «Еету та потворна Родзинка» ідеться про появу в сім’ї другої дитини і як це сприймає перша. Автори підходять із гумором і, щоб унаочнити, як боряться в Еету дві іпостасі – хороша й погана – виводять у персонажі Тінь, котра штовхає хлопчика на всілякі ганебні вчинки й надихає на всілякі «шкодливі» думки. Це вона, Тінь, висловлює думку про те, щоб сестричку Еету, яку хлопчик називає геть не лагідно Родзинкою (бо зморщене й мале, та й Еету вочевидь родзинок не любить), відвезти назад до пологового будинку. До слова, одна моя знайома дитина пропонувала таке зробити зі щойно народженим братиком. Молодші сестрички смерять і заслинюються, з ними всі сюсюкаються, вони в центрі уваги – як це все бридко й нестерпно! І головне завдання Тіні, звичайно ж, позбутися такого баласту. А поки Тінь у паніці вигадує щоразу смішніший спосіб зробити все, як було до народження Родзинки, Еету що далі, то більше відчуває братерську любов і відповідальність за крихітну сестричку. Ось такий виховний момент. А головне – все це без нав’язування, моралізаторства, дуже дотепно й правдиво. Окрема насолода – розглядати ілюстрації Мерві Ліндман. А висновки вже кожен старший брат чи сестра зробить сам/сама.




неділя, 19 липня 2015 р.

Книжки-білінгви для Орисі

У мене далеко-далеко в Канаді є похресниця. Звуть її Орися. Орися – чудова трирічка, білінгва: в садочку англійська, вдома – українська. Орися, для якої я час від часу збираю цікаві українські книжки, зарядила мене на цей пост, тож принагідно передаю малявці привіт :) 

Якось я зрозуміла, що найкращий варіант для таких дітей – книжки-білінгви, їх можна притащити в садочок і там лагідно українізовувати місцевий melting pot. У цьому пості я вибрала для вас кілька таких двомовних (українсько-англійських) книжечок, які вже є в Орисі або які незабаром будуть. Коротко згадаю ще ті українські, які можна купити перекладеними на англійську.

Почалося все з…

«12 місяців / 12 Months» Юлії Соботюк (Основи, 2012)


Великий формат, великі літери, милий текст, що знайомить дитину з місяцями (спілкуються двоє: мама й дитинча горобці), оригінальні ілюстрації, простіть за риму, під аплікації. Яскрава книжка, дуже зграбно написана.


Далі київське видавництво «Братське», що раніше працювало лише з літературою християнського спрямування (видавали, приміром, симпатичні тематичні збірки до великих християнських свят), зібрало на Кікстартері трошки грошенят і започаткувало чудесний проект білінгв. За менш як два роки на світ уже з’явилося три штуки, готується четверта, скільки ще у планах – хз, дай їм Боже. Їх купуйте на Амазоні.

неділя, 3 травня 2015 р.

Про довгоногих і довгоруких мам на роботі й на кухні

Щоб ви не думали, у Христі теж є смартфон. Я не якась там відстала критикеса, я теж знаю, що таке андроїд. Тому сьогоднішнє поповнення читацьких нотаток – про дві класнючі інтерактивні книжки від Glowberry Books. Про це видавництво я ще тут не писала, бо книжки в них дорогі, і якось я їх не мала особливої нагоди почитати. А це нагода трапилася, і Христя приємно здивована – і картинки хароші, і текст не підвів (ви ж знаєте, я в цьому плані занудна, он навіть помилки рахую посторінково, еге ж).

Розкажу про «Мама поспішає додому» (2011) Світлани Дорошевої та Ольги Дегтярьової і «Книжку-з’їжку» (2013) Каті Галицької і тієї ж Ольги Дегтярьової. Відразу скажу: ілюстрації дуже сучасні, приємно відрізняються від «традиційних», які досі ще переважають у книжках українських видавництв. Разом із тим, вони не аж такі кардинальні, як в «Аґрафки», просто милі, яскраві й дотепні. Є простір для фантазії.



