Ведмедики на стінах

Поки маленьке харківське видавництво «Читаріум» не взялося видавати українською Джулію Дональдсон, багато хто з нас знав лише про Ґруффала. Правда ж? А про «Печерного розмалюка» ніхто й не здогадувався. Може, ви досі цієї книженції не бачили, то я розкажу.

Це дуже мила, дотепна і зворушлива історія про будні молодих батьків. Ой, даруйте! Про будні дітей віком 1-3 роки, яких нині по-модному іменують «тодлерами». Діти ці обмальовують стіни й постійно вислуховують від батьків, чому цього робити не варто. А й справді, чому? Особливо, якщо батьки сучасні й працюють без відриву від виховання: мама – художниця, тато – професійний вбивця мамонтів («Із малюком печерним ніхто ні в що не грав — / Татусь весь час хоробрий, а в мами купа справ»). Ясна річ, малюк має переважно сам себе розважати. А що поганого в тому, щоб робити, як мама, – малювати на стінах? Але ж ні: батьки сварять і не розуміють творчості малого дослідника.

Навчальні книжки-іграшки

Тепер тут часто з’являтимуться пости про книжки для категорії 0+, бо в мене вже майже два роки є тестова читачка J Сьогодні, наприклад, прийшла новинка від видавництва «Школа», з серії «Сторінки-цікавинки». Раніше ми читали їхню «Їду, плаваю, лечу» й гортали трохи інші книжки з серії.

Тепер ось прийшли «Пори року» з віршиками Василя Федієнка та милими, дотепними, яскравими ілюстраціями Інни Черняк.

На початку буде хвалебний абзац, а наприкінці – критичний, бо як же без нього. Ми дбаємо про те, щоб маленькі читачі мали найкращі книжки, а їхні дорослі не заплутувалися в словах, коли читають.

Наша подружка Зоя

Знаєте, я зараз скажу банальність, але ви вже пробачте. Коли ти читаєш дитячі книжки як фахівець, ти можеш помічати речі, як є і які мають бути, яких немає, які можуть спрацювати з дитиною. Коли ж ти читаєш із дитиною, то помічаєш усе, перераховане вище, тільки оте «можуть» замінюється речами, які спрацьовують чи не спрацьовують із конкретним читачем.

Мене раніше дико бісили пластилінові ілюстрації і книжки з «примітивними» текстами. Хотілося, як і всім, що душа звернулася, а відтак розвернулася, стався душевний переворот і більше нічого, як раніше. І щоб ілюстрації вишукані, з купою деталей. Єрко – не менше.

Але тут з’явилася Зоя. Це персонаж Барбари Рід, авторки «пластилінових» книжечок для найменших. Не скажу, що я відразу полюбила пластилінову ілюстрацію, але не відзначити того, що Рід віртуозно володіє технікою і промальовує найменші деталі емоцій пластиліном – треба було бути сліпою. Пластилінові сльози, пластилінова радість, пластилінові збиті коліна – усе це Рід промальовує дуже майстерно, все детальне й упізнаване найменшими читачами (книжечки про Зою розраховані на категорію 0+).

Малюк Падінгтон

Як я давно добиралася до цієї книжки! Спеціально навіть кіна не дивилася, щоб, так сказать, свіжі враження, незаплямовані режисерськими домислами і всім оцим. Діждалася, читаю от. І знаєте, що я вам скажу? Це страшенно виховна серія при тому, що ви ніколи не запідозрите, що вас спеціально виховують.

Це вищий пілотаж. Не всі так уміють. Приміром, якщо окремі українські письменники беруться вас виховувати, то вони розправляють прапори, вішають на пуза таблички з написами «Я – великий педагог, я знаю, як треба!» або «Я – світоч нації!», або «Я – моральний авторитет і лідер думок», тож усі мають зрозуміти, що треба робити так, як автор каже. Бо він же не забуде після кожного розділу вам розжувати, як треба (як не треба, ви й самі здогадаєтеся), хто вчинив правильно, а кого слід насварити. Так ось, ясно, що після такого сеансу морального зґвалтування виховання вам не захочеться більше читати цього автора. Не пишіть так, викиньте таблички й прапори, пишіть, як Майкл, Майкл Бонд.

Пам’ять для ніжок: Київ

Ідеї дитячих путівників останні роки лежать на поверхні: бери й роби. З часу виходу «Мого маленького Києва» їх треба було створити для кожного міста по п’ять штук. Тому я дико радію, що цього року з’явилося – мінімум два хороших проекти, поки ще не текстові, але дай Боже дождати :) Прикметно, що обидва створили маленькі київські книгарні. Один із них – «#СуперКиїв» від «Моєї книжкової полиці» та агенції прогулянок Walk&Talk – я днями отримала й тішуся.

Що це за штука?

По суті, це сімейна гра-бродилка з бонусами. Намалювала її художниця Женя Васильєва. Кольори яскраві, пам’ятки впізнавані. Маршрути зрозумілі, що важливо, коли йдеться про орієнтування у просторі.

У комплекті мапа для квесту, інструкція, наклейки, картки для гри в меморі (на них зображено пам’ятки, які діти побачать під час прогулянки, й коротеньку – не завжди правдиву – історію про те, що зображено).

