пʼятниця, 29 листопада 2013 р.

Дві книжки про вибір


Цей пост присвячується студентам, а також тим, хто скоро збирається вступати. У ньому — дві книжки про вибір, навчання, освіту, точніше — про її недосконалості. У ньому — і я це всіляко плюсую — ставиться як ніколи актуальне питання про відмінність навчання і знання. І про те, що школа (від себе додам: та виш) не гарантують нікому, хто туди ходить, високого чи бодай пристойного рівня знань. Знання — це щось кардинально відмінне, і відчути кайф від навчання можна навіть за кілька років після університету, це я вам із досвіду кажу.

А ще — і це я теж усіляко плюсую — про те, що треба прислухатися до себе, а не до батьків чи когось іншого (престижу, друзів, сусідів), коли обираєш виш чи професію. Чули про ідею «спорідненої праці»? Молодці. Бо жити з цією працею все-таки нам із вами, а не батькам / сусідам / друзям.

Я взагалі висловлю зараз єретичну, на думку деяких старших, думку: хто сказав, що треба відразу після школи, зеленому й невизначеному, йти у виш, куди запхають батьки? Хто сказав, що всім без винятків треба сунутися на економіку чи в медицину? І після того мучити себе і нас тим, що не любить і в чому не тямить? Не наша вина, що горе-держава не потребує творчих професій, але це не значить, що нам не треба робити те, до чого ми найбільше вдатні. Це все, був ліричний відступ.

А тепер про книжки.
Я тепер знаю, що всі, хто волає, що в нас зовсім не пишуть проблемної літератури для підлітків, не читали Оксани Думанської. Я в тому числі, перепрошую. «Дитя епохи» — книжка добра, написана на реальному матеріалі (історія львів’янки Віри Ремажовської), у центрі оповіді тут молодша донька пані Віри 16-річна Любомира, яка у випускному класі вирішує не ходити до гімназії, а податися працювати в газету. Там вона вчиться журналістської професії, спілкується з мудрим літредактором (який усіх повчає, зануда неймовірний) і врешті-решт розчаровується в журналістиці й вирішує вступати на навчання в Могилянку на спеціальність «Політологія» (молодець дівчина, що не філологія!). Хоча всі їй пророчать безпроблемний вступ на журналістику. Ясна річ, у ході оповіді трапляється всяке: ми дізнаємося про дитинство Люби, її майже ідеальних батьків, про її сліпу сестру і маму-героїню, володарку ордену «Усмішки», про брата, який висловлює дуже прогресивні думки щодо університетської системи оцінювання (він, зокрема, відстояв своє право не приносити на залік конспект, який нічого не важив, хоча — робить помітку авторка — якщо курс унікальний, авторський, вести конспект усе-таки варто, з цим Христя абсолютно згідна), про першого Любиного хлопця, теж доволі вільнодумного (покинув КПІ, захоплюється печерами). Одне слово, все тут, і навіть Помаранчева революція. Люба з цього приводу розмірковує, що учні, яких учителі й система освіти хочуть бачити у школах, не могли б вийти на Майдан, не могли б самостійно мислити і щось вирішувати. Люба бунтарка, хоча й мила та лагідна дитина вдома. Завжди спитається маму й тата перед тим, як бунтувати. Ось така нелогічність. Хоча все ж за реальними подіями, а Христя Любу не знає, може, воно так і є.

Єдине, що в повістині дратує, то це оті готові афоризми в кожному розділі. Вони принижують читача, дають готові висновки. Абсолютно зайва річ у цій книжці. Хоча може згодитися для статусу у «ВКонтакті» чи у «Фейсбуці».


Друга книжка, підозрюю, виросла з першої. «Кав’ярня на розі» Оксани Сайко, видана за чотири роки після «Дитяти епохи», теж у Львові. Написана зграбно, їй не бракує сюжету, є переживання, є внутрішній драматизм (теж проблема вибору в дівчинки-випускниці, Ліди). Якщо порівнювати з першою книжкою Сайко («Новенька»), то це величезний прорив. Бо перша — це нудьга несосвітенна, школярські вправи (так, я сьогодні зла й жорстка, вибачайте). Ліда закінчує школу, не вступає з першого разу на економіку, на яку її хотів запроторити батечко, й іде на рік працювати до дядька в кав’ярню на розі, а між тим учиться з репетиторами й поступово усвідомлює, що математика їй огидна, її споріднена праця — філологія (бідне дівча, отямся!!!). Зустрічає старого дивакуватого колекціонера книжок, ще й клептомана, лікує його сердечні травми і всю книжку думає про те, як переконати татуся не тиснути на неї з життєвим вибором. І вона таки знаходить підхід, не сумнівайтеся.

Отакі дві книжки про вибір і дівчат. Є в мене підозра, що батьки таких книжок не схвалюють із очевидних причин, але я всіляко за. Бо навіть якщо діти зроблять свій вибір і помиляться, це буде їхній вибір. А не батьківський.

Оксана Думанська. Дитя епохи. — Львів: ЛА «Піраміда», 2009. — 118 с.

Оксана Сайко. Кав’ярня на розі. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2013.

ОБОВ’ЯЗКОВО ЧИТАЙТЕ ЩЕ!

Немає коментарів:

Дописати коментар