Мені весь час хочеться залапкувати оте «правильно», бо все
таке відносне. Тим паче, якщо говорити про час, який апріорі з часів Альб. Ейн.
вважається відносним параметром.
Але якщо говорити про цілком конкретну дитячу книжку, то ок
і пофілософствувати.
«Мій дідусь» Катаріни Собрал (Португалія) – книжка дуже
вишукана в стильна в художньому плані й філософська в міру, бо торкається якраз
питань часу, пріоритетів із позиції різних людей і різного життєвого досвіду.
Водночас вона абсолютно придатна для розмови з дитиною, там якраз мова від
персонажа-дитини. Хлопчик (думаю, він дошкільня або тільки пішов у школу, ще
малий) багато часу проводить із дідусем. Дідусь, на щастя, на пенсії, і має
час, який присвячує онукові й усяким життєвим приємнощам. Зустрічатися з
друзями, які поступово відходять (так, тут і дорослим є про що подумати),
вчитися новому, готувати смачну їжу, гуляти з собакою. Усе це показано на
контрасті з сусідом дідуся, вічно зайнятим лікарем, який нервує в чергах, їсть
на ходу, ніколи не має часу, бо завжди працює. Ні грама дидактики, усе показано
в порівнянні, усі висновки читач зробить сам. А завдяки дотепним і лаконічним
малюнкам (це книжка-картинка, ілюстрації тут виконують не менш важливу роль,
ніж текст) створюється гумористичний ефект, підкреслюється абсурдність
ситуації. Ось, наприклад, історія починається з малюнка, де дідусь оповідача
прокидається о 6 ранку, а сусід доктор Себастьян о 7-й. Виходить, дідусь навіть
більше береже час, встає раніше. Але придивитися уважніше – дідусь перед сном
читав, а доктор пив каву і, певне, працював. А зранку дідусь вигуляв собаку, а
доктор біг на роботу. Взагалі ця книжка прекрасна тим, що практично невичерпна
для роздумів. Ти нібито знаєш «правильні» відповіді, а все ж подивишся під
іншим кутом – і вуаля, все не так однозначно. Тому її цікаво читати і в 4, і в
7 років.
Такий упізнаваний у наших реаліях типаж лікаря. Усі ми
більшою чи меншою мірою живемо так, як він. Тож навряд комусь захочеться його
засуджувати. Але замислитися про скінченний час, розстановку пріоритетів і свої
можливості було б уже непогано. Водночас типаж дідуся з книжки Катаріни Собрал,
якщо говорити про місто, мені мало знайомий. Мої знайомі дідусі й бабусі все
одно мусять працювати, бо старість у наших реаліях, на жаль, не така
безтурботна й забезпечена, як у реаліях авторки книжки. Це не докір, це
констатація, і про це також слід говорити. Бо, як мінімум, слід показувати
дітям іншу модель старості – не ту, де старші люди викинуті з соціуму й
забезпечують потреби молодших (до слова, якщо дідусь і «сидить» із онуком, то
це їм обом явно в кайф, навіть розходитися не хочеться), а ту, де старше
покоління, виростивши молодше, може насолоджуватися життям, нікуди не
поспішаючи. Звісно, для цього мають бути передумови у вигляді пристойної пенсії
й соцзабезпечення. Може – я мрію до того дорости – колись воно так і буде.
Катаріна Собрал. Мій Дідусь / Пер. із порт. Григорій Латник. – Київ: Основи, 2017.
Немає коментарів:
Дописати коментар