пʼятниця, 27 вересня 2013 р.

Інфанта Христя і всі-всі-всі :)

Фото: www.theguardian.com
Нарешті! Нарешті британські дослідники прояснили мені, чому я у свої 25 зачитуюся книжками для підлітків і не можу пригадати, коли востаннє читала «дорослі» книжки. Усе просто: підлітковий вік, виявляється, тепер розтягнувся до 25 років (ще трішечки — і я, сподіваюся, виросту :) і далі, каже Френк Ф’юреді, професор соціології з університету Кенту.

За словами соціолога, в інфантильного покоління посилюється риса «пасивної залежності», що нерідко призводить до труднощів у формуванні дорослих стосунків, пише служба «ВВС Україна». Підтвердження цієї тенденції можна побачити навіть в тому, які фільми і телепередачі ми обираємо.

«Дедалі більше дорослих ходять в кіно на дитячі сеанси, – каже Ф’юреді. – За статистикою американських дитячих телеканалів, 25% їхньої глядацької аудиторії становлять дорослі, а не діти».

Френк Ф’юреді не погоджується з тим, нібито в сучасному світі молоді значно складніше знайти своє місце. Причина не в тому, що світ став жорстокішим, вважає він, «просто ми змалечку не даємо дітям дорослішати. В 11, 12 чи 13 років ми не відпускаємо їх гуляти. В 14-15 ми трусимося над ними, відгороджуючи від досвіду реального життя. В університеті ми ставимось до студентів так, як раніше ставились до школярів. Все це разом і призводить до інфантилізації, що пояснює такий стан речей».

Що ж, у такому разі аудиторія мого читацького щоденника розширюється, особливо це стосується мітки «ПІДЛІТКОВЕ». Так що вітаю вас, мої любі 25-річні підлітки :)

І стаття в тему: Літературний інфантилізм. В Україні бракує книжок для юнацтва

Новина

Прошу любити й лайкати: завела собі фан-сторінку у ФБ :)


Підлітки і досвід війни

Якось під час однієї дискусії про підліткову літературу й різні медіа (в т.ч. й інтернет) спалахнула суперечка про те, чи є війна в досвіді сучасних дітей і підлітків. Старші й мудріші люди визирнули у вікно, де мирно щебетали пташечки, буяла весна й пахло свіжістю після травневого дощу, а юна й недосвідчена Христя все доводила, що навіть в українських дітей і підлітків цей досвід, хоча б опосередкований, а все ж є. І доказ цьому — ось ця короткометражка, яку ви всі, мабуть, бачили. Плюс: війна в Іраку почалася 2003 року, тож її ровесникам серед дітей нині якраз 10. Плюс: Росія вторглася у Грузію влітку 2008 року, минуло всього п’ять років із того часу, а це була війна, і її активно транслювали по ТБ. Й ось парадокс: досвід війни є, а книжок про війну для дітей і підлітків, ту війну, яка безпосередньо стосується їх, немає. Друга світова — це вже далеко не перше, що зринає в пам’яті при згадці слова «війна», правда ж?

Так ось, чому я пишу про цю книжку. Вона про війну, афганську. І її автор — очевидець. І хоч вона більше пригодницька, зовсім не психологічна і їй ані краплі не віриш, вона все ж про близьку до сучасних читачів війну (як на мене, краще описано життя «після Афгану» у книжці Діани Мохаммаді та Марі Бурро «Маленькая торговка спичками из Кабула» з серії «Гражданин мира» російського видавництва «КомпасГид», 2011). Там, на Афгані, могли бути їхні читачі, дядьки, сусіди, вони могли повернутися й жити з травмою, і діти це, звичайно ж, бачать. Виникають запитання, що потребують відповідей. Одне слово, такі справи, як казав Воннеґут.

А далі — трохи про сюжет із моєї рубрики «Модна читанка» в журналі для підлітків «Однокласник». А в коментарях, якщо бажаєте, скажіть, що думаєте з приводу теми дітей і війни в художній літературі. Тему ж бо досі не закрито.

пʼятниця, 20 вересня 2013 р.

