четвер, 30 липня 2015 р.

Світлий і темний бік дитячої натури

Потрапили мені в руки цікавезні книжки, перекладені з фінської. Про хлопчика Еету і його «темний бік», його «внутрішнього чортика», як собі хочете. Автори – Тейя Рекола та Мерві Ліндман, видало українською харківське видавництво «ПЕТ» (розшифровується як «Побутелектротехніка», але я вам цього не казала).

Фото: kazkarka.com
Очевидні плюси обох книжок – ілюстрації та насущність теми. Приміром, у першій, «Еету та потворна Родзинка» ідеться про появу в сім’ї другої дитини і як це сприймає перша. Автори підходять із гумором і, щоб унаочнити, як боряться в Еету дві іпостасі – хороша й погана – виводять у персонажі Тінь, котра штовхає хлопчика на всілякі ганебні вчинки й надихає на всілякі «шкодливі» думки. Це вона, Тінь, висловлює думку про те, щоб сестричку Еету, яку хлопчик називає геть не лагідно Родзинкою (бо зморщене й мале, та й Еету вочевидь родзинок не любить), відвезти назад до пологового будинку. До слова, одна моя знайома дитина пропонувала таке зробити зі щойно народженим братиком. Молодші сестрички смерять і заслинюються, з ними всі сюсюкаються, вони в центрі уваги – як це все бридко й нестерпно! І головне завдання Тіні, звичайно ж, позбутися такого баласту. А поки Тінь у паніці вигадує щоразу смішніший спосіб зробити все, як було до народження Родзинки, Еету що далі, то більше відчуває братерську любов і відповідальність за крихітну сестричку. Ось такий виховний момент. А головне – все це без нав’язування, моралізаторства, дуже дотепно й правдиво. Окрема насолода – розглядати ілюстрації Мерві Ліндман. А висновки вже кожен старший брат чи сестра зробить сам/сама.




неділя, 19 липня 2015 р.

Книжки-білінгви для Орисі

У мене далеко-далеко в Канаді є похресниця. Звуть її Орися. Орися – чудова трирічка, білінгва: в садочку англійська, вдома – українська. Орися, для якої я час від часу збираю цікаві українські книжки, зарядила мене на цей пост, тож принагідно передаю малявці привіт :) 

Якось я зрозуміла, що найкращий варіант для таких дітей – книжки-білінгви, їх можна притащити в садочок і там лагідно українізовувати місцевий melting pot. У цьому пості я вибрала для вас кілька таких двомовних (українсько-англійських) книжечок, які вже є в Орисі або які незабаром будуть. Коротко згадаю ще ті українські, які можна купити перекладеними на англійську.

Почалося все з…

«12 місяців / 12 Months» Юлії Соботюк (Основи, 2012)


Великий формат, великі літери, милий текст, що знайомить дитину з місяцями (спілкуються двоє: мама й дитинча горобці), оригінальні ілюстрації, простіть за риму, під аплікації. Яскрава книжка, дуже зграбно написана.


Далі київське видавництво «Братське», що раніше працювало лише з літературою християнського спрямування (видавали, приміром, симпатичні тематичні збірки до великих християнських свят), зібрало на Кікстартері трошки грошенят і започаткувало чудесний проект білінгв. За менш як два роки на світ уже з’явилося три штуки, готується четверта, скільки ще у планах – хз, дай їм Боже. Їх купуйте на Амазоні.

неділя, 3 травня 2015 р.

Про довгоногих і довгоруких мам на роботі й на кухні

Щоб ви не думали, у Христі теж є смартфон. Я не якась там відстала критикеса, я теж знаю, що таке андроїд. Тому сьогоднішнє поповнення читацьких нотаток – про дві класнючі інтерактивні книжки від Glowberry Books. Про це видавництво я ще тут не писала, бо книжки в них дорогі, і якось я їх не мала особливої нагоди почитати. А це нагода трапилася, і Христя приємно здивована – і картинки хароші, і текст не підвів (ви ж знаєте, я в цьому плані занудна, он навіть помилки рахую посторінково, еге ж).

