Читаючи «Хвилю» Тода Штрассера, я постійно думала не про
нацистську Німеччину, і не про СССР, а про сучасну нам Російську Федерацію. Про
Путлєра і сотні тисяч людей, які дивляться телевізор геть недалеко від мене, і
мислять так, як мислили впродовж тижня підлітки однієї з американських шкіл у
1970-х рр. Мислять, як часточки тоталітарного суспільства, як частки «колективу»,
«вищої раси», «руського народа» чи якось так. А потім мене осінило: чого це я
так відсторонююся, наче це все мене геть не стосується? Чого це в мене така
коротка пам'ять, що вже геть забулися події менш як піврічної давності? Далі,
якщо хочете, можете не читати, бо нижче, після абзацу про сюжет книжки й
неймовірний експеримент учителя історії, буде одна геть непопулярна думка.
Отож, сюжет у цій книжці цілком реальний. Це історія одного
експерименту, який провів учитель історії Рон Джонсон у своєму класі, щоб
пояснити старшокласникам, як діє тоталітарне суспільство. А конкретніше – як могли
німці у 1930-1940-х рр. не помічати всіх жахливих злочинів, які робили просто в
них під носом? Таке питання поставила одна з учениць після перегляду фільму про
злочини нацистів. Таке питання, зрештою, хвилювало й мене, та й хвилює, чого
вже там. Учитель вирішив пояснити підліткам, затягнувши їх у «гру» й створивши
за принципами Гітлера організацію «Хвиля», основами якої були три «кити» –
дисципліна, єдність, дія. Були правила, були вигукування гасел, були членські
квитки й ідеологія. І як наслідок – експеримент вийшов із-під контролю.
Підлітки, які ще кілька днів тому не могли зрозуміти, як можна не мислити
самим, охоче й бездумно повелися за лідером, вважали себе вищими, переслідували
інших, незгодних. Відтак учитель, зрозумівши, що і його затягує роль «вождя»,
припинив експеримент, показавши, за ким вони всі насправді йшли і до чого це
може призвести. Це були кадри того фільму, з якого все починалося. Отакий
короткий сюжет, який місцями нагадує «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа, а місцями
– «Бійцівський клуб» Чака Паланіка. Усі три книжки – про одне й те саме, про
жахливі інстинкти, які ми приховуємо, і які в один момент можуть виповзти
назовні в будь-кого, навіть у найбільш цивілізованих народів. Але тим важливіше
те, що цю книжку видав російський «Самокат», який не панькається зі своїми
читачами, а змушує їх думати своєю головою, не йти слідом за будь-ким (що й у
наших умовах ох як згодилося б, із нашою вічною тягою до «сильного лідера»,
який би прийшов і всі наші проблеми повирішував за нас):
«С края сцены Бен
наблюдал море лиц, с тревогой обращенных к нему. Неужели и вправду люди от
природы склонны искать лидера, который будет принимать за тебя решения?
Обращенные к нему взгляды подтверждали это. Как же велика ответственность
любого лидера, который ведет за собой толпу! Бен начал понимать, что его “маленький
эксперимент” был гораздо серьезнее, чем он мог себе представить. Страшно было,
с какой готовностью они начинали во всем доверять тебе, как легко отдавали тебе
право решать за них. Но если им обязательно нужно за кем-то идти, думал Бен,
пусть хотя бы усвоят правило: не бояться задавать вопросы и никому не доверять
слепо. Иначе…».
Кінець цитати. А насамкінець обіцяна непопулярна думка. Я
тут писала про всіх, окрім нас самих. А тимчасом я зрозуміла, що мені не
подобалося в масовому психозі з гаслами на Майдані. Ось ця готовність рвати на
частини всіх, хто не згоден із більшістю. Усіх, хто не вітається «Слава
Україні!» і не відказує «Героям слава!». Я люблю Україну всім серцем і пам’ятаю
про героїв, але вітатися хочу по-старому, по-своєму, з кожним окремою
інтонацією. Так, як мені душа лежить. І мене насторожували й лякали випадки,
коли хтось щось кричав на Майдані проти дами з косою, яка не потрапила у
президенти, а їх затюкували. Й оті випадки, коли один за одним виводили «провокаторів»,
які, думаю, могли бути просто незгодними. І самооборона мене в якийсь момент
почала лякати, особливо тоді, коли хлопці, які звуть себе так, приходять до
сільської голови й погрожують їй. Хлопці, які знають ту жінку з дитинства й
училися з її сином в одному класі. Яким вона в принципі нічого поганого не
зробила. І сліпа віра одному з кандидатів у президенти, в якого негорюча візитівка,
мене теж лякала. Ну, я ляклива, що вже тут робити. Тепер ви все про мене
знаєте, все непопулярне. І ви вже даруйте, що я критикую важливі для багатьох
речі (для мене теж), але це просто ще раз доводить, що треба вчити уроки
історії і мислити. І починати це робити просто зараз.
Тод Штрассер.
Волна / Пер. с англ. Евгении Лавут. – Москва: Самокат, 2013. – 160 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар