Де немає зими

Мудра книжка про сирітство і всиновлення. Написана просто, від імені трьох персонажів — двох дітей, у яких померла мама (хлопчика 13 років і 8-річної дівчинки), і м’якої іграшки Ляльки. Книжка про те, як важливо знати своє коріння, як поважати людей-не-таких-як-ти, як не ставитися до інших упереджено.

Головне, що в ній відразу бере за душу, — її правдивість і щирість. Тут не описано життя після всиновлення як суцільний рай для обох сторін. радше навпаки: авторка чесно показує, що і тим, хто всиновлює, і тим, кого всиновлюють, тяжко звикнути і змиритися з новим життям. Що до того часу, як дві різних сім’ї стануть однією, пройде немало часу, якщо це взагалі станеться.

І водночас «Де немає зими» Діни Сабітової не можна назвати на 100% реалістичною: тут є Лялька, яка розмовляє (невідомо, чи лише в уяві маленької дівчинки і старої бабці, чи насправді), є домовик Аристарх Модестович, який ховає льодяники й допомагає дітям у скрутну хвилину.

Такі книжки важливо читати, щоб трошечки глибше розуміти. А ще, попри нелегку тему, книжка вийшла дуже світла й життєствердна. Раджу.

Дина Сабитова. Где нет зимы. – М.: Самокат, 2011. – 176 с.

Про каву з кардамоном

У цьому блозі я дозволяю собі розкіш писати про ті книжки, які мені сподобалися. Хоч про ті, що не сподобалися, читати й писати, як правило, цікавіше. А все ж, «Каву з кардамоном» Йоанни Яґелло прочитала відразу після «Щоденника поганого дівчиська».

Я нікому ще цього не казала, але все підліткове й дівчаче, що видає «Урбіно», мені страшенно до душі. Але знову ж таки, якби ж то все мені потрапило в бібліотеку у мої п’ятнадцять, ох!

Детективну інтригу я розгадала десь із самого початку, але попри все мені було цікаво, чим усе завершиться. Бо книжка на банальну зовсім не тягне, може, хіба що трішечки. Але якщо подумати, то всім нам, тим паче у п'ятнадцять, треба вірити в банальні речі: у те, що все складеться, усі знайдуть собі пари, усі будуть щасливі й здорові. Тепер я собі повторюю, як мантру, вичитане з книжки: від нас залежить лише 10% вирішення всіх проблем, решта 90% якось саме втрясеться.

Книжка про неповні сім’ї, всиновлення, про стосунки, про школу й навчання, а також про те, як важливо знати, чого ти хочеш. Ну, це я пишу, щоб не забути, бо вирішила, що блоґ буде виконувати ще й роль читацького щоденника, чи то пак нотаток. Героїню звуть Лінка, їй 15, і вона мріє стати фотографом. Вона симпатична, навіть дуже приваблива, але в неї є комплекси, як і у всіх :) Особливо, коли поруч «ідеальна» подруга Наталія, ідеальна у всьому. Лінка доглядає меншого братика Кая, завалює навчання, водить за ніс хорошого хлопця, художника Адріана, й у вільний час розгадує сімейні таємниці. Тато в неї помер дуже давно, а мама час від часу лягає до психлікарні. Ось такий конфлікт, читати цікаво.

А ще приємно впізнавати ландшафти, які вже трошечки знаєш. Це я про Варшаву, текст стає ближчий. Зовсім трохи, а все ж.

Йоанна Яґелло. Кава з кардамоном: роман / Пер. з пол. Божена Антоняк. — Львів: Урбіно, 2013.

Злостивий смайл

І про цю книжку треба було б написати. Знову ж таки, авторка, якщо чесно, висловилася дуже м’яко. Якби цю рецензію писала я, то рознесла б її на друзки. Хоча є й інший бік: спроба літературного експерименту, хоч він і запізнився років на вісім, заслуговує на повагу. Хоча книжка ніяка, і хоч скрізь написано «без автора», автор там стриміє, як шпиль на «Соборі» Олеся Гончара, все бачить, усе чує і скрізь пне свого носа і свої всюдисущі пальці, які попри закони заявленого жанру, редагують мову персонажів.

Детальніше на сайті «Великого Їжака», хоча все, що варто було сказати, я вже сказала вище :)

І повірте, з вашої історії в аськах, ґ-токах і ФБ теж може вийти кілька оповідань, а може, навіть роман ;)

Книга без автора. Людина в (м)асьці. – К.: Грані-Т, 2011.

