Що ховається в заклятій скриньці?

Якби не така практика, як перевидання, я би скоріш за все не добралася до книжки Володимира Арєнєва «Бісова душа, або Заклятий скарб». Уперше її надрукував, як виявилося, улюблений журнал для підлітків «Однокласник» ще далекого 2001 року, коли я була якраз у тому віці, щоб читати цю книжку. Але мої батьки, на жаль, не передплачували журналів, не мали за що. Тож я все надолужую :) А вдруге книжка побачила світ як «Бісова душа» 2003 року у видавництві «Зелений пес», але глянувши на обкладинку, я б і не здогадалася, що під нею може ховатися справді скарб. На мою скромну думку, звісно, бо я таке люблю.

Отож, спочатку буду хвалити. Сваритиму не сильно, але трошки є за що, тому це залишимо насамкінець. Я з тих читачів, які люблять і цінують сюжетні книжки. І з тих, які дуже цінують фентезі на українському фольклорному матеріалі (передаю принагідно привіт шанувальникам книги «Лісом. Небом. Водою» Сергія Оксеника, які так само, як і я, чекають на третю книжку). І з тих, які тиснуть лапу авторові за мудрі й важливі речі, про які сказано непрямо. Я бачу, коли мене як читача поважають і не розжовують очевидні речі, дають можливість зробити свої висновки, а не нав’язують авторські. Ось за це все я й хочу потиснути перо авторові, Володимиру Арєнєву. Книжку я проковтнула, наприкінці кожного розділу відмічаючи, як хитро й по-авторськи мудро Арєнєв тримає мене в пастці й змушує відкривати наступний розділ. Отак, – відмітила собі я, – треба писати книжки, будь-які, не лише для підлітків. Як і в кожному фентезі, сюжетна канва тут казкова. Перед героєм (у нашому випадку це козак-характерник Андрій Ярчук, який зібрався вже «на пенсію» в монастир) постає таємничий невідомий у плащі, що всім нагадує зламані крила, й просить виконати давню обіцянку — віднести коштовну скриньку якомога далі, заклясти й закопати. Здавалося б, просте завдання для такого хлопака, як наш козак, та де там! На скарб полюють темні сили, і якби не традиційні казкові друзі-помічники — вовкулак Степан Корж, хлопчик Миколка й чоботи-самоходи — нічого б у нашого героя не вийшло. Інтрига, як і в казці, тримає до кінця. У мене, приміром, і досі є запитання, але це ж якраз добре, бо добра книжка має ставити запитання, а не тільки давати відповіді.

Правильна дівчача книжка про мужиків

Не знаю, як тут і почати. Книжка Джаклін Вілсон «Дівчата закохані» від початку й до кінця викликала ті ж таки емоції, що й книжка Н. Е.Ґрьонтведт «Привіт, це я!». Від неприйняття до повного порозуміння й усвідомлення того, що дівчатка в усі часи й у всіх країнах практично однаково думають. Ну, за невеличкими винятками, але загалом — про те саме, навіть тими самими словами й категоріями. Тому тут, так само, як і у книжці Ґрьонтведт, є купа списків, сердечок, дрібних детальок, усі ці рейтинги, листи, все записано й занотовано для історії, як у звичайному дівчачому щоденнику, який вели, зуб даю, колись і ви, якщо ви, звичайно, дівчинка. І тут я в жодному разі не натякаю на якийсь плагіат, бо вже майже бачу, як хтось із вас потирає руки й прицмокує: «О, плагіат!». Український переклад, виданий 2013 року, — це серійний проект, ілюструє українську Вілсон Ганна Осадко, а перші книжки з серії «Дівчата Джаклін» побачили світ задовго до появи норвезької книжки, так що все тут ок. Та й, зрештою, ідея лежить на поверхні, і гріх нею не скористатися.