Відповіді на непрості запитання

Цей пост буде про дві дитячі книжки, які добре читати дітям разом із батьками. Бажано так, щоб мати вдосталь часу й не відволікатися на речі менш важливі, ніж читання. Бажано бути готовими відповідати на непрості запитання, які обов’язково виникатимуть уже з першої сторінки:
Що стається після смерті?
Чому виникають війни?
Чи мають право одні вважати себе кращими за інших?

Якогось дня дитина спитає вас про це, і не знаю, як ви, а я би потребувала попередньої підготовки, щоб відказати їм щось мудре й небанальне. Тому я страшенно рада, що в моїй бібліотеці з’явилися книжки Мар’яни і Тараса Прохаськів та Умберто Еко й Евдженіо Кармі. В обох випадках ідеться про таке співавторство, у якому малюнки стають продовженням і доповненням текстів, тож так ми і вважатимемо й віддамо рівноцінну шану як письменникам, так і ілюстраторам.

середа, 18 вересня 2013 р.

Суперові книжки для читання вголос

Цього тижня мені 100% щастить. Мало того, що виграла дві незвичайні книжки у ФБ, так ще й, зайшовши по одну з них в офіс «Видавництва Старого Лева», придбала собі майже на дурняк реліктові видання видавництва «Добра читальня» — два бестселери британської літератури «Ви поганець, пане Гам!» Енді Стентона і дві книжки з серії «Пригоди Малого Вовчика» Іана Вайброу.

Так ось, що я вам скажу. Прямо так і скажу, далебі. Це не книжки, а справдешні дійства. Дозвольте пояснити. Знаєте, бувають такі тексти, які хочеться читати «про себе», в голові, тихесенько й ховаючись із книжкою? А бувають такі, які хочеться читати вголос і з інтонацією? І ще при тому щось робити таке, як ото роблять на сцені актори в театрі. Так ось, до чого я веду. Ці три книжки «Доброї читальні», які мені пощастило придбати, — саме такі, їх хочеться читати вголос, тупати ногами, колоти рогами, тут тобі й… але це я вже, здається, захопилася. Ви ж зрозуміли, як воно читається? А ще вони по-справжньому смішні, і дорослим, і дітям. Тож якщо ви давно не читали своїм малявкам чогось, окрім давно вивчених напам’ять народних казок або того, від чого засинаєш на третій сторінці, то я дуже раджу.

неділя, 15 вересня 2013 р.

Десятикласники

Десятикласники – це такий… ну, цікавий, словом, народ. Специфічний. Я, між іншим, щиро боюся цього народу. З ними ж крок убік – і тобі торба, тут треба балансувати. Щоб не переборщити і щоб не бути нудним. Якщо ви хочете порозумітися з ними, треба стати на деякий час артистом. І грати на сцені. Я вам серйозно, мені тато казав, а він, між іншим, чудовий педагог. Якби ви в нього вчилися, ви б знали, про що я.

Так ось, про десятикласників. Я мусила з ними майже годину спілкуватися. Фактично сам-на сам. Їх двадцять і я одна. І вірші. Вони читають вірші, свої і класиків, сміються і всіляко дезорієнтують публіку. А ти перед ними танцюєш «лєзгінку» і корчиш із себе круту тьотку з телебачення. І ось настає момент, коли я вимовляю ключову формулу, на яку в мене ставка: називаю одного бронзового класика з вусами «чуваком» і пропоную прочитати його вірші у стилі реп. І вони читають, і їм кайфово. І сперечаються, хто в подарунок отримає Іздрика, бо Іздрик написав, що «всі мудаки». А потім встає дівчинка і каже, що їй би не сподобалося, якби її вірші читали в стилі реп. Така вся серйозна і красива дівчинка, читала власні вірші про кохання. І я сказала: окей, твої вірші ми читатимемо в іншому стилі.

Але найбільше мене вразило інше. Коли прийшла інша дівчинка, теж десятикласниця, і чудовим голосом проспівала під акомпанемент гітари «Арфами, арфами» Тичини. Сказала, що їм у школі якось задали вчити цей вірші, і вони всі його зненавиділи, а потім раптом зрозуміли, як треба вчити цю поезію. І я цю дівчинку ледь не обійняти хотіла, і на мить навіть пошкодувала, що не пішла в педагоги, але вчасно схаменулася.

