вівторок, 14 березня 2017 р.

Це не Гаррі, але


Вам знайомо це відчуття: не можеш дочекатися, коли вже нарешті допишуть / перекладуть / видадуть продовження книжки, яку ви щойно проковтнули? Якщо вам близько 30 років, ви могли б пам’ятати цей трепет від кожної нової частини «Гаррі Поттера». У випадку з «Шісткою воронів» нам, можна сказати, пощастило: обидві частини дилогії «Кеттердам» уже написано, першу перекладено українською і навіть трошки прочитано. «Трошки» у прямому сенсі, бо мені поки що не траплялося, щоб про цю книжку писали в українському сегменті критики.


Найперше хочу сказати про те, як ця цеглинка на півтисячі з гаком сторінок читалася. Перші дві сотні сторінок я мусолила дуже довго (бачила по відгуках, що не одна я). Це, звісно, не та славнозвісна перевірка Еко, яку він змушує проходити своїх читачів, щоб відсіяти не-своїх, але мені було спочатку нуднувато вчитуватися в деталі малознайомого світу. Суть у тому, що цей світ Лі Бардуґо вже описала у трилогії «Гриша», яку колись мають екранізувати, бо права вже куплено, а в «Шістці воронів» авторка обмежилася куцими згадками й натяками. Тому непідготовлений читач мусить дуже довго розбиратися, що там і як. Йому поможуть мапа воронівського світу і мапа неприступного Льодового Палацу (на форзацах). Поможуть, але не сильно. Так що введення: є смертельні ігри між різними державами, є упосліджена раса Гриш-магів, є активна работоргівля.

Це авантюрний роман-фентезі, тільки без драконів. Але є магія, яка, втім, може прочитуватися і як метафора до людських талантів. Часопростір дуже умовний, хоча мапа світу вигаданого доволі детальна. Названо сусідні країни, у яких хто між собою дипломатичних чи не дуже взаєминах. Хто з ким воює, хто кому хоче підсунути свиню. У зав’язці читач спостерігає дію дуже сильного наркотику юрди пурем на «особливих» людей, людей із магічними вміннями. Згодом з’ясовується, що наркотик – це основна проблема роману. Дуже по-сучасному, еге ж? І водночас це не прочитується, як пропаганда здорового способу життя. Саме те, що треба для young adult.

Після двохсот «ініціальних» сторінок решта триста читалася на одному дусі (недаремно читачі віддали роману премію Goodreads Choice Awards Best Young Adult Fantasy & Science Fiction). Читач уже знайомий із персонажами й уже встиг почати їм симпатизувати (розумієте, від початку ця шістка не викликає анінайменшого проблиску співчуття – герої геть негероїчні, збіговисько злодіїв та вбивць), сюжет нарешті летить галопом, від постійних небезпек, які чигають на героїв, книжку неможливо відкласти ні на годину. Плюс авторка, як книжка пише, вплітає в сюжет пару любовних ліній, оздоблює все це ліричними нотками – спогадами з дитинства, ностальгією за батьківщиною, тугою за батьками, душевним сум’яттям і муками сумління.

Головні герої прописані дуже детально й правдиво. Хоч є й інша думка (я з нею переважно згідна, просто в мене інший кут зору – я нормально ставлюся до законів жанру). Усім із шести присвячено достатньо місця, крім одного – Вілана, блудного сина багатого купця (в його голову авторка, певно, спеціально не лізла, щоб не псувати інтриги). Ті, хто від початку постають непривабливими й безчесними – безжальний ватажок банди Каз на прізвисько Нечисторукий; дівчина-«павук» Інеж-Мара, яка збирає таємниці і завжди носить при собі купу ножів; серцетлумачниця Ніна, яка порухом руки здатна змусити серце битися або стати; вродливий мисливець на відьом Матаяс, який хоче вбити й водночас поцілувати Ніну (ох, у них така дуже мила любовна історія, хоча й доволі шаблонна); легковажний стрілець Джаспер, який не може впоратися з потягом до карт; і Вілан, хлопчина, який уміє грати на флейті й майструвати бомби, – наприкінці видаються милими й дотепними, здатними на високі почуття молодими людьми. Усім по 15–18 років, хоча про це вічно забуваєш. У цій частині добре працює ламання стереотипів: злодії й убивці , які від початку не є героями ні для читача, ні для соціуму, ні для себе самих, у ході розповіді розкриваються в тому числі й у героїчних учинках. Це відзначає Матаяс, який спочатку старається перебувати осторонь від усіх, а наприкінці стає повноправним членом команди.

Та найбільше мене вразила тема наркотиків. Настільки, що я два дні про це думала. Юрда пурем, навколо якої закрутилася вся ця катавасія, – потужний наркотик, який не діє на звичайних людей, але діє на «особливих», Гриш, тих, хто має магічні здібності. Він підсилює в десятки разів їхню силу й мирним здебільшого гришам раптом хочеться руйнувати й убивати, аби – вуаля! – добути ще дозу. Звикання з першого разу (або другого), це наголошується безліч разів. Наслідки руйнівні для того, хто приймає. Авторка докладно описує зовнішній вигляд і стан залежних гриш, стан «ломки». Більшість із них жалюгідно помирають, намагаючись добути ще дозу. Це страшна речовина, яка спочатку дає примарне відчуття всесильності, а згодом знищує. Як і в реальному світі, усе закручено навколо наркотиків – усі сили йдуть на те, щоб контролювати цей потік влади й грошей. На щастя, нашими героями рухають не лише корисливі почуття (хоч Каз постійно наголошує на тому, що він усе зробить заради грошей, є ще щось, і про це ми імовірно дізнаємося у продовженні дилогії «Кеттердам»): наприклад, Ніна, яка є однією з гриш, бачить руйнівні наслідки для свого народу, й хоче вбити того, хто знає секрет виготовлення юрди пурему. Ніна взагалі дуже симпатичний персонаж, здатний на самопожертву. Це такий образ, який тішить моє феміністичне еґо: жінка-воїн, яка все вирішує сама, хоч і помиляється подеколи (їй усього 17 років), дуже розумна й мислива, хоч і схильна до гарячкових учинків. Це вона розмірковує про те, як було б добре, аби вона в школі вчилася, а не ловила ґав. Вона на своєму досвіді показує, якими важливими бувають шкільні знання: вони й життя можуть урятувати найкращим друзям.


Крім наркотиків, авторка порушує теми дискримінації (національної, расової, ґендерної) та рабства, вплітає все це в соціальний контекст (протиставлення багатих купців, міської влади й вуличних «низів») та обрамлює це все одвічними питаннями про суть добра і зла. Попри все післясмак залишається дуже приємний: там, де не очікували побачити ні справжньої дружби, ні натяків на кохання, а лише авантюри й купу вбивств, отримали серйозний роман про важливі й актуальні речі. Сподіваюся, про цю книжку ще говоритимуть, а поки – чекаємо на продовження, воно вже вийшло й чекає на переклад.

Лі Бардуґо. Шістка воронів / Пер. із англ. Єлени Даскал. – Харків: Віват, 2016. – 544 с.

2 коментарі: