Захопельна книжка про всякі важливі ахенітниці

Український переклад та оригінал. Фото: nearly-alice.livejournal.com

Христя так довго хотіла прочитати «ВДВ» Роальда Дала, що чекала цього майже рік. Якось так вийшло, але воно того варте. Книжка «захопельна», як сказав би Великий Дружній Велетень, дуже-байдуже «гиготична» і «бумбуляста» (Морозов і Малкович, до речі, суперову мову для велетнів вигадали!).

Мені ось що сподобалося тут. Це якщо не рахувати всяких чудових слівець і цієї пречудесної історії про те, як добрий семиметровий велетень вдмухує дітлахам гарні сни. Сподобався оцей філософський діалог 8-річної Софії та ВДВ, про людську, сказати б, суть:

«…— Але ж якщо люди щоночі зникають, невже вони не б’ють на сполох? – оторопіла Софія.

— Цей світ дуже-байдуже великий, — пояснив ВДВ. – У ньому багато країн. А велетні розумнисті. Вони стараються не потикати свого носива в одну й ту саму країну. Вони постійно міняти місцячки.

— Але ж якщо… – почала було Софія.

— Ти не забудькай, — урвав її ВДВ, — що людські створінькала зникати скрізьно й без велетнів. Вони самі убивати одне одного набагатово частіше, ніж їх пожирають велетні.

— Але ж люди не їдять одне одного…

— Велетні теж не їсти одне одного, — сказав ВДВ. — І вони не вбивати одне одного. Велетні не дуже-байдуже приємнисті, але вони не вбивати одне одного. І крокодилячки не вбивати інших крокодилячок. І котики-морквотики не вбивати інші котики.

— Вони ловлять мишок, — заперечила Софія.

— Так, але вони не вбивати самі себе, — мовив ВДВ. — Лише людські створінькала вбивають своїх».

А крім того, тут багато гумору, який походить десь із традиції Рабле. Ну, ви розумієте, про що я?

Роальд Дал. ВДВ (Великий Дружній Велетень) / Переклав із англійської Віктор Морозов, за ред. Івана Малковича. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 272 с. (Ілюстрації Квентіна Блейка, обкладинка, хоч як це дивно, Костя Лавра)