4 в 1: перша книжка про пори року

Учора протестили на цільовій аудиторії картонку видавничого дому «Школа». Придумав кандидат-педагог Василь Федієнко, намалювала Марина Пузиренко. Попри стрьомний вигляд обкладинки, книжка справляє дуже добре враження.

У ній немає жодного слова, тільки чотири розгортки з перекидними сторінками. На кожній розгортці – одна з чотирьох пір року, до того ж представлена у двох своїх крайнощах (приміром, весна прохолодна з відлигами й весна тепла, коли цвітуть дерева). На малюнках – два різні пейзажі: пора року в природі й пора року в саду. Показано різних тварин, птахів, комах і що вони роблять у той чи інший час. Показано заняття людини в саду: садити, підрізати дерева, рвати яблука тощо. Не показано міського життя, але я не вважаю це жахливою хибою, хоч ми й урбанізовані до неможливості. Бо в місті, приміром, не так чітко виявляються всі пори року. Хоча, звісно, можна постаратися й щось придумати :)

Читайте про іншу картонку на цю ж тему.

Художниця Марина Пузиренко кілька років тому потрапила до Почесних списків Андерсена з книжкою «Лускунчик». У «Порах року» вона вибрала реалістичну техніку (підозрюю, що тут вловимі сліди педагогіки, яка стверджує, що малим дітям ліпше бачити малюнки, близькі до реальності), яка спершу видається дивною для найменших діток (дрібні деталі, деталізовані малюнки, багато всього на сторінці), проте зрештою нормально сприймається півторарічною дитиною. Тестова аудиторія, наприклад, «читала» книжку, показуючи пальчиком у різні деталі, а я мусила озвучувати все показане.

Пори року. Ідея В. Федієнко, художниця Марина Пузиренко. – Харків: Видавничий дім «Школа», 2016.

Чесний тато

Так склалися обставини, що за останні, скажімо так, роки півтора я прочитала декілька книжок для молодих батьків. Саме кілька десятків. Була серед них одна мамська, про житіє в декреті, написана легко і з гумором, але нічого в ній особливого не було: у всіх же так, де родзинка? Артем Чапай, тато в декреті, у своїй книжці скрізь підкреслює: в моєму досвіді також немає нічого особливого, якщо не враховувати того факту, що я – чоловік. Тобто наше вау-сприйняття книжки «Тато в декреті» частково все ж від того, що суспільство й досі вважає екстрардинарним той факт, що чоловіки можуть доглядати за дітьми. Звідти ж захоплені погляди на татів, які гуляють із малими дітьми (сама така), звідти ж – насторожене ставлення до вихователів у садочках.

Але ця книжка вийшла в наших реаліях, де тато в декреті – це такий собі динозавр, який раптом викопався з пісочниці юрського періоду й дивує всіх бабульок витиранням дитячих соплів. Тому сприймати її інакше нам складно. Тому я теж писатиму дуже прихильний відгук, але й не лише тому.

Книжка хороша не лише тим, що чесна: автор не вигороджує себе, не цурається своїх помилок і слабинок, по максимуму чесно ділиться як хорошим, так і поганим досвідом. Книжка добра й не лише тим, що профеміністична: мало де так перевіряються рівноправні стосунки між статями, як у декреті. Книжка добра й тим, що в ній дуже добрий гумор, вона гарно скомпонована композиційно, епізоди всі на місці й до речі. Від неї сумно і смішно, її хочеться цитувати весь час як партнеру, так і у фейсбуці (добре, що окремі важливі цитати в дизайні підкреслено маркером, хоча мені хотілося цитувати насамперед не те). Книжка розумна й не ковзає поверхнею якихось поверхових жартів. Тобто видно, що автор і справді пізнав суть :) 

Секрет виживання

Проникливий роман про 10-річного хлопчика з генетичними вадами, Огеста. У хлопця спотворене після численних операцій обличчя, через яке він неабияк страждає. Ми знайомимося з головним героєм тоді, коли він має йти до середньої школи (до того Оггі вчився вдома з мамою). Середня школа і діти-підпідлітки  саме по собі випробування, адже діти бувають дуже жорстокими. Часто вони не прощають інакшості, цькують не-таких і вже зовсім рідко знають щось про толерантність. П'ятикласники – це маленькі люди, яким дуже важить популярність і зовнішні атрибути. Вік, коли те, що ти носиш і як виглядаєш, набуває більшого значення, ніж те, чи цікаво з тобою, як ти мислиш і граєшся. Також це вік, коли через великий ніс, руде волосся або веснянки однокласники можуть дражнити до сліз, що вже казати про таке обличчя, як у Оггі!