субота, 25 квітня 2015 р.

Маленька Ванеса і її дзеркало

Дзеркалинка – це відображення у дзеркалі, яке бачить маленька Ванеса. Одного дня воно зникає, і це – серце конфлікту історії, яку можна прочитувати у психоаналітичному ключі, але я не психоаналітик, тому не наважуся. Підозрюю, якщо копати глибоко, йдеться про пошук себе маленькою особистістю, втрату одного «я» й набування іншого (бо Дзеркалинка врешті знаходиться). Гадаю, можна прочитувати сюжет і як історію дорослішання – перехід із малявського віку в школярський (у перекладі Ванеса – школярка, хоча мені здається, що йдеться про підготовчу групу дитячого садочка, наприклад). Тому використовувати «Дзеркалинку» доречно і як терапію, коли дитина проходить перші кризові стадії дорослішання й пошуку себе. На це натякає і картинка з кабінету психоаналітика (знаєте, оті різні плямки, в яких часто маніякам уявляються монстри).

Малюнки Юлії Соботюк незвичайні як на українського читача, але це приємно вирізняє книжку з-поміж інших. Попри схематичність і мінімалізм, вони емоційні й виразні, створені у приємній кольоровій гамі. Обкладинка тверда і жовта, папір пухкенький і дуже якісний, за що «Дзеркалинка» має доволі високу ціну у 80 грн.

Але Христя була б не Христя, якби не зачепилася оком за дві кракозябри в перекладі Дмитра Павличка. Перша кракозябра серйозніша: «Мені снилося ще багато пригод Дзеркалинки. Вони були ризиковані, небезпечні й дедалі захоплюючі». Захоплюючий = захопливий, це раз (читати статтю про активні дієприкметники в укрмові). Тобто має бути «дедалі захопливіші», правильно? Бо я, даруйте, аж спотикаюся на цьому реченні. Друге стосується пари «усмішка/посмішка», про яку деякі редактори сперечаються, але мені подобається вважати, що усмішка – це зі знаком плюс, а посмішка – зі знаком мінус. Тобто коли від щирого серця всміхаєшся, то на лиці твоєму усмішка, а коли не від щирого – то посмішка. Усе це менше б різало очі й вуха, якби був більший обсяг тексту, а так – ріже :(

Ось і вся поки що рецензія, а хто читав – молодець :)

Брейдін Фернворт, Юлія Соботюк. Дзеркалинка / Пер. із англ. Дмитра Павличка. – Київ: Основи, 2015. – 32 с.

вівторок, 7 квітня 2015 р.

Настільні книжки для мамусь

Усім квітневий привіт! Цього разу Христя відступить від свого правила писати про дитячі й підліткові книжки й напише про дві книжки для мамусь. Можливо, для когось вони стануть настільними, можливо, хтось подивиться на них скоса і скаже, що це фігня і все неправда, але якщо у вас є почуття гумору й здоровий скепсис, то вас вони як мінімум розважать. Їхні авторки – українка й американка, дві мамусі (в однієї двійко дівчат, у другої – дівчинка й хлопці-двійнята).
Ірена Карпа «Baby Travel, або Як не стати куркою» («КСД», 2014)