Розкажу про «Мама поспішає додому» (2011) Світлани Дорошевої та Ольги Дегтярьової і «Книжку-з’їжку» (2013) Каті Галицької і тієї ж Ольги Дегтярьової. Відразу скажу: ілюстрації дуже сучасні, приємно відрізняються від «традиційних», які досі ще переважають у книжках українських видавництв. Разом із тим, вони не аж такі кардинальні, як в «Аґрафки», просто милі, яскраві й дотепні. Є простір для фантазії.



субота, 25 квітня 2015 р.

Маленька Ванеса і її дзеркало

Дзеркалинка – це відображення у дзеркалі, яке бачить маленька Ванеса. Одного дня воно зникає, і це – серце конфлікту історії, яку можна прочитувати у психоаналітичному ключі, але я не психоаналітик, тому не наважуся. Підозрюю, якщо копати глибоко, йдеться про пошук себе маленькою особистістю, втрату одного «я» й набування іншого (бо Дзеркалинка врешті знаходиться). Гадаю, можна прочитувати сюжет і як історію дорослішання – перехід із малявського віку в школярський (у перекладі Ванеса – школярка, хоча мені здається, що йдеться про підготовчу групу дитячого садочка, наприклад). Тому використовувати «Дзеркалинку» доречно і як терапію, коли дитина проходить перші кризові стадії дорослішання й пошуку себе. На це натякає і картинка з кабінету психоаналітика (знаєте, оті різні плямки, в яких часто маніякам уявляються монстри).

Малюнки Юлії Соботюк незвичайні як на українського читача, але це приємно вирізняє книжку з-поміж інших. Попри схематичність і мінімалізм, вони емоційні й виразні, створені у приємній кольоровій гамі. Обкладинка тверда і жовта, папір пухкенький і дуже якісний, за що «Дзеркалинка» має доволі високу ціну у 80 грн.

Але Христя була б не Христя, якби не зачепилася оком за дві кракозябри в перекладі Дмитра Павличка. Перша кракозябра серйозніша: «Мені снилося ще багато пригод Дзеркалинки. Вони були ризиковані, небезпечні й дедалі захоплюючі». Захоплюючий = захопливий, це раз (читати статтю про активні дієприкметники в укрмові). Тобто має бути «дедалі захопливіші», правильно? Бо я, даруйте, аж спотикаюся на цьому реченні. Друге стосується пари «усмішка/посмішка», про яку деякі редактори сперечаються, але мені подобається вважати, що усмішка – це зі знаком плюс, а посмішка – зі знаком мінус. Тобто коли від щирого серця всміхаєшся, то на лиці твоєму усмішка, а коли не від щирого – то посмішка. Усе це менше б різало очі й вуха, якби був більший обсяг тексту, а так – ріже :(

Ось і вся поки що рецензія, а хто читав – молодець :)

Брейдін Фернворт, Юлія Соботюк. Дзеркалинка / Пер. із англ. Дмитра Павличка. – Київ: Основи, 2015. – 32 с.

вівторок, 7 квітня 2015 р.

Настільні книжки для мамусь

Усім квітневий привіт! Цього разу Христя відступить від свого правила писати про дитячі й підліткові книжки й напише про дві книжки для мамусь. Можливо, для когось вони стануть настільними, можливо, хтось подивиться на них скоса і скаже, що це фігня і все неправда, але якщо у вас є почуття гумору й здоровий скепсис, то вас вони як мінімум розважать. Їхні авторки – українка й американка, дві мамусі (в однієї двійко дівчат, у другої – дівчинка й хлопці-двійнята).
Ірена Карпа «Baby Travel, або Як не стати куркою» («КСД», 2014)

Книжку написано цікаво і жваво, я б навіть назвала її дотепною й місцями смішною. Сюжет – Карпині нотатки про подорожі з маленькими дітьми й собакою. Час від часу там проскакує чоловік як персонаж, час від часу авторка торкається якихось подружніх питань (наприклад, про те, що буває легше подорожувати з дітьми жіночою компанією, ніж із чоловіком), але це не головне. Собака тут – третя дитина, майте на увазі :) Цікаво читати про двох малявок, надихають самі історії молодої мами, яка колись була переконаною чайлд-фрі, а тепер ось така, як вона сама каже, «неідеальна» мамуся. Багато хто ображається на назву, в якій є оте слово «курка». Повторюю: книжка для тих, хто має почуття гумору. Не стати куркою тут – намагатися не сидіти тільки вдома, не прив’язувати себе до дітей і дітей до себе й не мати потім купи психологічних проблем і оцього в старості «Я ж тобі віддала найкращі роки життя, а ти!». Звісно, не всі можуть жити так, як Ірена Карпа (чи то пак героїня її книжки, ага?), але не всім воно й треба. Може, когось це надихне на ближчі мандри або просто на те, щоб спробувати з дітьми щось новеньке. Як мінімум – відправитися в найближчий музей, парк чи кудись у село. Коротше: головний месидж – не боятися бути «неідеальною» мамою, нічого страшного, якщо навколо дитини не буде 24 години на добу стерильних умов і всяких технічних премудростей. Ще в цій книжці є дуже класні практичні поради по тому, як зекономити на подорожах із дітьми.

Памела Дракермен, «Французьке виховання. Історія однієї американської мами в Парижі» («Критика», 2013, пер. із анг. Вікторія Наріжна)

Сюжет цієї книжки, якщо вірити авторці, теж автобіографічний. Водночас це й цікаве журналістське дослідження, порівняння двох стилів життя й двох типів виховання, а якщо врахувати, що читають українські читачі зі своїм досвідом, то неминуче вмикається й третій бік для порівняння. Я часто відчувала себе французькою дитиною, бо тато мені в дитинстві виносив мізки з усіма цими привітаннями ітеде :)) Авторка намагається дослідити, чому французькі діти такі виховані, чемні в побуті (за столом, у гостях, на вулиці), чому вони добре сплять і чому французькі мамусі виглядають, поводяться й почуваються геть не так, як американські (тут можна замінити на «українські»). Відповідь, за Дракермен, у своєрідному «французькому вихованні», головні постулати якого: а) дослухатися до дитини й не підривати її сон; вчити терпінню, вміти почекати кілька хвилин перед тим, як виконувати її прохання ітеде; б) режим – сну й харчування, цьому у книжці відводиться дуже багато місця, недаремно в деяких країнах назву книжки переклали як «Чому французькі діти не розкидаються їжею»; в) правила поведінки в соціумі – французи мають розвинену систему дошкільного виховання, діти там включені в соціум уже з ясельного періоду, важливе місце в житті французів займає звичка вітатися і прощатися, звичайна ввічливість, якої, втім, частенько бракує багатьом дітям; г) батьки не забувають про себе – мами виходять на роботу дуже рано, чітко розмежовуються стосунки «батьки–діти» й «тато–мама».

Тут також є купа практичних порад, зокрема мені сподобалася традиція щовихідних щось пекти з дітьми. Окрім того, що це зближує, малюки так вчаться бути терплячими і ще купа всього, що ви додумаєте самі. До слова, в цьому моменті я також відчула себе трішки французькою дитиною, бо ми постійно щось пекли з мамою, братом) Ця книжка також неабияк надихає, бо щойно на обрії маячіє батьківство, як майбутні мами й тата починають подумки прощатися з колишнім життям, свободою, сном тощо. Мимохіть наступає паніка й печаль за «колишнім» життям, а Дракермен говорить, що все в наших руках і все ще може бути по-інакшому. Хто його знає, як воно буде в кожному конкретному випадку, але мати на увазі кілька корисних порад і бути в піднесеному настрої в цей час дуже корисно й потрібно.

Третя книжка бонусом, про неї я вже писала. Француаза Барб-Ґалль, «Як говорити з дітьми про мистецтво».

пʼятниця, 13 березня 2015 р.

Перший лауреат літературної відзнаки Христі Нечитайко

Якось Христя обіцяла свою премію. Шоколадна медалька Христі Нечитайко вона буде зватися. Так ось, я думала-думала, яка така книжка заслуговує на симпатію найсуб’єктивнішої критикеси й тут присутніх? Яка книжка найменш розпіарена, видана не у великому видавництві, написана маловідомим автором і проілюстрована теж не дуже так щоб зірковим? І яка книжка при цьому всьому зуміла стати ідеальною для найменших – із чудовим коротким текстом, небанальними й некрикливими якісними малюнками, цікавою ідеєю, сюди ще додати цупкий папір і безсумнівне визнання читацької аудиторії, яка зацінила просту й таку цікаву ідею?