Це було про десятикласників, мораль самі знаходьте.


А весь цей пост був для того, щоб написати таке: оскільки сьогодні завершується День батька, я передам безмежне спасибі своєму татові, справжньому педагогові, в якого я, може, навіть несвідомо, набралася багатьом корисним у житті речам. Зокрема й тому, як грати на сцені, коли перед тобою повен клас десятикласників. 

вівторок, 10 вересня 2013 р.

Вільде, Вільде

Любі друзі (тм), ви, може, думаєте, чому я не пишу нічого про підліткові книжки. Пояснюю, все просто: читаю Ірину Вільде й дуже тішуся. Тексти не старіють. Якщо шукаєте щось підліткове для дівчат, не забувайте ритися й по бібліотеках, бо там є скарби в багатьох томах. А її окрушини (афоризми, анекдоти, короткі діалоги) — штука, яку хочеться цитувати. Так що найближчим часом я читаю українську класику, і не підсовуйте мені всяких новинок, хіба що вони будуть на рівні :)

UPD. "Наші батьки розійшлись" — найправдивіше оповідання про розлучення в українській літературі. Це до того, що нема чого почитати на такі теми. Є, але в бібліотеках поки що.

середа, 4 вересня 2013 р.

Щоденник дівки-підлітка

Усе, що я вам зараз розповім, на 110% правда. Зуб даю. Це слова не мої, а Уди Андреа Стокґейм, і це саме їй, кажуть люди, належить щоденник, що вийшов друком під назвою «Привіт, це я!».

Скажу вам по правді й по щирості: спочатку ця книжка мене, дівчинку-дівчинку, дратувала неймовірно. Якась вона, здавалося, кострубата, вся гострокутна й незграбна (не у плані перекладу, тут Наталі Іваничук не дорікнеш, переклад кльовий і з усякими незвичними слівцями на зразок «вереди», «дурбецала», «скупиндри», «недотепи» й «дітвачки», а слово «бездрузяна» мене взагалі неймовірно розчулило!), а я люблю норвежців у їхньому зворушливому вигляді, як у Марії Парр, приміром, про яку обіцяю згодом написати. Й ось я вже навіть хотіла була пошкодувати про те, що зопалу й по акції купила аж дві книжки, бо й епізод із тим, як Ерленд (молодша сестричка Уди) наклала купу, був не надто приємний моєму вишуканому літературному смакові, як усе раптом у якийсь момент змінилося, і я від книжки просто-таки проперлася. Не знаю, що сталося, це було схоже на подорож у часі, у переживання себе 12-річної: все стало дуже знайомо й так само недолуго й кострубато, як гострі колінка в дівчинки-підлітка. Згадалися й ревнощі, коли тато голубив маму, і суперництво з братом, яке, дякувати Богові, давно минулося, і перша закоханість, коли поводишся так само тупо, як Уда, і перші справжні сварки з найкращою подругою… І навіть наше з подружкою, яку звуть так само, як і мене, детективне агентство, і наші мрії написати любовний роман, хі-хі. І листи знаменитостям ми також писали, аякже. І щоденники вели, і дорослішали, переживали. Усе, як у норвезької Уди, бо всіх людей у глобальному сенсі турбують одні й ті самі визначальні речі: родина, кохання, дружба, життя і смерть.

неділя, 1 вересня 2013 р.

Вічник-2

З Першим вересня(м) вас, друззя! Оскільки цього дня багато хто, і зокрема мій тато-директор-школи, чекають із жахом, то й книжка сьогодні буде відповідна: жахастики Олександра Гавроша, названі «Дідо-всевідо». Каюся, купилася на рекламу. Та й жахастики – це таке ммм, що аж.

Реклама, властиво, була більше для ілюстрацій, ніж для тексту. І графічні малюнки Світлани Фасенко свою ціну виправдали, вони розкішні, дуже незвичайні, і ще мене страшенно пре червоно-чорно-білий форзац, який виглядає моторошно й красиво, як кров.

З текстами інакше.