Книжку написано цікаво і жваво, я б навіть назвала її дотепною й місцями смішною. Сюжет – Карпині нотатки про подорожі з маленькими дітьми й собакою. Час від часу там проскакує чоловік як персонаж, час від часу авторка торкається якихось подружніх питань (наприклад, про те, що буває легше подорожувати з дітьми жіночою компанією, ніж із чоловіком), але це не головне. Собака тут – третя дитина, майте на увазі :) Цікаво читати про двох малявок, надихають самі історії молодої мами, яка колись була переконаною чайлд-фрі, а тепер ось така, як вона сама каже, «неідеальна» мамуся. Багато хто ображається на назву, в якій є оте слово «курка». Повторюю: книжка для тих, хто має почуття гумору. Не стати куркою тут – намагатися не сидіти тільки вдома, не прив’язувати себе до дітей і дітей до себе й не мати потім купи психологічних проблем і оцього в старості «Я ж тобі віддала найкращі роки життя, а ти!». Звісно, не всі можуть жити так, як Ірена Карпа (чи то пак героїня її книжки, ага?), але не всім воно й треба. Може, когось це надихне на ближчі мандри або просто на те, щоб спробувати з дітьми щось новеньке. Як мінімум – відправитися в найближчий музей, парк чи кудись у село. Коротше: головний месидж – не боятися бути «неідеальною» мамою, нічого страшного, якщо навколо дитини не буде 24 години на добу стерильних умов і всяких технічних премудростей. Ще в цій книжці є дуже класні практичні поради по тому, як зекономити на подорожах із дітьми.

Памела Дракермен, «Французьке виховання. Історія однієї американської мами в Парижі» («Критика», 2013, пер. із анг. Вікторія Наріжна)

Сюжет цієї книжки, якщо вірити авторці, теж автобіографічний. Водночас це й цікаве журналістське дослідження, порівняння двох стилів життя й двох типів виховання, а якщо врахувати, що читають українські читачі зі своїм досвідом, то неминуче вмикається й третій бік для порівняння. Я часто відчувала себе французькою дитиною, бо тато мені в дитинстві виносив мізки з усіма цими привітаннями ітеде :)) Авторка намагається дослідити, чому французькі діти такі виховані, чемні в побуті (за столом, у гостях, на вулиці), чому вони добре сплять і чому французькі мамусі виглядають, поводяться й почуваються геть не так, як американські (тут можна замінити на «українські»). Відповідь, за Дракермен, у своєрідному «французькому вихованні», головні постулати якого: а) дослухатися до дитини й не підривати її сон; вчити терпінню, вміти почекати кілька хвилин перед тим, як виконувати її прохання ітеде; б) режим – сну й харчування, цьому у книжці відводиться дуже багато місця, недаремно в деяких країнах назву книжки переклали як «Чому французькі діти не розкидаються їжею»; в) правила поведінки в соціумі – французи мають розвинену систему дошкільного виховання, діти там включені в соціум уже з ясельного періоду, важливе місце в житті французів займає звичка вітатися і прощатися, звичайна ввічливість, якої, втім, частенько бракує багатьом дітям; г) батьки не забувають про себе – мами виходять на роботу дуже рано, чітко розмежовуються стосунки «батьки–діти» й «тато–мама».

Тут також є купа практичних порад, зокрема мені сподобалася традиція щовихідних щось пекти з дітьми. Окрім того, що це зближує, малюки так вчаться бути терплячими і ще купа всього, що ви додумаєте самі. До слова, в цьому моменті я також відчула себе трішки французькою дитиною, бо ми постійно щось пекли з мамою, братом) Ця книжка також неабияк надихає, бо щойно на обрії маячіє батьківство, як майбутні мами й тата починають подумки прощатися з колишнім життям, свободою, сном тощо. Мимохіть наступає паніка й печаль за «колишнім» життям, а Дракермен говорить, що все в наших руках і все ще може бути по-інакшому. Хто його знає, як воно буде в кожному конкретному випадку, але мати на увазі кілька корисних порад і бути в піднесеному настрої в цей час дуже корисно й потрібно.

Третя книжка бонусом, про неї я вже писала. Француаза Барб-Ґалль, «Як говорити з дітьми про мистецтво».

пʼятниця, 13 березня 2015 р.

