Обережно, дорослі!

Якось ваша Христя бідкалася, що не пригадує українськихдитячих письменників із добрим почуттям гумору. Окрім Сашка Дерманського, який, кажуть, дописав продовження мого улюбленого «Чудового Чудовиська», та Івана Андрусяка. Завдяки одній читачці, яка така сама маніячка, як і я, дійшла до мене книжка Марії Ткачівської «Обережно, діти!». Книжка ця могла би претендувати на місце на лавці письменників-гумористів, якби авторці хтось підказав кілька речей. (Так, звісно, Христя сама умна і все знає!)

Але про те, над чим треба попрацювати, я розкажу пізніше. Поки що плюси книжки.

По-перше, це й справді дотепна проза. Легкий і жвавий стиль. Проблеми дитячі й дорослі вплетено майже ненав’язливо. Про нав’язливі скажу пізніше. По-друге, книжка має добру драматургію діалогів. За це я весь час ставила авторці плюсики.

Персонаж – 8-річний Марко, який розповідає про своє життя, починаючи з періоду до народження. Хлопець він цікавий, помиляється й робить висновки, і це харашо, що над ним нема ментори-авторки, яка все знає і всьому повчає. Герой простий і бешкетливий, кажуть, що тепер нашій «правильній» літературі таких героїв якраз бракує. Усі різко почали повчати, як робити правильно, всі герої чемні й ніколи не помиляються. Ткачівська натомість не повчає дуже явно, це все – між рядками, як в історії з задушеним курчам і замордованим ненавмисне лелекою, ці епізоди авторка вписала якось мимохідь, а хотілося б на них більше зосередитися. У мене в дитинстві теж був один епізод із замордованими ненавмисне птахами. Я зробила це, думаючи, що роблю добро, а виявилося все навпаки. Я досі це пам’ятаю, це муки совісті на роки. А тут так швидко все проскочили, наче вбите пташеня – це іграшки. Та й загалом сумні моменти ніби врізані. Там, де батько забув забрати хлопця з садочка, де хворіє дід свій і чужий. Люблю норвезькі книжки за те, що вони вміють робити зворушливі речі небанальними, і не бояться їх описувати у смішних книжках.

Як на мене, то книжка – про полишених самих на себе дітей, про дітей, які виростають фактично без батьків, хоча батьки в них десь таки є. Десь або на заробітках, або на окремій квартирі, а діти поки що живуть із бабусями й дідусями. Тема «батьків закордоном» акцентується дуже явно, можна було б це інакше подати, а не щоразу в дужках: Анетка тра-та-та (в Анетки мама в Італії).

Назву я собі пояснюю так: дорослі вважають дітей чимось капець небезпечним, чого треба сторонитися, але не розуміють, що діти є просто діти, що бешкет і всякі капості – це їхній спосіб пізнавати світ. Оце «обережно» виходить тому, що дорослі геть не знають своїх дітей.

Якщо не враховувати дрібних загалом літредакторських огріхів і великих слонів, про які ви прочитаєте нижче, то це непогана розважальна в хорошому сенсі книжка, схожа на «Малого Ніколя» Сампе й Ґоссіні. Іще це виразно міська проза, дуже правдиво виписано, як міська дитина потрапляє в село. І ще добре, що в описах села немає шароварщини, рушників вишиваних по куточках ітеде. У бабусі з дідусем навіть немає корови, що традиційно в сучасних селах.

А тепер ми добралися до місць, які мені різали око й інші органи чуття. Редактора цій книжці треба, як і багатьом іншим. Бо, якщо по правді, то я би легко відрізала дитячий садочок і навіть село, лишивши тільки школу. Або хоча б дитячий садочок. Бо оповідачеві за задумом 8 років, а починає він від своїх спогадів у маминому животі, далі йде дитячий садочок. Ну навіщо? Який 8-річний пацан візьметься читати далі перших сторінок? Вони ж уже дорослі.

