середа, 28 серпня 2013 р.

Поки ще літо

Поки ще літо і до морозів ще цілі неношені чоботи, светри й пальта, треба готувати сани, тобто книжки на зиму. І щоб ви бува не подумали, що з українських видавництв я люблю тільки «Урбіно», напишу про одну зимову книжку «Видавництва Старого Лева» — «Подорож Туди, Де Сніг» Марини Рибалко. Відразу скажу, що не розумію, навіщо писати всі чотири слова з великої літери, як велить англійська письмова традиція. Хіба що «Туди, Де Сніг» — це назва країни, але насправді це не так, тож назва з суцільних великих літер виглядає не зовсім доречно.

Але загалом книжку я проковтнула. Й оскільки я не велика фанатка фентезі, як ви могли завважити з добору книжок у цьому блозі, то й до сюжету й усього такого придиратися не буду. Читати було цікаво, захопливо. Є казкова історія, яка, щоправда, нагадує всі нескінченні подібні історії про фантастичні мандри у вигадані краї, але це й диктують закони жанру. Є в цій історії й українськість, втілена в амулеті у вигляді скіфського сонця, що дозволяє героям мандрувати між світами. Ну, і ще, звісно, сякий-такий київський простір, хоч його у творі й дуже мало. Але це теж — закони жанру.

Отож, герої. Традиційні, казкові. Тут узагалі все діється за Проппом. Є заборони, які порушують. Є розплата. Є помічники, є завдання. А ще є милий дракон Кульбабка, добрі й злі королі й королеви, пригоди — все те, що триматиме вас у напрузі від початку й до кінця.

понеділок, 19 серпня 2013 р.

Перші поцілунки по-польськи

Цю книжку я зустрічала по обкладинці. І, щиро кажучи, не чекала майже нічого доброго, бо ж хіба це книжка для старших підлітків, якщо на ній якісь майже анімешні гламурні дівчата й хлопці? Ну, це я так собі просто уявляю, що підліткам у 16 не такі малюнки цікаві, але хто ж мене питає. Мені давно не 16, та й аудиторія книжки куди ширша – від 13, тож я запхала свій скепсис глибоко в шухляду й узялася читати, бо давно хотіла познайомитися з класом пані Чайки.

Якщо ви дивилися в дитинстві французький серіал «Перші поцілунки», то далі анонсувати, про що книжка, вам не потрібно. Усі перипетії підліткового віку авторка показує нам на прикладі одного класу, а пані Чайка в ньому, властиво, класний керівник. І вчителька польської літератури, і це їй, справжній Барбарі Чайці, присвячено книжку, бо ж кому ще присвячують свої книжки письменники, як не вчителькам мови й літератури? Я сама така, як напишу свою першу книжку, обов’язково згадаю про Олену Петрівну Кондратенко. Ось так.

середа, 14 серпня 2013 р.

Енн у безодні розпуки

Про цю книжку я напишу коротко, бо що нового напишеш про улюблену книжки тисяч юних читачок по всьому світі?


Після «Енн із Зелених Дахів» у чудесному перекладі Анни Вовченко в моєму активному лексиконі з’явилася фраза, яка відображає всю глибину й силу почуття і якої я нікому не віддам: «Я в безодні розпуки».

З нетерпінням чекаю наступних серій, цікаво, як ця юна дівчина ставала дорослою леді, цікаво рости разом із нею й заново переживати почуття, які не старіють.


Люсі-Мод Монтгомері. Енн із Зелених Дахів / Пер. з англ. Анна Вовченко. — Львів, Урбіно, 2013.

понеділок, 12 серпня 2013 р.

Страшна чоловіча книжка про шоколад

Не пригадую, щоб останнім часом мені підліткове так тяжко читалося, як «Шоколадна війна» Роберта Корм’є. Книжку порівнюють із ґолдінівським «Володарем мух», і тепер я розумію, в чому причина: «Володаря мух» мені теж було нелегко й страшно читати. Якось наче й розумієш, що у світі все так і складається, що мало де, крім книжок і фільмів-серіалів, бувають гепі-енди, а все ж хочеться, щоб саме у твоїй історії був щасливий фінал. Не знаю, може, це в мені говорить дівчинка, яка читала хлопчачу книжку, але я відтягувала й відтягувала наступні розділи, щоб тільки не впевнюватися, що так воно і є: героїчних героїв і щасливих фіналів у житті не буває.