«Чоловік – то ще геть не найстрашніше лихо»

Справжня Нечитайко перед тим, як пообідати й повечеряти, дочитає другу книжку про Енн і напише про неї у блозі, розшифрує інтерв’ю і доредагує рецензію, а вже потім подумає, чи є щось у холодильнику.

Скажу вам так відразу: друга книжка мені сподобалася аж ніяк не менше, ніж перша, а може, навіть трошечки більше, бо в мене таке враження, що ми тепер із Енн давно-давно знайомі, а раніше тільки знайомилися. Так що я вам із певністю кажу: ми з панною Енн Ширлі, «мем», як її тут називають, тепер добрі друзі. Найбільше, що мені в ній імпонує, — вона не ідеальна, не красуня з романів, якими сама зачитується, не має ідеально правильних поглядів на все, помиляється і якось із цим мусить жити, а ще вона, як її сучасниця Поліанна, вміє якось само собою змінювати людей на краще. Ось і я, здається, стала трошечки кращою, коли прочитала цю жовту осінню книжку :)

ХРИСТЯ НЕЧИТАЙКО дарує першу книжку зі своїх запасів :)

Козацький комікс, або Що таке «гістки»

Ок, і ми знову прийшли до супергероїв. Очевидячки, тема назріла і болить: дітям конче потрібні супергерої. Але це ж не означає, що про них можна писати не зовсім грамотно, правда ж? Саме тому я й узялася (з острахом — зізнаюся) за перший том «графічного роману-блокбастера» «Даогопак». Довгий час боялася підходити до цієї книжки: дорогуща і претензійна, можна було здешевити, якби зробили м’яку обкладинку, як у більшості коміксів, але то таке — лиш моя думка.

Скажу відразу: я про комікси знаю мало, про козаків теж небагацько, про самураїв і японську культуру ще менше, тому звертаю увагу на малесеньку деталь, без якої, втім, жодна книжка не обійдеться, — на текст. Малюнки у книжці класні, щоб ви не сумнівалися. Навіть до того, де в гаремі зображено затверділі жіночі пипки, я теж не придираюся. Хоч деякі історики стверджують, що гарем — це скоріш за все був не зовсім бордель, і що взагалі ніхто достеменно не знає, що там робили роками ті всі жінки. Скоріш за все, сублімували в рукоділля. Але може й бути й той варіант, на який натякає картинка на с. 26, — мовляв, жінки там майже завжди ходили збуджені (або їм було холодно, бідненькі, хай би вкрилися). Але я ж кажу, не придираюся.

А ось до тексту — придираюся. І почну з найбільш важливого, з помилок. Коректорів і редакторів, я так розумію, у «графічних романах-блокбастерах» ніхто не відміняв? Є тут і русизми, і пунктуаційні, й орфографічні помилки, є недолугі фрази, збитий ритм, неправильні наголоси, російські слова (для рими) й особливо — вірші, де навіть не дуже поетичні око й вухо вловлять щось не те. Не втримаюся й наведу вірш повністю, а ви вже вирішуйте, в якому гіркому сні прийшла до поета ця бідолашна скалічена Калліопа:

Відкритий лист Христі Нечитайко Адріанові Моулу

Привіт, Адріане! Пишу тобі я, Христя. (Сподіваюся, ти не проти, що я так відразу на «ти», все-таки ти годишся мені в батьки. Хочеш, писатиму «Ти» з великої літери?) Прочитала твій «Таємний щоденник». Скажу тобі відразу: він уже зовсім не таємний, тебе жорстко надули, старий. Не знаю, як це вирішується у вас у Великобританії, але я би радила відразу подавати в суд. Це порушення таємниці щоденника як-не-як!

Було дуже смішно, пробач, якщо цього не передбачалося. Якщо тобі неприємно, я миттю зроблю серйозну міну й перечитаю книжку ще раз. Упевнена, отримаю купу задоволення. Може, навіть цитати виписуватиму.

