Ті самі крамниці на вулиці Волоській

Галина Ткачук. Вечірні крамниці вулиці Волоської

Уже ніч, просто тепер вирішується доля країни, але я все одно напишу про нову книжку Галі Ткачук. Усе просто: ця книжка про Київ, який я знаю. Київ чарівний. Київ вечірній (не плутати з «Вечірнім Києвом», хоча його я теж люблю). Київ із його неймовірними давніми вуличками, назви яких щось означають, ведуть за собою якісь історії. Вуличками, на яких стоять таємничі крамнички, що відкриваються вечорами, для обраних. Де можна зустріти диваків – ворону Вассу, руду білку Рататоск, кота-письменника Романа (який ох-ох нагадує Романа Скибу :), голуба Сидоренка та інших. Є там ще київські відьми, які не проти отримати одну чарівну субстанцію, названу апейрон. Є там купа всього, якщо коротко, але суть не в цьому.

Суть у тому, як це все написано. Як це все складено докупи, як авторка будує діалоги і взаємодіє з читачем. Постійні апеляції до нас, короткі речення, які зручно читати вголос. Інтрига, в якій є щось від детективної, хоча книжка все-таки не детектив (читач із самого початку знає, хто вкрав чарівні речі), а пригодницька і трошки філософська. (У Галі Ткачук, між іншим, завжди книжки філософські.)

Філософія ця стосується міста і його феномену. Конкретно йдеться про столицю України, але пізніше читач здогадується, що правило поширюється на всі-всі міста. У кожного міста – не секрет – є свої чари. Чари ці, як вірять звірі-персонажі книжки, прив’язані до чарівних речей, що ними володіють Васса, Рататоск, кіт Роман і голуб Сергієнко (і, певно, інші звірі, але йдеться насамперед про них). Утім, це не зовсім так. А отак, як припускає червоний півень Пантелеймон: «…Про київські чари я завжди думав так: вони належать нам саме тому, що не можуть належати нікому іншому. Ніхто більше не мріяв про них, ніхто більше не знав про них, ніхто більше їх не любив. Тільки ми». Себто, тлумачу я, чари міста відкриваються тим, кому вони потрібні. Хто не сидить удома на теплому і м’якому стільці, а змушує себе виходити з зони комфорту й мандрує вуличками різних міст світу.

Моя перша книжка Стівена Гокінґа

Учора ввечері, дочитавши свою першу книжку авторства двох поколінь Гокінґів, я придумала дуже кльовий початок до цього посту. Придумала і лягла спати. І, ясень пень, забула. Так що буде як буде.

Я тепер знаю купу всяких цікавих фактів про Всесвіт.

По-перше, в Сонячній системі тепер 8 повноправних планет, а не 9, як було в ті часи, коли я вивчала астрономію у школі. Щоправда, про те, що Плутон «понизили» у статусі, я читала десь у новинах уже давно, але ж круто дізнатися про це ще й із дитячої книжки.

По-друге (і про це я не знала), у цій самій системі, виявляється, є аж 3 карликові планети. Церера, Плутон та Ерида. Церера – в поясі астероїдів між Марсом і Юпітером, Плутон там, де й завжди, а Ерида – за Плутоном.

По-третє, вивчила мнемоніку, завдяки якій легко запам’ятати послідовність планет: Мама Варить На Землі Морс, а Юний Син Уже Не Плаче. Ой, ні! Це було в іншій книжці й уже, як бачите, неактуально. Але ж мені так хотілося поділитися :)

По-четверте, дізналася про теорію Стівена Гокінґа про чорні діри. Він припускає, що чорні діри дууууууже повільно випускають часточки того, що поглинули, а потім зникають зовсім. Зрозуміло, це все в таких часових проміжках, що нам і не снилося. На цьому, властиво, ґрунтується сюжет повісті «Джордж і таємниці Всесвіту», яку Стівен Гокінґ написав у співавторстві зі своєю донькою Люсі. Чи навпаки: Люсі написала у співавторстві з батьком.

Бути, як Цибуліно

"- Бідний мій тату! Вас запроторили до тюрми як злочинця разом з найлихішими бандитами.

- Не думай так, синку,- ласкаво відказав батько.- У тюрмі повнісінько найчесніших людей.

- А що ж поганого вони зробили?

- Та нічого. От за це-то вони й попали до тюрми. Принц Лимон не любить чесних людей...

Цибуліно замислився, і йому здалося, що він зрозумів.

- То сидіти у тюрмі - це честь? - спитав він.

- Буває й так... Тюрми збудовані для грабіжників та убивць. Але з того часу, коли країною почав правити принц Лимон, грабіжники та убивці служать при ньому, а в тюрмах сидять чесні громадяни.

- Я теж хочу стати чесним громадянином, - сказав Цибуліно. - Але в тюрмі сидіти не хочу. Отож я скоро повернуся і всіх вас визволю".

"Пригоди Цибуліно" Джанні Родарі, переклав із італійської Анатолій Іллічевський (Київ, "Веселка", 1985) — актуально читати дітям.