Читач проходить із Огестом усі етапи його випробування 5-м класом: від повного неприйняття, цькування, жорстокості, гри "в чуму", ігнорування й дружби з жалю – до тріумфу наприкінці навчального року, який для читача обертається катарсисом. В Оггі з'являються справжні друзі, підтримка – усе завдяки почуттю гумору й розуму.

Від Apple до Zoo

На моїй маленькій книжковій поличці до десятка абеток. Ще трошки – й додам новеньку, яку я «погортала» в рукописі й оце собі заберу. Звичайні абетки – вони які? На кожну літеру – віршик. Літери й віршики, як правило, однією мовою. Родзинку ж цієї абетки видно з назви: вона українсько-англійська. Віршики у ній українські з украпленнями англійських слів. Абетка – англійська. Тобто ви з малявками вчите англійську абетку на своєму мовному матеріалі і бонусом вивчаєте слова на літери англійської абетки.

Віршики Галини Крук якраз такі, які треба дошкільнятам: достатньо прості, щоб запам‘ятовувати й учитися читати самим, і водночас англомовні слова в текстах ускладнюють рівень. Вірші дотепні, про звичні малявкам реалії: яблуко, м’яч, слона, морозиво й – ненав’язливе вкраплення патріотичного виховання – Україну на букву «U» (бо Ukraine):

Про сімейну толерантність

Давно вже мені потрапила в руки ця мила книжка. А днями натрапила ще на новину, що її включили в шкільну програму у Франції. От молодці!

«Їжачок Пуф шукає собі нову родину» Яна Валькера (ілюстрації Мілен Рігоді дуже прикольні, чого вартий лише Їжачок в окулярах!) – це дотепна книжка-картинка з простим, але дуже актуальним у наші часи сюжетом. Їжачок Пуф, значить, вирушає на пошук нової родини, бо його начебто стара родина не дуже «шанує» (може, солодкого на сніданок не дають, може, спати вкладають о 21-й, мало що там). Стоп, цитата: «Пуфові здається, що мама забагато його цілує, татко ніколи не може знайти часу, щоб із ним погратися, а молодша сестричка занадто галаслива…». Усе резонно: ніхто тебе, Їжачку, не любить, тікай мерщій!

А поки Їжачок тікає і приглядається до різних родин, читач зустрічає зовсім різних тваринок (читайте: різні види сімей – цілком соціальних конструктів), як би сказали вельмишановні критики, стикається з різними Іншими:

•          приміром, віслюка Якова всиновили, тож тепер його батьки – коні;
•          у жабки Агати є тільки мама, і немає тата;
•          у кабанчика Фунтика мама – свійська свиня, а тато – дикий кабан;
•          у теляти Бублика двоє батьків – татусь і дідусь бики;
•          за ластівкою Майєю доглядає няня Анфіса, вона сова, а Майїни батьки багато подорожують;
•          у вовченяти Роккі величезна родина, адже вовки живуть зграями.

Тут бракує хіба що одностатевого шлюбу :)

Усі вони хороші, але не для Їжачка, як ви здогадалися.

Старі і малі, хустки і шапки

Часом потрібно відкласти якусь книжку на невизначений час, щоб за місяць, два, рік насолодитися нею сповна. У моєму випадку кілька місяців чекала книжка, яку всі на моєму місці прочитали б найперше. Це ж дитячий «дебют» Софії Андрухович! Ще й із таким незвичним недитячим оформленням і на геть нетривіальну тему – про старих людей.