За задумом розробниць, сім’ї вирушають від книгарні й у книгарню повертаються, щоб, наклеївши всі 16 наклейок у вказаних місцях і побачивши 16 цікавинок, отримати 17-ту наклейку, а з нею бонус – какао з печивом і, очевидячки, пакет нових книжок, ггг.

Усі пам’ятки можна знайти в центрі, це зручно, оскільки діти не зможуть виходити надто довгий і виснажливий маршрут. Наклейки й цікаві історії підкріплюватимуть їхній інтерес (тут я б побажала для перевидання зібрати картки для дорослих – зі справжніми цікавинками про ці місця, щоб можна було орієнтуватися на подорожніх із різним досвідом). Я сама часто водила дітей і дорослих цими маршрутами: Їжачок у Тумані, коти (з пластикових виделок і Пантелеймон), лавка з олівцями, балерина, скверик міських інтелігентів тощо. Окрім усього, що дає сім’ї спільна прогулянка, це ще й хороший спосіб ознайомити дитину з містом, обходити маршрут, навчити орієнтуватися в мапах і дізнатися щось нове. Гадаю, треба було б про всі райони такі ігри складати :)

Мені б іще хотілося додати фішок, щоб використовувати «СуперКиїв» як настільну гру, а не як одноразову прогулянку, але можна проявити творчий підхід і зробити фішки з чогось підручного. Хоча б із кришечок від напоїв. Також бракує кубика, але його можна позичити з інших ігор.

Хто такі неповносправні

Найгірше в цій книжці – назва. Чесно скажу: відкладала я її саме через назву. От «Кава з кардамоном» чіпляє, інтригує, «Місто Тіней» теж, а «Про Стівена Гокінга, чорну діру та мишей-під-підлогою» щось у мене – при всій повазі до Стівена Гокінга і чорних дір – цікавості не викликала.

Прочитала я її, з прикрістю виявивши, що тематика ідеально вписується в нещодавній огляд книжок про дітей із особливими потребами. Беруся. Читаю. З перших сторінок помічаю добрий стиль і письмо, що веде за собою, знання дитячої психології. Пізніше з’являються цікаві персонажі, конфлікти, дорослішання.

Дочитавши, отримала таке задоволення, яке дає читання Ульфа Старка, тож ви розумієте, який високий кредит у цієї книжки.

Отож, ця книжка – не про Стівена Гокінга, не про чорну діру й аж ніяк не про мишей під підлогою. Усі вони – тільки реквізити дорослішання, яке проходить головний персонаж, 9-річний Пйотрек. Відповідно, ця книжка і не про особливі потреби, точніше не лише про них. Хоча спочатку видається, що все у світі (якщо дивитися на нього Пйотрековими очима) крутиться саме навколо теми неповносправності: старший брат хлопчика, Стефан, прикутий до ліжка. При цьому він – геніальний інженер, який вигадав суперліжко, і тепер усі журналісти хочуть із ним поспілкуватися. Це щодо нього вводиться аналогія зі Стівеном Гокінгом (старшого брата звуть Стефан Ястшембський, англійською «яструб» буде hawk), геніального британського фізика-теоретика, який також не може самостійно пересуватися. Стефанові пощастило навіть більше: він може говорити, а Гокінг ні.

4 в 1: перша книжка про пори року

Учора протестили на цільовій аудиторії картонку видавничого дому «Школа». Придумав кандидат-педагог Василь Федієнко, намалювала Марина Пузиренко. Попри стрьомний вигляд обкладинки, книжка справляє дуже добре враження.

У ній немає жодного слова, тільки чотири розгортки з перекидними сторінками. На кожній розгортці – одна з чотирьох пір року, до того ж представлена у двох своїх крайнощах (приміром, весна прохолодна з відлигами й весна тепла, коли цвітуть дерева). На малюнках – два різні пейзажі: пора року в природі й пора року в саду. Показано різних тварин, птахів, комах і що вони роблять у той чи інший час. Показано заняття людини в саду: садити, підрізати дерева, рвати яблука тощо. Не показано міського життя, але я не вважаю це жахливою хибою, хоч ми й урбанізовані до неможливості. Бо в місті, приміром, не так чітко виявляються всі пори року. Хоча, звісно, можна постаратися й щось придумати :)

Читайте про іншу картонку на цю ж тему.

Художниця Марина Пузиренко кілька років тому потрапила до Почесних списків Андерсена з книжкою «Лускунчик». У «Порах року» вона вибрала реалістичну техніку (підозрюю, що тут вловимі сліди педагогіки, яка стверджує, що малим дітям ліпше бачити малюнки, близькі до реальності), яка спершу видається дивною для найменших діток (дрібні деталі, деталізовані малюнки, багато всього на сторінці), проте зрештою нормально сприймається півторарічною дитиною. Тестова аудиторія, наприклад, «читала» книжку, показуючи пальчиком у різні деталі, а я мусила озвучувати все показане.

Пори року. Ідея В. Федієнко, художниця Марина Пузиренко. – Харків: Видавничий дім «Школа», 2016.