Добро обов’язково переможе!

Інколи думаю, чий це дурацький заголовок віншує ту чи іншу статтю, аж тут розумію, що то мій або моєї близької подруги, яку ви давно знаєте. І яка оце підібрала для вас нову сімку книжок, каже, що життєствердних.

Читайте на сайті "України молодої" про:

"Вовчика-колядника" Оксани Лущевської

"Три оповідки" Умберто Еко

"Ангела Золоте Волосся" Зірки Мензатюк

"Потерчат" Володимира Рутківського (чудесна книжка)

"Помаранчеву дівчинку" Юстейна Ґордера

"Дитя епохи" Оксани Думанської

"Мишку" Дороти Тераковської

З мене все) Якщо вам цікаво прочитати про сім дитячих книжок, які варто покласти під подушку, ходіть сюди!

Канікули

У мене якийсь передоз серйозних книжок для дітей. Ну чесно, не можу вже їх читати. Ти паче, коли "пробленість" там білими нитками шито. Почуваюся так, наче мені читають моралі й нав’язують те, як правильно слід робити, поводитися, жити. Бідолашні діти! І як вони це читають?

Висновок такий: сіяти "красиве, добре, вічне", якщо вже беретеся за це, потрібно так, щоб воно не випирало з кожного кутка, щоб не застрягало в горлі й не було так помітно. Бо реакція буде десь така, наче тебе силоміць намагаються затягнути в кабінет директора й розказати, як треба жити. І це я, до речі, про авторку, яку подають на премію імені Ганса Християна Андерсена, не-українську, якщо що. Наших не подають, немає грошей. Хоча наші теж намагаються повчати так, щоб кожен здогадався, про що писав автор.

Хочу дочитати "Гаррі Поттера". Дайте мені дочитати про Гаррі, дайте мені прочитати щось цікавеньке!

У мене все. У Христі заслужені канікули.

Щедрик, щедрик, дайте книжку!

Щедрик, щедрик, дайте вареник, а як немає вареника, то дайте хоч би книжку! Це я до того, що на третій день Різдва знайшла випадково у книгарні чудову збірку для малюків — колядки та щедрівки для дітей, із нотами, в яких я не розбираюся (але можна мелодію знайти на YouTube’і) і текстами, які можна вчити й без музики.

Я в жодному разі не хочу образити тих, хто не святкує Різдва, але тим, хто все-таки святкує і привчає своїх дітей святкувати, або ж тим дітям, які ходять колядувати й щедрувати по сусідах і родичах, таку книжку мати просто необхідно. По-перше, вона гарнюня, дуже мило і яскраво оформлена — якраз, щоби вчити тексти разом із малюками. Дякуємо художниці Світлані Семотюк-Бедрус за зворушливі й небанальні акварелі, видавництву «Колесо» — за цупкий крейдований папір, який може прослужити не один рік навіть якщо книжку намагатимуться спробувати на смак.

По-друге, корисна. Усього тут — 21 колядок і щедрівок різного розміру, для найменших і вже старшеньких. Деякі з них навіть я знаю з дитинства, деякі бачу вперше, бо мені не дуже пощастило з колядницькими традиціями.

Моя улюблена з легших колядок:

Я маленький пастушок

Загорнувся в кожушок,

Від хати до хати

Заколядувати.

А за цю коляду

Дайте грошей,

бо вже йду.

Одне слово — раджу, якщо хочете знати більше, ніж «Коляд-коляд-колядницю». Мені й самій, якщо чесно, дуже прикро, що я так мало знаю напам’ять щедрівок і колядок. Але те, що вивчилося в дитинстві, пам’ятаю й досі. Отак! Із Різдвом вас усіх іще раз!

І не забувайте про книжку Богдани Матіяш :)

Нині в нас Різдво Божого Дитяти. Колядки. Щедрівки. — Львів: «Колесо», 2010.

Неформальний огляд щоденників літературних героїв

Так уже сталося, що цей блоґ за суттю — щоденник. І його авторка, ваша Христя Нечитайко, має справу з усякого роду щоденниками ще зі школи: мало того, що у школі кожен із нас вів щоденник, то вона ще й записувала свої підліткові думки і враження в мініатюрний розкреслений зошит від журналу «Cool». Там було зовсім мало місця, але цей перший досвід ведення особистого щоденника дався взнаки: щоденники, читацькі і не тільки, переслідують Христю все життя.

Отож, сьогодні я напишу про щоденники літературних героїв — їх (щоденників) мені трапилося вже рівно стільки, щоб написати коротенький неформальний огляд і зробити для себе певні висновки, які можуть стати в пригоді й вам. Отож, маю на руках такі щоденники й записки: Маленького Вовчика, Малого Ніколя, Славка Хоробрика, Уди Андреа Стокґейм, Ґреґа Гефлі, Адріана Моула — поки що іноземних і хлопчачих помітно більше, але, сподіваюся, ми колись надолужимо цей недогляд.