Перший лауреат літературної відзнаки Христі Нечитайко

Якось Христя обіцяла свою премію. Шоколадна медалька Христі Нечитайко вона буде зватися. Так ось, я думала-думала, яка така книжка заслуговує на симпатію найсуб’єктивнішої критикеси й тут присутніх? Яка книжка найменш розпіарена, видана не у великому видавництві, написана маловідомим автором і проілюстрована теж не дуже так щоб зірковим? І яка книжка при цьому всьому зуміла стати ідеальною для найменших – із чудовим коротким текстом, небанальними й некрикливими якісними малюнками, цікавою ідеєю, сюди ще додати цупкий папір і безсумнівне визнання читацької аудиторії, яка зацінила просту й таку цікаву ідею?

Та-да-дам! Це «Поросятко з картатою латкою»!!! Видано у Львові крихітним «Колесом» у 2011 році (оскільки це перше присудження «шоколадної медальки», то я дозволяю собі вибрати улюблену книжку за 5 років). Написав Віктор Мартинюк, намалював Роман Скиба (і скрізь мушу дописувати: не той, який поет).



Я її давно раджу всім знайомим, сама подарувала вже не менше чотирьох примірників книжечки й замовила у Львові ще 5 штук – знаю, що розійдуться.

Єдиний її мінус – відсутність у найближчій книгарні – компенсується ціною у 12 грн за якісну книжку-картинку.

І якщо ви раптом спитаєте, чи не заплатило мені видавництво за рекламу, то не смішіть :) 12 гривень – 50 центів чи скільки там уже? – то така смішна ціна, яку навіть такий бідний критик, як я, може з гордістю заплатити.

вівторок, 10 березня 2015 р.

Важливе про походи в музей

Багато дорослих і досі не знають, як прищепити дитині любов до мистецтва. З чого почати – з музею, галереї, книжок-картинок? Посібник французької письменниці Француази Барб-Ґалль «Як говорити з дітьми про мистецтво» – для батьків, які розуміють важливість культури у процесі виховання дитини. Це практичний порадник – як зробити похід у музей не нудним, як зацікавити дитину тією чи іншою картиною, як побачити на картині те, що бачить молодший споглядач тощо. А ще – відповіді на запитання, які нерідко бояться поставити дорослі: чим відрізняються різні стилі й техніки, чому якась «мазанина» вважається шедевром, як малювали в давні часи й тепер… Як бонус – короткий аналіз найвідоміших шедеврів образотворчого мистецтва. Озброївшись книжкою Барб-Ґалль, можна йти з дітьми в будь-який музей і не боятися, що ви чогось не знатимете або дитині буде нецікаво. Звісно, ніхто не гарантує, що після цього дитина полюбить мистецтво, але хіба не варто спробувати?

Що тут особливо хорошого:

- Простота композиції. Є вступ, із якого розумієш, як узагалі наважитися повести дитину в музей. Не боятися, що вона буде ганяти і їй буде нецікаво. А в ідеалі – зробити похід цікавим. Є логічні розділи про мистецтво, зрозумілі навіть людям, далеким від культурології. Просто пояснено про сучасний і класичний живопис. І мій улюблений розділ запитань і відповідей. Виглядає він отак: картина й купка запитань, які можуть виникнути в дітей того чи іншого віку (від наймолодших до підлітків). Відтак – відповіді, все логічно. Запитання змушують вдивлятися в картини й спонукають до детального розглядання. Єдиний мінус – після цього хочеться побачити полотна в музеях, а музеї все-таки десь у Європі. Зате спонукає за тим-таки алгоритмом вирватися в місцевий музей і подивитися, чим ми багаті.
- Окремо виділю цей розділ запитань і відповідей. Повторюю: це дуже хороший порадник. Попри те, що у ваших дітей скоріш за все виникнуть інші запитання, бо вони бачитимуть перед собою інші картини, все ж логіку можна зрозуміти.
- Практичні поради. Не йти в музей у погану погоду. Не підганяти дитину. Обов’язково зайти в кав’ярню, придбати якийсь сувенір. Спробувати подивитися на експонати з точки зору дитини в буквальному сенсі – ставши на її рівень зросту. Записуйте)

Із мінусів (про кілька коректорських недоглядів мовчу). Це, звісно, не збірка репродукцій картин, тому окремі деталі, про які мовиться в тексті, розгледіти буде складно. Також мінус – контекст. Останнім часом надія побачити це все добро в європейських музеях згасла, побачивши стрімкий доземний курс гривні. Але оскільки це методологія, то будь ласка – накладаймо її на вміст українських музеїв і вперед :)

Француаза Барб-Ґалль. Як говорити з дітьми про мистецтво / Переклала з французької Софія Рябчук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.