Але вернімося до шоколаду.

неділя, 11 серпня 2013 р.

Ідеальна дівчача книжка


До того, щоб написати про «Русалоньку із 7-В» Марини Павленко, я йшла цілий рік. А може, півтора, бо пообіцяла прочитати всю тетралогію одного дня наприкінці травня минулого року. А прочитавши, була щаслива неймовірно, бо повернулася на трошки в часи, коли можна жити в чотирьох книжках і переживати всі сюжетні перипетії разом із улюбленими персонажами.

Як на мене, то всі чотири книжки цілком рівні, я не виділяла кращої чи гіршої, однаково люблю кожну. У кожній із повістей головна героїня Софійка (12 років) розкриває якусь таємницю, так чи інакше пов’язану з її родом. Докопується правди, розплутує історичні клубки й таким чином – не без втручання магічних речей чи істот – встановлює справедливість. Поруч із нею завжди вірний друг Сашко, який би хотів бути не лише другом, але Софійка, як і багато інших дівчат до неї і після неї, справжнього не помічає, принаймні не відразу. Вона зітхає, ясна річ, безнадійно, за однокласником Вадимом, проклятим із роду Кулаківських.

Маргариткам та іншим квіткам

Спасибі добрим друзям, які вчасно підкидають добрі тексти. Підліткові люблю особливо, і ви це знаєте :) Цього разу пишу про «Маргаритку» Крістіне Нестлінґер.

Попри те, що насправді мене ось уже надцять років звуть Оля Христя :), у чотирнадцять, п’ятнадцять і сімнадцять я – зуб даю – була справжнісінькою Маргариткою! Точніше, Маргаритою-Марією Закмаєр. У мене були ті самі проблеми: довгий час я соромилася демонструвати свої п’ять зайвих кілограмів, ненавиділа приміряти новий одяг, терпіти не могла фотографуватися. І клопоти з родиною – це теж, на жаль, мені до болю знайомо...

Утім, давайте не будемо про мене, адже багато хто з нас, дівчаток, у свій час були, є чи будуть Маргаритками. Товстункою Маргаритою, Маргариткою з комплексами, Маргариткою з нещасливим коханням, Маргариткою, яка не може вибрати поміж двох хлопців, Маргариткою, яка мусить розгрібати братові й батьківські проблеми, Маргариткою, яка пише контрольні у школі, прогулює уроки, їсть із подружками морозиво, ходить на вечірки й зранку страждає похміллям, мучиться одвічним дівочим питанням «Спати чи не спати?», виборює своє право на відпочинок без батьків... Про ці всі проблеми, а також про безліч інших, які так часто немає з ким обговорити, напрочуд весело розповідає австрійська письменниця Крістіне Нестлінґер у своїй захопливій книжці «Маргаритко, моя квітко».

пʼятниця, 9 серпня 2013 р.

Про дитячу літературу і ринкову економіку

Хочу, щоб цей допис був окремо, бо в нас усе міняється дуже повільно. І теперішній сплеск зацікавлення дитячою та підлітковою літературою почасти схожий на моду. Хо-хо, зловили модне віяння й потреби соціуму!

Переглянула свої міркування майже дворічної давності (щодо премії «Великий Їжак»), і бачу, що нічого не змінилося. У глобальному плані. Дитячі письменники й досі мало кого цікавлять, і про це свідчить бодай прейскурант «Коронації слова»: за дорослий роман перша премія — 20 тисяч, за дитячий — 3 тисячі. Ціни самі за себе говорять: одне коштує дорожче, а значить, вважається вартіснішим? Ринкова економіка, більш нічого.

Кому потрібні дитячі письменники й дитяча література, крім самих дітей? А нікому.

Digest: хороші книжки для дітей українською

Тут я вирішила зібрати публіковане раніше на "ЛітАкценті". Починається це все добро мало не з 2007 року, за шість років щодо чогось думка могла змінитися, це природно, але книжки, переклади, тексти — це все так і лишилося на полицях книгарень, чекає, доки ви його "всиновите" у свою домашню бібліотеку :)

Отож, найперша книжка — "35 травня" Еріха Кестнера у блискучому перекладі Ольги Сидор (Львів, Кальварія, 2008). Це було смішно, розумно, цікаво для малих і для дорослих. Купа сатири, класні ілюстрації. На час прочитання я постійно пригадувала Свіфта і його "Гуллівера".