Та-да-дам! Це «Поросятко з картатою латкою»!!! Видано у Львові крихітним «Колесом» у 2011 році (оскільки це перше присудження «шоколадної медальки», то я дозволяю собі вибрати улюблену книжку за 5 років). Написав Віктор Мартинюк, намалював Роман Скиба (і скрізь мушу дописувати: не той, який поет).



Я її давно раджу всім знайомим, сама подарувала вже не менше чотирьох примірників книжечки й замовила у Львові ще 5 штук – знаю, що розійдуться.

Єдиний її мінус – відсутність у найближчій книгарні – компенсується ціною у 12 грн за якісну книжку-картинку.

І якщо ви раптом спитаєте, чи не заплатило мені видавництво за рекламу, то не смішіть :) 12 гривень – 50 центів чи скільки там уже? – то така смішна ціна, яку навіть такий бідний критик, як я, може з гордістю заплатити.

вівторок, 10 березня 2015 р.

Важливе про походи в музей

Багато дорослих і досі не знають, як прищепити дитині любов до мистецтва. З чого почати – з музею, галереї, книжок-картинок? Посібник французької письменниці Француази Барб-Ґалль «Як говорити з дітьми про мистецтво» – для батьків, які розуміють важливість культури у процесі виховання дитини. Це практичний порадник – як зробити похід у музей не нудним, як зацікавити дитину тією чи іншою картиною, як побачити на картині те, що бачить молодший споглядач тощо. А ще – відповіді на запитання, які нерідко бояться поставити дорослі: чим відрізняються різні стилі й техніки, чому якась «мазанина» вважається шедевром, як малювали в давні часи й тепер… Як бонус – короткий аналіз найвідоміших шедеврів образотворчого мистецтва. Озброївшись книжкою Барб-Ґалль, можна йти з дітьми в будь-який музей і не боятися, що ви чогось не знатимете або дитині буде нецікаво. Звісно, ніхто не гарантує, що після цього дитина полюбить мистецтво, але хіба не варто спробувати?

Що тут особливо хорошого:

- Простота композиції. Є вступ, із якого розумієш, як узагалі наважитися повести дитину в музей. Не боятися, що вона буде ганяти і їй буде нецікаво. А в ідеалі – зробити похід цікавим. Є логічні розділи про мистецтво, зрозумілі навіть людям, далеким від культурології. Просто пояснено про сучасний і класичний живопис. І мій улюблений розділ запитань і відповідей. Виглядає він отак: картина й купка запитань, які можуть виникнути в дітей того чи іншого віку (від наймолодших до підлітків). Відтак – відповіді, все логічно. Запитання змушують вдивлятися в картини й спонукають до детального розглядання. Єдиний мінус – після цього хочеться побачити полотна в музеях, а музеї все-таки десь у Європі. Зате спонукає за тим-таки алгоритмом вирватися в місцевий музей і подивитися, чим ми багаті.
- Окремо виділю цей розділ запитань і відповідей. Повторюю: це дуже хороший порадник. Попри те, що у ваших дітей скоріш за все виникнуть інші запитання, бо вони бачитимуть перед собою інші картини, все ж логіку можна зрозуміти.
- Практичні поради. Не йти в музей у погану погоду. Не підганяти дитину. Обов’язково зайти в кав’ярню, придбати якийсь сувенір. Спробувати подивитися на експонати з точки зору дитини в буквальному сенсі – ставши на її рівень зросту. Записуйте)

Із мінусів (про кілька коректорських недоглядів мовчу). Це, звісно, не збірка репродукцій картин, тому окремі деталі, про які мовиться в тексті, розгледіти буде складно. Також мінус – контекст. Останнім часом надія побачити це все добро в європейських музеях згасла, побачивши стрімкий доземний курс гривні. Але оскільки це методологія, то будь ласка – накладаймо її на вміст українських музеїв і вперед :)

Француаза Барб-Ґалль. Як говорити з дітьми про мистецтво / Переклала з французької Софія Рябчук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.