Підходимо до дражливої теми. Жарти для дорослих. Авторці цього допису двадцять із гаком, і то навіть для неї Сталоне – динозавр і «дєдушка» зі старих фільмів. Я не дивилася жодного «Рембо», а як ви думаєте, чи багато 8-річних його дивилося? Натомість Марія Ткачівська сміливо говорить вустами хлопчика, що він – як Сталоне і як Рембо. Згадує Памелу Андерсон (с. 80-81) в епізоді з великим розміром грудей (да, цього жарту я теж не зрозуміла, це явно для дорослих). Бабця Памела вже давно старенька, дайте їй спокій. Але найбільше мене роздраконила політика. Для чого згадувати в дитячій книжці, якщо вона не історична, президента Яника? Якого вже немає. Це ж не памфлет і не фейлетон, а дитяча проза. Для тих, хто читає книжку цього року, асоціації з Яником будуть уже геть інакші. Але написаного пером уже нікуди не дінеш, хіба сторінку видереш.

Іще герой надто мудрий як на свій вік. Багато його висловлювань явно розраховано на дорослих. Діти не знають, що таке сарказм і з чим його їдять. І не надто вміють вживати складні мовленнєві конструкції. Якби їх забрати, книжка тільки б виграла, і батькам не довелося б що дві сторінки щось пояснювати малим.

І мене вразило про читання. Марко стверджує, що мама його карає «двадцятьма сторінками додаткового читання» (с. 130). Мда, я й до того підозрювала, що мама в нього не сильна в педагогіці. Мами, читайте Пеннака. А для авторки: може, якщо ви хочете, щоб вашу книжку прочитали діти, не треба про книжкове покарання? Може, якось би прихильніше про книжки написати, га?

Нарешті, є сексистські речі. Марко часто повторює (ясна річ – за дорослими, але чи треба це повторювати?), що одне – жіноча робота, а друге – чоловіча. Наприклад, засилювати черв’яків на гачок – «не жіноча справа» (с. 216), хіба що за справу береться «справжній пацан» Анетка. А накривати на стіл – не чоловіча справа. Але справедливості заради мушу зазначити, що геть забула про епізод, де дівчинка каже, що чоловіки не мусять ділити роботу на Ч і Ж. Ось. Але це було якось мимохідь, тому випало з пам’яті.

В епізоді про весілля є весь «букет», і стереотипи, і сексизм:

«До весілля я вирішив не готуватися. Навіть нічого не приносив і особливо не брав участі в підготовці: зрештою, це жіноча справа. Хто хоче одружуватися, хай працює» (с. 150-151). Зайве нагадувати, що «хоче одружуватися» якраз дівчинка: «Я погодився тільки через те, щоб від мене відчепилися» (с. 148).

Додаємо ще трохи стереотипів із цього розділу:

«Жінки часто перебільшують і кажуть, що в усьому винні чоловіки. Дід Мартин завжди так каже».

«Ксенька не відступала. Це вона розпустила плітки, що я в неї закохався. Казала, що переїде до мене жити у місто. Вона завжди мріяла жити у місті. Казала, що якщо ми не зійдемося характерами, як її мама з татом, то тоді можна розлучитися. Половину моєї квартири вона мені все одно віддасть».

«Я взагалі-то терпіти не міг Ксеньку, але вирішив, що якщо жінки наполягають, мені не шкода! Хай одружується зі мною. Поживемо трохи, а там побачимо. Я чув по телевізору, що тепер кожна третя сім’я розлучається».

«Нахаба! Ти такий, як усі чоловіки! Тобі тільки інші жінки в голові…»

Нагадую, дітям по 7-8 років.

Банальні речі нібито житейські повторюються вустами дітей. Авторка знову ж таки вустами Марка переказує стереотипи про те, якими мають бути хлопчики, а якими – дівчатка. Тільки одна дівчинка лазить по деревах не гірше, ніж хлопчаки. Але коли про неї йдеться, то наголошується оця нетиповість для дівчинки.

А «десять секретів справжнього чоловіка» від діда Орка – то й справді торжество стереотипів, які втовкмачують дітям прям із народження. Феміністка в мені дуже сердита.

Цитую:

«Жінкам треба прощати… Бо чоловік дужчий, розумієш? Він тільки про це не каже жінці. Жінка – слабка істота, вона тільки не хоче цього визнавати»

«Чоловік часто мудріший від жінки, але цього їй не показує»

«Чоловік – фундамент і має завжди нести відповідальність за родину».

Марія Ткачівська. Обережно, діти! – Харків: КСД, 2013. – 240 с.