четвер, 8 серпня 2013 р.

Як я стала «помаранчевою дівчинкою»

Насамперед я розповім вам кілька незвичайних історій.

Якось я вирішила прогуляти одну страшенно нудну лекцію. Й оскільки прогулювати без поважної мети я не звикла, то змусила себе піти на іншу лекцію – відомого на весь світ письменника й філософа Юстейна Ґордера, який саме в той час гостював у нашому університеті. Щиро кажучи, вийшла звідти я в такому захваті, що на місці придбала всі книжки пана Ґордера й одразу ж підписала їх у чарівника-автора. Серед тих книжок була одна, найтонша, з обкладинки якої на мене дивилися з два десятки повновидих помаранчів, – «Помаранчева дівчинка».

Історія друга. Якось улітку я випадково підслухала прецікаву розмову в одній книгарні. Звичайний собі хлопець попросив у гарненької касирки порадити якусь книжку, додавши, що йому, мовляв, не потрібне легке розважальне чтиво, навпаки – цей текст мусить змінити його життя. Дівчина без вагань порадила купити Ґордерову «Помаранчеву дівчинку», однак за мить радісно запевнила, що подарує хлопцеві цю книжку: «Знайдіть її на полиці і вважайте, що вона вже ваша. Я люблю дарувати людям Помаранчеву дівчинку”», – сказала касирка й раптом додала: «А потім подаруйте цю книжку комусь, кому це потрібно. Комусь, хто вам небайдужий», – урочисто завершила дівчина й повернулася до роботи. Так я дізналася про дивовижну традицію передавати «Помаранчеву дівчинку» з рук у руки – щоб вона, як щиро вірить неперевершена касирка з книгарні, змінила чиєсь життя. Чи бодай вечір – поки читатимуться сто п’ятдесят сторінок надзвичайної історії більш-ніж-кохання.
Так, відтоді, як у моїй невеличкій книгозбірні з’явилася «Помаранчева дівчинка», ця книжка жодного дня не відлежується на поличці.

І нарешті, третя історія. Про те, як я стала «помаранчевою дівчинкою».

Барбара Космовська і її Буби

Поки доварюється суп, напишу про «Бубу» Барбари Космовської. Взагалі-то, готувати їжу й писати про «Бубу» — цілком у традиції цієї книжки, бо там дуже багато і смачно йдеться про їжу. Звісно, не тільки про їжу, а й про більш духовні речі, наприклад, азартні ігри. Або про стосунки батьків і дітей, та й загалом поколінь. Або про перше кохання, або про шлюб. Або про те, як батьки занадто собою зайняті, щоб помічати своїх дітей-підлітків. Ну, але про їжу, зрештою, дуже смачно написано, правда. А головне — з гумором, тож я книжку вже пустила в обіг поміж друзями.

середа, 7 серпня 2013 р.

Де немає зими


Мудра книжка про сирітство і всиновлення. Написана просто, від імені трьох персонажів — двох дітей, у яких померла мама (хлопчика 13 років і 8-річної дівчинки), і м’якої іграшки Ляльки. Книжка про те, як важливо знати своє коріння, як поважати людей-не-таких-як-ти, як не ставитися до інших упереджено.

Головне, що в ній відразу бере за душу, — її правдивість і щирість. Тут не описано життя після всиновлення як суцільний рай для обох сторін. радше навпаки: авторка чесно показує, що і тим, хто всиновлює, і тим, кого всиновлюють, тяжко звикнути і змиритися з новим життям. Що до того часу, як дві різних сім’ї стануть однією, пройде немало часу, якщо це взагалі станеться.
І водночас «Де немає зими» Діни Сабітової не можна назвати на 100% реалістичною: тут є Лялька, яка розмовляє (невідомо, чи лише в уяві маленької дівчинки і старої бабці, чи насправді), є домовик Аристарх Модестович, який ховає льодяники й допомагає дітям у скрутну хвилину.