Пишу тобі як інтелектуалка інтелектуалові (сподіваюся, в першому ти не маєш сумнівів, якщо маєш, перечитай, будь ласка, ще раз мою пораду про подання справи в суд!). Не ображайся, але мушу тобі сказати, що прозу ти пишеш куди ліпше, ніж поезію. Так що припини штормити «Бі-Бі-Сі» своїми віршами, в них і без тебе справ вистачає. Ось хоча б і «Книжку року BBC 2013» вручити українцям.

Перше ексклюзивне інтерв’ю Христі Нечитайко, йо!

«Читацьким нотаткам Христі Нечитайко» уже пішов третій місяць, і вона дозріла для першого повноформатного інтерв’ю. Про хороші й погані дитячі книжки, злих людей та авторів, а також долі літературних персонажів Христю розпитав сам Сашко Стукало, перекладач, відомий блоґер, автор коміксів про Саву і Сабаку й багатьох фіктивних профілів у соціальних мережах.

Іван Сила і супергерої

Оля Купріян написала про Івана Силу. Як про кіно і як про книжку. Як на мене, це не найкраща її колонка, але з кількома думками я згодна. Перерахую їх тут, щоб не забути:

- Кіно мені більше сподобалося, ніж не сподобалося. Добрий сімейний фільм із «правильними» цінностями. Трохи сміялася, трохи всплакнула. І хоч у фільмі використано дуже банальний прийом обрамлення, якщо подивитися на нього так, як дивиться Оля, він перестає дратувати. Як і те, що не всі актори добре грають. Зате анімація чудесна, мені страшенно сподобалася. І ще те, що фільм робили з душею, це видно.

- Книжка мені теж більше сподобалася, ніж не сподобалася. Динамічно, часом смішно, хоч і поверхнево. Й ота фраза про «мамині галушки» й справді перебір. Це щоб підсилити стереотип про простих селянських хлопців? Але ж кажуть, що Іван не зовсім простий, що він здобув освіту і все таке. Та й Сашко Гаврош трохи сам, здається, заплутався: тут пише про маму як про живу жіночку, яка варить галушки всім, окрім Іванка, а в оповіданні про дитинство супергероя пише, що мама в Івана померла, коли той ще був хлопчаком і навіть телят на плечах не носив. Хто не вірить, дивіться книжку «Олександр Гаврош про Григора Пинтю, Олександра Духновича, Івана Силу, Адальберта Ерделі, Августина Волошина» («Грані-Т», 2011, серія «Життя видатних дітей»). І ще мають рацію ті, хто каже, що книжці Гавроша про Івана Силу бракує глибини. У цьому ракурсі фільм Андрієнка є цікавішим. Але знову ж таки — на мою думку.

Олександр Гаврош. Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу. — Львів: «Видавництво Старого Лева», 2007.

Читаємо також: За Рутківським знімуть дитячий фільм!

І ще про нову книжку Олександра Гавроша: Вічник-2

За Рутківським знімуть дитячий фільм!

А ось і обіцяна чудовезна новина, яку Христя Нечитайко випадково (!) дізналася на прем’єрі «Івана Сили» в Києві. У планах Держкіно ще чотири українські фільми для дітей, серед яких і екранізація книжки відомого дитячого письменника Володимира Рутківського «Сторожова Застава». І сором усім нашим профільним літературним сайтам за те, що зовсім ніхто про це не написав! Інформація у вільному доступі ще з липня, щоб ви знали. Прикро, що сайт, для якого працює ваша Христя, ще не запустився, так би ми цю несправедливість виправили.

