Про що писав вічно живий Шекспір

Ну ось, тепер я хочу писати, як Гері Шмідт.

Так, саме ось так, тупо й незрозуміло, я починаю свій пост про книжку Гері Шмідта «Битви по середах» (в оригіналі – The Wednesdays Wars). Книжку, яку я і сім тисяч читачів у Росії, очевидячки, сприймають по різному. Бо тут, бачте, хоч і йдеться про 1967 рік у США (авторові було 10 років, коли це все відбувалося), на тлі – війна у В’єтнамі і пік популярності «The Beatles», і гіппі, і в усьому цьому – вічно актуальний Шекспір і 13-річний хлопець на ім’я Холінґ Вудвуд (яке чому мені нагадало про Ґолдена Колфілда), – одне слово, для мене це все дуже реально й близько якось стало в березні 2014-го (книжку, до речі, написано 2007 року, вже була війна в Іраку, але ще попереду вторгнення Росії в Крим). І для вас, певне, також буде близько. І слово wars / «війни» тут уже прочитується геть інакше, правда?

Отож, якщо коротко пройтися по сюжету, то головний герой, він же й оповідач цієї книжки, — Холінґ, учень 7-го класу, син засновника архітектурної фірми «Вудвуд і партнери» і його, відповідно, спадкоємець. Батьки в Холінґа дивні, я б сказала, автор аж надто байдужим робить батька, який не приходить на дебют свого сина в театрі, не має ніякої цікавості до його життя, не завозить на омріяний бейсбольний матч. Свиня, чесне слово. Йому важить тільки його кар’єра й репутація, і Шмідт чомусь не дає йому права виправдатися й перевиховатися. А шкода, так хотілося, щоб батько чомусь навчився. Мама тут нервова й затуркана батьком, як і вся сімейка. Мама курить таємно на кухні й не може навіть пискнути на захист своїх дітей, які намагаються жити по-своєму. Бо все має бути на публіку, все – заради звання Бізнесмена року й заради уявної ідилії, яку створює Ідеальний будинок у центрі міста. А ще є сестра, старша, яка тусується з гіпанами й навіть пробує збунтуватися й утекти в Каліфорнію шукати себе. Утім, бунт її триває недовго. У Хізер із братом, як те буває, непрості стосунки, але врешті обоє розуміють, якими дорогими вони є одне для одного. Це щасливий фінал.

Утім, нас цікавить Холінґ, характер якого впродовж року навчання у школі розкривається найповніше. Як сказала б учителька Холінґа місіс Бейкер, упродовж книжки хлопець перетворився на Людину. З допомогою місіс Бейкер, яка, на думку Холінґа, його зненавиділа з першого погляду. Бачте, вчителька змушує семикласника читати по середах Шекспіра. Спочатку «Бурю», звідки Х. бере «найцікавіше» – лайки Калібана; потім – «Макбета» і «Юлія Цезаря», де всі одне одного так мальовничо вбивають; потім – «Ромео і Джульєтту», яка дивовижно відгукується в сюжеті роману (Холінґ закохується в Міріл-Лі, доньку батькового конкурента з «Ковальські і партнери»); потім – ще комедію, яка в Шекспіра мало чим відрізняється від трагедії, хіба що можливістю головних героїв обирати свій шлях у житті; і нарешті – «Гамлета», в якому, на думку хлопця, забагато діалогів і замало дії. Шекспір тут повсюди, в діалогах і цитатах, у найтонших переливах сюжетів й у трагізмі, який десь просочується крізь загалом веселу й динамічну книжку, можна було б сказати, що комедію, якби не оте тло 1967-го, не війна й не новини, не смерть чоловіка шкільної кухарки, не безневинну в’єтнамську дівчинку, яку всі починають цькувати. Але попри це все, тут ще й багато звичайного людського героїзму, можна навіть сказати – «побутового». Ось ця вчителька, приміром, місіс Бейкер. Вчителька мови й літератури, в минулому – олімпійська призерка, ліпить із дітей Людей. За Шекспіром. Я б хотіла бути такою вчителькою, от чесно. Її, до речі, автор дуже тонко прописує, такими штрихами, що мимоволі позаздриш. Ніяких внутрішніх діалогів, тільки слова й жести, винки, які бачить Холінґ. Недаремно Шмідту медаль Ньюбері дали! І за що авторові окреме спасибі – за те, що тут немає «білого» й «чорного» (окрім як в образі татка, якому не дали шансу). Бо мене, приміром, давно мучить питання: ось США ж у війні з В’єтнамом – очевидні агресори, але ж є пропаганда і все таке. І я в’єтнамців тепер дуже розумію. І ви, мабуть, теж.

Ну ось, якщо вже підсумовувати (бо цей текст виявився завеликим), то дозволю собі ще одну цитату, яка теж промовляє до нас ого-го як багато:

«Рабство процвітає завдяки невігластву. Позбавившись невігластва, люди починали шукати шлях до свободи».

Так що якщо вже ми не можемо зробити так, щоб усякі щури сиділи на своїй атомній зброї спокійно й нікого не чіпали, то давайте хоча б боротися з невіглаством. Я, наприклад, візьму й почитаю для початку «Бурю».

Гэри Шмидт. Битвы по средам / Пер. с англ. Ольга Варшавер. – Москва: Розовый жираф, 2013. – 384 с.

П.С.: уривок із книжки російською можна прочитати отут.

Іще читайте актуальне: Підлітки і досвід війни