Такі книжки важливо читати, щоб трошечки глибше розуміти. А ще, попри нелегку тему, книжка вийшла дуже світла й життєствердна. Раджу.

Дина Сабитова. Где нет зимы. – М.: Самокат, 2011. – 176 с.


вівторок, 6 серпня 2013 р.

Про каву з кардамоном


У цьому блозі я дозволяю собі розкіш писати про ті книжки, які мені сподобалися. Хоч про ті, що не сподобалися, читати й писати, як правило, цікавіше. А все ж, «Каву з кардамоном» Йоанни Яґелло прочитала відразу після «Щоденника поганого дівчиська».

Я нікому ще цього не казала, але все підліткове й дівчаче, що видає «Урбіно», мені страшенно до душі. Але знову ж таки, якби ж то все мені потрапило в бібліотеку у мої п’ятнадцять, ох!

Детективну інтригу я розгадала десь із самого початку, але попри все мені було цікаво, чим усе завершиться. Бо книжка на банальну зовсім не тягне, може, хіба що трішечки. Але якщо подумати, то всім нам, тим паче у п'ятнадцять, треба вірити в банальні речі: у те, що все складеться, усі знайдуть собі пари, усі будуть щасливі й здорові. Тепер я собі повторюю, як мантру, вичитане з книжки: від нас залежить лише 10% вирішення всіх проблем, решта 90% якось саме втрясеться.

Книжка про неповні сім’ї, всиновлення, про стосунки, про школу й навчання, а також про те, як важливо знати, чого ти хочеш. Ну, це я пишу, щоб не забути, бо вирішила, що блоґ буде виконувати ще й роль читацького щоденника, чи то пак нотаток. Героїню звуть Лінка, їй 15, і вона мріє стати фотографом. Вона симпатична, навіть дуже приваблива, але в неї є комплекси, як і у всіх :) Особливо, коли поруч «ідеальна» подруга Наталія, ідеальна у всьому. Лінка доглядає меншого братика Кая, завалює навчання, водить за ніс хорошого хлопця, художника Адріана, й у вільний час розгадує сімейні таємниці. Тато в неї помер дуже давно, а мама час від часу лягає до психлікарні. Ось такий конфлікт, читати цікаво.

А ще приємно впізнавати ландшафти, які вже трошечки знаєш. Це я про Варшаву, текст стає ближчий. Зовсім трохи, а все ж.


Йоанна Яґелло. Кава з кардамоном: роман / Пер. з пол. Божена Антоняк. — Львів: Урбіно, 2013.

пʼятниця, 2 серпня 2013 р.

Злостивий смайл

І про цю книжку треба було б написати. Знову ж таки, авторка, якщо чесно, висловилася дуже м’яко. Якби цю рецензію писала я, то рознесла б її на друзки. Хоча є й інший бік: спроба літературного експерименту, хоч він і запізнився років на вісім, заслуговує на повагу. Хоча книжка ніяка, і хоч скрізь написано «без автора», автор там стриміє, як шпиль на «Соборі» Олеся Гончара, все бачить, усе чує і скрізь пне свого носа і свої всюдисущі пальці, які попри закони заявленого жанру, редагують мову персонажів.


Детальніше на сайті «Великого Їжака», хоча все, що варто було сказати, я вже сказала вище :)

І повірте, з вашої історії в аськах, ґ-токах і ФБ теж може вийти кілька оповідань, а може, навіть роман ;)

Книга без автора. Людина в (м)асьці. – К.: Грані-Т, 2011.

четвер, 1 серпня 2013 р.

Про літературний інфантилізм і такоє

А за цю статтю моя колега і за сумісництвом альтер-еґо ледь не отримала по шапці від начальства, а ще в неї був незвичайний і неоціненний досвід людських взаємин і того, як неадекватно часом люди реагують на критику. І це ще один привід сказати, що нічого путнього з критики не буде, якщо нічого не зміниться. Статтю дико поредагували, унаслідок чого змішалися люди і коні, чи як там ще кажуть, але з більшістю позицій я все одно згодна.

«В Україні практично немає книжок для юнацтва, написаних вітчизняними авторами. А ті, хто творить для підлітків, уникають конфліктності, зображаючи світ у пастельних барвах»

Читати тут: http://tyzhden.ua/Culture/60486