понеділок, 9 лютого 2015 р.

Рукавичка: фетровий пальчиковий театр

Щоб розбавити свій нудний читацький блог картинками, похвалюся тут нещодавно вчвореним фетровим пальчиковим театром за казкою "Рукавичка".



Потрібно:
- гарна ілюстрована казка (у моєму видадку це були ілюстрації творчої студії "Аґрафка", бо вони під рукою і їх легко вирізати);
- різнокольоровий фетр, ножиці, нитки.

Вийшло таке:



Усе це діло вирізала відразу, на око, бо герої мають бути доволі прості — це ж на пальчики й для маленьких діток, головне — візуальна впізнаваність героя.

Як гратися, думаю, дитина розбереться сама. Спершу, звісно, їй допоможуть батьки, бо героїв багацько, і треба чужі пальчики :)

Що круто: це гра, за якою можна розповідати казку. За таким принципом можна оживляти й освіжати будь-які казки, які вам і дитині подобаються. Крім того, це розвиток купи здібностей — мовлення, пам’яті, дрібної моторики. Ще цікаво запихати всіх звірят у рукавичку, яку теж треба зробити. 

понеділок, 19 січня 2015 р.

Хлопчаче кохання: з чим його їдять?

По-моєму, в цьому блозі я вперше писатиму про книжку Івана Андрусяка. Як так сталося, сама не знаю, бо ж Іванових книжок я читала і маю багацько. Особливо, віршів :) Вірші я загалом мало розумію, але часом люблю один собі вивчати (не навмисно, просто читаючи, «смакуючи», перебираючи на губах слова, як «Різдво» Антонича) й думати, що «начиталася» автора. Але то таке, тепер про іншу книжку, цілком прозову, хоча в чомусь і поетичну.

Я оце в заголовок так пафосно написала, що тут буде про хлопчаче кохання. Назва книжки — «Закоханий Бурундук» — мовби на це й натякає, еге ж. Але як же ви здивуєтеся (і як здивувалася я!), коли дізнаєтеся, що повість номер 2 про життя-буття Івася Боднарука зветься насправді «Завдання з фізики»! Що може бути менш романтично? Хіба що хімія :) Хоча ні, фізика, як можуть переконатися шанувальники Стівена Гокінґа, наука дуже навіть романтична. І ведуться на неї суцільні романтики. Не дивно, що мені у школі фізика не дуже давалася, перед вами ж бо найпрактичніша Христя у світі! Але я знову відійшла від теми, перепрошую красненько.

Отож, автор узяв та й продовжив пригоди товстуватого хлопчика, розпочаті кілька років тому у книжці «Вісім днів із життя Бурундука». Тоді це було суто дитяче: футбол, тягання зрідка за кіски, вирощування чортика під пахвою, мала сестричка… дитинство! Тепер же Івась виріс і закохався.

субота, 17 січня 2015 р.

Про непотрібних дітей

Була в моєму молодому житті ще така історія.

Якось мені довелося побувати в дитячому санаторії. Мені було років 14–15, це були перші підліткові сварки з мамою, перші дуже серйозні. Так ось, я потрапила в санаторій, де купа дітей і підлітків різного калібру. Скажу відразу: це було щось страшне. Але тоді я чітко собі усвідомила одну річ, про яку пам’ятаю й досі: як добре все-таки, що в мене є батьки і що я за місяць із того пекла вирвалася. Я була дуже вдячна за своїх батьків, хоч здавала собі справу, що й вони в мене недосконалі, як і всі живі люди.