«Сузір'я курки» попри те, що ВСЛ рекомендує книжку читачам молодшого шкільного віку, текст, нмд, дорослий. Чудовий, вправний, щемливий, гарно написаний і з цікавою ідеєю. І якщо до нього відразу підходити як до тексту для дорослих (які можуть читати й діти, а не навпаки), то не буде невиправданих очікувань. Буде задоволення від гарної історії про стару жінку, яка живе в горах, має любов до курей і ладна пожертвувати собою заради ближнього. І буде історія про маленьку дівчинку, яка живе в темному лісі, вміє приручати диких кішок і хоробрістю може перевершити багатьох дорослих. Ці двоє ідеально доповнюють одна одну, недарма й самі вони помічають, що одна з них схожа на «маленьку бабусю», а друга на «стару дівчинку». Одна носить хустку, друга – шапку, одна вірить у чудовиськ, що населяють темний ліс, друга знає все про лікувальні рослини. Проте в будь-яку мить вони можуть помінятися головними уборами і знаннями, так, наче старе знову може стати допитливим і цікавим малим, а мале – набути мудрості, незрідка притаманній старості. Чудова ілюстрація до приказки «старе, як мале».

Попри те, що в нас традиційно головує текстоцентричність у книговиданні (свідомо чи ні применшуючи роль художника у створенні дитячої ілюстрованої книжки), в «Сузір'ї курки» все навпаки: текст народився з ідеї художниці, Мар'яни Прохасько (яка також є співавторкою повістей про кротів). Якось вона попросила своїх друзів-авторів написати їй тексти до книжок, які вона ілюструватиме. Так постала ідея серії «Напиши мені книжку», де Софія Андрухович створила перше оповідання. До цієї книжки ілюстрації Мар'яни Прохасько вже були доволі впізнавані – її кротенята, намальовані кольоровими олівцями, полюбилися багатьом дорослим і дітям. У «Сузір'ї курки» Прохасько спробувала нову для себе техніку, поєднавши в колажах документальні фото й домалювавши олівцями окремі деталі. Вийшли реальні, сфотографовані, персонажі-люди й нереальний, домальований антураж, а також помічники людей (курка Марічка і рись Рися). Завдяки цьому книжка сприймається як перехідна між вигадкою і правдою, й описані в ній події – цілком могли б бути в житті, або ж їх могла створити авторська уява (от епізод, де бабуся з куркою розігнали зграю вовків – реалістичний чи ні? А Орися – як її мама допустила, що маленька дівчинка живе практично сама в лісі? Єдине притомне пояснення для мене – мами в Орисі насправді немає, або ж Орися Марії наснилася). Одне слово, ілюстрації неодновимірні, спонукають фантазувати й міркувати на тему, що великий плюс. Інше питання – до них треба звикнути, оскільки такі речі геть немейнстрімові, і не всі читачі готові сприйняти колажі такого типу у виданнях для дітей. Ну, і ще: ілюстрації доволі похмурі, оскільки намальовані переважно темними кольорами. Втім, що цікаво, текст доволі світлий і позитивний.

Це не морква!

Мушу зізнатися, що хоч буття мамою й не робить мене автоматично критиком дитячих книжок (як і освіта філолога), деякі фішки все ж прошиваються саме тоді, коли читаєш книжки дитині (думаю, чужі тут так само рахуються).

Приміром, я б не помітила, якби не проживала цей хаос щодня, якими достовірними є ілюстрації до картонок «Доброго ранку, Карлхене!» і «На добраніч, Карлхене!» німецької художниці Ротраут Сюзанни Бернер. Там скрізь по підлозі валяються іграшки. Бо в дома маленька дитина, їй рочків два. І ніхто їх на ніч не збирає, тішиться в мені недбала господиня.

Слід завважити, що й філолог тішиться, помітивши на кухні у кролячій сім'ї картину з намальованою морквою, де французькою підписано «Це не морква». Усі вловили алюзію на картинку Маґрітта «Це не люлька», ага.

Праворуч над столиком із телефоном висить картина з морквою. А на картинці знайдіть курку!

А книжечки чудесні. Картонні книжки-картинки – я оцінила цей матеріал на повну. У кожній із двох описано повсякденний ритуал – чи то вкладання спати дитини, яка спати не хоче (знайомо?), чи то піднімання сонька, який тепер уже не хоче вставати.

Мама в мені тріумфує від того, що вкладанням Карлхена зайнятий тато. Це його обов'язок. Він придумує чудесний капцевий потяг із украй важливими «станціями» – морквинка на ніч, чищення зубів і вмивання, ліжко. Піднімає ж малого мама, підтримуючи синову гру й по черзі розпитуючи іграшок, де Карлхен (кроленя в той час ховається під ковдрою і, підозрюю, хіхікає).