четвер, 4 серпня 2016 р.

Ромео і Джульєтта: спокута на грозовому перевалі

Знаєте, є такі книжки, після яких добре помовчати. Часом вони вражають нас у саме серце, їх слід осмислити наодинці, можливо, навіть оплакати, посумувати, вкрившись пледом. Є книжки, які змушують узяти паузу й замислитися. Ефект шоку. Бах!

"Ми були брехунами" – саме така. Недаремно анотація застерігає в жодному разі не розповідати нікому розв'язки. Послухайте. Не робіть цього. Це як у "Спокуті" Мак'Юена, яку мені нагадує ця книжка. Роман – суцільна інтрига, що починається як звичайнісінька любовна пригода. Багаті люди, літо, розкішні маєтки – все ідеальне до нудоти. Аж поки з головною героїнею Кейденс не трапляється нещасний випадок, що стирає її пам'ять про 15-те літо. Минає два роки – і Кейді намагається пригадати, раз по раз борючись із жахливими мігренями.

Брехуни – четвірка найкращих друзів, троє з яких – двоюрідні брати й сестри, четвертий – товариш із інакшим кольором шкіри, походженням, думками. Кохання між ним і Кейденс – раптове, пристрасне, заборонене, як у Ромео і Джульєтти. Хоча Ґет порівнює себе радше з Гіткліфом із "Грозового перевалу", якого попри освіту й манери все ж не приймають у вищому світі.

Брехуни – 15-літні підлітки, батьки яких розлучені, матері гризуться між собою за спадок бабусі й трастову прихильність діда, дід натомість маніпулює доньками й намагається робити те саме з дітьми. Брехуни мають сміливість протистояти й залишатися вірними собі. Попри шок, це й книжка-терапія, передусім для головної героїні. Дуже кінематографічний роман. Мені відразу постають у голові окремі сцени й фінальна сцена-ретроспекція, пригадування катастрофи.

Е. Локгарт. Ми були брехунами / пер. З англ. Ю. Максимейко, КСД, 2016.

Немає коментарів:

Дописати коментар