А розповіла я цю історію тому, що не можу спокійно читати історії непотрібних дітей. З одного боку, таку історію легко спопсити, сфальшивити, збаналізувати і звести до видушування сліз, як це робить усім нам відомий СТБ-канал. З другого, це все дуже впадає у вічі, і коли в руки потрапляє книжка справді хороша, ти тоді ходиш уся зарюмсана і взагалі.
Я напишу сьогодні про дві книжки, українську і російську.

середа, 14 січня 2015 р.

Про мрії, щастя і горе

Книжки Люсі Мод Монтгомері про Енн Ширлі, а тепер уже Блайт – одні з небагатьох, які я тепер купую з відчуттям легкого трепету. Мені подобається те, що вони виходять у міру того, як я їх читаю, мені подобається їх чекати, подобається поспішати у книгарню, щоб купити новеньку книжку, а відтак відкладати на деякий час, щоб відтягнути трошки задоволення. Ах, це тремтливе відчуття! Ви розумієте, про що я? Мені б хотілося таке пережити з Гаррі Поттером чи іншими багатотомовими виданнями, але поки що це перший такий досвід, хоча книжки було написано вже понад сотню років тому.

Я цілком здаю собі справу, що любити Енн чи не любити її – це смакове, точніше навіть це як із дружбою: ти або дружиш із нею, ви або «рідні душі» і «з племені, яке знало Йосипа», або ні. Я радо позичала свої примірники читати друзям, але не всім книжка лягала на душу, так що я змирилася: не всі ж в одному племені :) Ще я смакую соковитим українським перекладом Анни Вовченко, якій не перестаю складати похвалу. Книжки, які, сподіваюся, дочекаються своєї черги, щоб їх колись прочитали мої дітлахи, і мені не соромно буде за переклад, і більше того: я сподіваюся, що вони в якийсь період, читаючи або перечитуючи, говоритимуть зі мною лексикою Енн, як я це роблю, хе-хе.

неділя, 11 січня 2015 р.

Патріотична книжка для малявок

Христя розхристилася й зараз напише ще про одну книжку. Але спершу розкажу вам історію. У дитинстві в мене була улюблена книжка – поп-ап «Огнево» (саме в російському переказі), великоформатна і красива, у ній була купа «примочок» для дітей, як-от очі, що рухаються туди-сюди, віконечка, що відкриваються, люди, що начебто пересуваються, і – головне – пес із очима, мов блюдця. Реально БЛЮДЦЯ! Де ділася та книжка, я вже й не знаю, але скільки разів я її передивлялася-перечитувала, зайве й згадувати. Я після того, вже дорослою, купила «Кресало» а-ба-бівське з ілюстраціями Владислава Єрка, а там, ви розумієте, там очі в собаки ЗВИЧАЙНІ! Не блюдця! То було розчарування року, чесне слово. Хоч усе інше там нівроку навіть без 3D-ефекту.

Так ось, про що я. З’явилася в мене, уявіть собі, українська поп-ап книжка «Це наше і це твоє» з підзаголовком «Моя перша книжка про Україну».

пʼятниця, 9 січня 2015 р.

Бідні лілеї, бідне курчатко, бідна Христя


Коротше, тримаю в руках книжку, щодо якої почуваюся дуже й дуже суперечливо. З одного боку, я кайфую від її художнього й поліграфічного втілення, з другого – абсолютно не розумію багатьох віршів. Ось ви самі посудіть, не знаючи поки що ні автора, ні назви:

1)
сидить бабуся на призьбі –
яйце розфарбовує
а курча всередині мислить:
як таку красу руйнуватиму?

2)
почав накрапати дощик
Марічка накрила квітник з лілеями парасолькою –
щоб не змокли
а сама лишилася під дощем
най росте здорова! –
перешіптувалися лілеї пересохлими вустами.

Вас нічого не насторожує?