«Сторожова застава» Володимира Рутківського побачила світ у київському видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» 2012 року й уже влітку 2013-го перемогла у п’ятому конкурсі Держкіно, отримавши часткове фінансування. Режисером майбутнього фільму буде Юрій Ковальов, сценарій писатиме відомий український дитячий письменник Сашко Дерманський. Володимирові Рутківському писати сценарій пропонували, але той відмовився, покликаючись на те, що «вже вік не той, аби тратити час на переписування та творчі і нетворчі дискусії, що обов’язково виникають при цьому». Своєму колезі, письменникові Сашкові Дерманському Володимир Рутківський довіряє, хоча знаючи з власного досвіду роботи сценаристом, що Дерманський муситиме додати у фільм щось від себе, жартує: «Але нічого, коли кіношники купуватимуть права і на його книжки, я попрошуся туди сценаристом. Як кажуть, око за око…».

За словами Рутківського, спочатку кіношники з «Фільм.ua» зацікавилися його трилогією «Джури козака Швайки», за яку письменник отримав Шевченківську премію, однак прочитали «свіженьку» «Сторожову заставу» й змінили свою думку. Письменник припускає, що вирішальну роль зіграло те, що у «Сторожовій заставі» «більше героїки і брязкоту мечів». «А, може, їм сподобалося і те, що мій Ілля Муровець ніякого відношення до свого російського прототипу не має. Що ж до екранізації “Джур”, то до Івана Малковича звернулася інша кіногрупа. Проте це, здається, ще на рівні фірмового секрету», — припускає письменник в ексклюзивному інтерв’ю «Читацьким нотаткам Христі Нечитайко».

Як розповіла голова Державного агентства України з питань кіно Катерина Копилова, вихід стрічки на екрани заплановано на 2015-й рік. Це буде повнометражний фільм із купою спецефектів. Держава профінансує його на 75%. За сюжетом, п'ятикласник Вітько Бубненко потрапляє у 1097-й рік, де разом зі славетними праукраїнськими богатирями Іллею Муровцем, Олешком Поповичем та Добринею захищає рубежі нашої землі, тобто землі Руської.

«Про Держкіно можу сказати лише одне: молодці! От тільки би таке бажання та років на двадцять раніше. Тоді ми мали вже ціле покоління українців, які б історію свого народу сприймали як свою власну, а себе – гідними послідовниками своїх героїчних пращурів. І все ж – краще пізніше, ніж ніколи», — вважає Володимир Рутківський.

Джерело: Читацькі нотатки Христі Нечитайко.

Пряме гіперпосилання на джерело при передруці обов’язкове, майте совість :) Дякую!

Читайте також: Підлітки і досвід війни

Три нотатки з чужих слів про дитинство

Один із монстрів художниці Марисі Рудської
начебто натякає, що зі своїми страхами треба подружитися

Я багато думаю про те, як говорити в дитячих книжках на складні теми. Ви мали б уже помітити цю тенденцію, може, Фройд би щось про це сказав, але то вже інше :) Якось моя добра подруга (ви її знаєте, вона ось тут) брала інтерв’ю у письменниці Маріанни Кіяновської та психолога Марії Буді, і ще невеличку телефонну консультацію у чудового психолога Світлани Ройз. І тут я просто наведу три цитати на теми, що мене хвилюють. А ви вже думайте самі, довіряти цим людям чи ні.

Письменниця, перекладачка, директор літературної премії "Великий Їжак" Маріанна Кіяновська про дитинство й сучасну літературу для дітей.

— Серед багатьох прав, які має дитина, одним із перших Корчак називає право на смерть, а точніше — на гідну смерть. Дитина існує у природі, у біологічному сенсі вона є дитям природи. Ми наділені не лише почуттями й емоціями, ми наділені інстинктами. У процесі виховання міської дитини (так було в часи Корчака, але так є й нині) у ній вбивається або притлумлюється цей глибший рівень. Дитина в емоційному сенсі стає не такою живою: її вчать, що частину емоцій треба приховувати, тамувати. Наслідок — діти тепер інакше плачуть, інакше сміються, ніж п’ятдесят чи навіть тридцять років тому. Щоби зрозуміти це, варто переглянути кілька старих фільмів для дітей. Регочуть тепер тільки дуже малі діти. Навіть найбільш позитивним емоціям сучасна дитина віддається не до кінця, і це погано.