Про літературний інфантилізм і такоє

А за цю статтю моя колега і за сумісництвом альтер-еґо ледь не отримала по шапці від начальства, а ще в неї був незвичайний і неоціненний досвід людських взаємин і того, як неадекватно часом люди реагують на критику. І це ще один привід сказати, що нічого путнього з критики не буде, якщо нічого не зміниться. Статтю дико поредагували, унаслідок чого змішалися люди і коні, чи як там ще кажуть, але з більшістю позицій я все одно згодна.

«В Україні практично немає книжок для юнацтва, написаних вітчизняними авторами. А ті, хто творить для підлітків, уникають конфліктності, зображаючи світ у пастельних барвах»

Читати тут: http://tyzhden.ua/Culture/60486

Добра книжка для поганих дівчат

Ну ось, щоб не вдавати з себе знавця літератури, напишу про цю книжку дуже коротко: якби мені захотілося написати щось підліткове, то я б хотіла, щоб це була саме така книжка, як "Щоденник поганого дівчиська" литовської письменниці Крістіни Гудоніте.

Щоб героїня місцями була ідіоткою, щоб багато читала й писала, щоб помилялася, як 15-річна Котріна, й закохалася у старшого на 12 років скрипаля, щоб у неї, здавалося б, усе було погано (я ще на тому місці, де погано, ще читаю), але ж читач знатиме, що все буде добре. Тільки якби я писала цю книжку, то її героїня менше курила б, бо я не курю, я ж правильна дівчинка, хоч і Нечитайко :)

Тут є все, що має бути в молодіжному романі, але цього всього не забагато. Особливо мені запала в душу лінія зі старенькою акторкою, яка доживає віку сама, нікому не потрібна. Добра така книжка, шкода, що мені раніше такі речі не траплялися, у мої п’ятнадцять.

Кристина Гудоните. Дневник плохой девченки / Пер. с литовского Александры Васильковой. — Москва: Самокат, 2013. — 256 с.

Авторка начиталася Корчака

Ця історія трапилася цієї весни під час «Книжкового Арсеналу». На той час я працювала в українському видавництві, й одним із моїх улюблених обов’язків було спілкування з читачами біля видавничого стенду. Направду, дізнаєшся багато нового – про себе, про дітей і їхніх батьків, про книжки, які вони вибирають. Одного дня до видавничого стенду підійшов дбайливий тато й попросив порадити йому книжку для доньки.

— Скільки років доньці? — простодушно запитала я.

— Одинадцять, — із гордістю відповів дядечко.

— Тоді візьміть оцю, — тикаю йому книжку про 12-річну Уду Андреа Стокґейм, яка вперше закохується, переживає кризу підліткового віку, воює з батьками, заплутується у стосунках із друзями і взагалі. Дотепну таку, перевірену, книжку, яку сама прочитала з задоволенням і всім раджу, — у ній про перше кохання.

— Ні-ні, нам закохуватися ще ранувато, ви що! Давайте краще он ту, про пригоди.

І я подала йому саме ту книжку, яку він просив. Хорошу, але навряд чи це те, що вибрала б його донька, якби вона підійшла до стенду. Але що вдієш: кому, як не батькам, вирішувати, коли і в кого нам закохуватися, і що читати.

Читати далі: http://litakcent.com/2013/07/23/pro-pravo-dytyny-na-vybir-socialno-znachuschi-teksty-i-dytjachi-knyzhky/

Не-така книжка для підлітків

Я й сама нещодавно прочитала таку ось книжку, погоджуюся.

Ось, наприклад, візьмімо епізод про контрольну, вчительку й вібратор. Той, котрий у телефоні, — вибачливо пояснює автор, — а не той, про який ви, як і більшість нормальних підлітків, подумали:

«— Перевірте, чи всі включили вібратори! — нагадала Катерина Іванівна. — Рульова! (…) Ти включила свій вібратор?». Усі начебто мали зрозуміти, в якому місці сміятися, проте автор пояснює далі для тих, хто не зрозумів: «Вчителька мала на увазі, що дітям слід перемкнути мобільники на беззвучний режим роботи. Але такі слова у восьмого «А» викликали зовсім інші асоціації». Справді? Хто б міг подумати, ох ці вже підлітки!

Звідси: http://litakcent.com/2013/07/17/ne-taka-knyzhka-dlja-pidlitkiv/

Сергій Гридін. Не такий. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2013.