Раніше негативні досвіди переживалися дитиною страшенно конкретно: помирала сестричка, хтось із родини… Смерть була частиною життя — і дитина, знаючи, як виглядає смерть, відчувала волю до життя. А тепер відбувається дуже небезпечна у своєму метафізичному сенсі річ: дитина сприймає дуже багато негативу, зокрема — з телеекрану, але сприймає це як щось, що відбувається далеко від неї, або як щось «ненасправдішнє». Взагалі, я помітила, що багато дітей, котрих я знаю, казку можуть сприймати реальніше, ніж те, що вони бачать по телевізору. Бо казку розказує мама або хтось із рідних, мамі дитина не лише довіряє, а й вірить. Тому казка переживається дитиною емоційно, а все, що в телевізорі, сприймається з великою долею відсторонення. Або от є комп’ютерна гра, де героя сто п’ятдесят разів убивають, і щоразу все можна переграти заново… Насправді ці речі, постійно повторювані та варіативні, агресивно нав’язані, знецінюють поняття смерті й убивають здатність адекватно, емоційно та фізіологічно, реагувати на подразники, наприклад, на те, що мало б викликати страх. Діти перестають боятися так, як боялися їхні ровесники сто років тому — в лісі, скажімо. Їхня уява не вмикається, отже, емоції переживаються не серцем, а розумом… Отже, насправді не переживаються взагалі. А страх є, так само, як і любов, і решта емоцій, важливою і духовною, і психо-фізіологічною потребою. Ідеться про «правильний», «здоровий» страх: налякався — оговтався, відчув полегкість. Страх — це ж адреналін. Дітям подобається боятися, це природно. Проте нині дедалі частішим є «неправильний» страх, невротичний. Світ змінився так, що дитина не має змоги по-справжньому любити й боятися. Їй навіть покричати ніде, ні з ким побитися, і навіть гойдалки вже не ті, що колись. Не знаю, як хто, а я любила кататися на гойдалці так, щоби було страшно. На перший погляд, це несерйозні речі. А насправді серйозні. Нині мало хто замислюється над тим, що дитині, а особливо міській дитині, потрібно прищеплювати правильне ставлення до смерті, волю до життя, а також цілеспрямовано вчити її любити.

Нині дитину не виховують так, щоб вона чимось жертвувала, вона вміє тільки хотіти. Її постійно чимось підкуповують. Хотіння, здатність прагнути, сила любові й переживання смерті — речі дуже взаємопов’язані. У чому феномен цілої «поттеріани» та Джоан Роулінґ як автора? Вона з дітьми не заграє! От я собі уявляю українську книжку, базовану на приблизно такому ж сюжеті — діти в школі магії. У цій книжці будуть лише пригоди! Ти береш чарівну паличку — і всі бажання починають здійснюватися. І жодного слова про те, що за кожне бажання треба заплатити якусь особливу ціну. Українські письменники, які пишуть для дітей, часто намагаються бути надто безтурботними, тоді як навіть у народних казках частим є момент розплати, і її не можна уникнути. Кожен казковий герой, щоб зробити крок далі, мусить чимось пожертвувати, пройти через випробування. Колись це усвідомлювала кожна дитина. Котигорошко, щоб долетіти, мусив відрізати шматочки литки, щоби погодувати орла… Тепер же цей момент у вихованні зникає. А це зовсім неправильно. Не можна дітей ізольовувати від сильних, жорстких емоцій, вони повинні самі набивати свої ґулі.

Марія Будя, психолог, гештальт-терапевт, аналітично орієнтований дитячий психотерапевт про те, чи можуть книжки й мультики бути шкідливими і чи слід їх забороняти:

— Питання дуже неоднозначне, оскільки діти й дорослі по-різному оцінюють одні й ті самі речі. Ті речі, які нам видаються страшними й ненормальними, діти адекватно сприймають. Приміром, автентична казка про Курочку Рябу завершується, по суті, кінцем світу й самогубством онучки. Діти засвоюють ці казки на підсвідомому рівні, і те, що нам видається страшним, жорстоким і кровожерним, дітей не лякає. Навпаки, такі казки їм корисні. Те ж саме з мультиками.

Світлана Ройз, дитячий і сімейний психолог, психотерапевт, авторка книжки «Чарівна паличка для батьків», про те, як говорити з дітьми на складні теми за допомогою літератури.

На думку психолога, немає заборонених тем, є книжки або фільми, показані невчасно. Батькам обов’язково слід ознайомитися з книжкою перед тим, як читати її дитині. Адже що менша дитина, то більш метафоричними мають бути пояснення. Книжка — вдалий привід торкнутися теми, що турбує дитину. Скажімо, в чотирирічному віці малюк уже міг пережити перший досвід зіткнення зі смертю: відходять бабусі й дідусі, вмирають домашні тварини, в дитини часом з’являється страх темряви й засинання, оскільки морок і сон асоціюються з помиранням. Не можна обманювати дитину, уникаючи складних тем. «Це, як кульова блискавка, яка зависла в кімнаті, — вважає Світлана Ройз. — У психології є такий термін “слон у кімнаті”. Якщо ми уникаємо говорити на теми смерті, грошей, розлучення, сексу, — це все одно, що не помічати слона в кімнаті. Рано чи пізно він наступить на найбільш чутливу людину в сім’ї — дитину».

П.С.: забула сказати, що всі розмови такого формату — не рецензії, а тенденції й суб’єктивні міркування — я скидаю на окрему сторінку РОЗДУМИ НА ТЕМУ. Ласкаво прошу :)

Сентиментальні книжки для дівчаток

Мушу насамперед сказати: мій мозок уже зовсім викинув із пам’яті ті часи, коли я, маленька й беззахисна, тихо ридала в подушку над сентиментальними книжками для дівчаток. Пам’ятаю «Білого Біма», «Помаранчева дівчинка» не рахується, хоча ефект був той самий. Пізніше був фільм «Хатіко», якщо ви розумієте, про що я. (Ай, дівчатка, мабуть, не виростають!)

Одне слово, готуючи огляд книжок для дівчат-підлітків, натрапила нещодавно на таку собі сентиментальну книжечку, написану на початку минулого століття російською письменницею Лідією Чарською.

Вибране з «Великого Їжака»

Про книжку Марини Павленко «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» моя колега озвалася не дуже доброзичливо. Так, що аж при знайомстві з авторкою книжки, Мариною Павленко, мусила витримати твердий і докірливий погляд письменниці й слова «То це і є та сама Оля Купріян?». Так і було, і цьому є свідки. Але я теж думаю, що книжка — не для дітей, а для дорослих, «а саме – для вчителів, які часом забувають, як це – дивитися глибше, ніж дозволяє судити одяг дитини чи рід занять її батьків». Але ви ліпше читайте отут і думайте самі, що й до чого.

Книжку Мар’яни Савки «Казка про Старого Лева» я люблю — за текст та ілюстрації Володимира Штанка однаково. Вважаю, що добре було б такі книжки-легенди для дітей писати для кожного міста. Це ж круто, воно запам’ятовується на все життя.

І Бедрикову книжку люблю. Скажу по щирості, люблю всю цю гранівську серію й після грандіозного видавничого розпродажу маю у своїй бібліотеці майже всю «Сучасну дитячу поезію».

Марина Павленко. Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?: повість. – К.: Грані-Т, 2011.

Мар’яна Савка. Казка про Старого Лева. – Львів: «Видавництво Старого Лева», 2011.

Юрій Бедрик. Тьотя Бегемотя: поезія. – К.: Грані-Т, 2010.