середа, 4 грудня 2013 р.

Обережно з іграми!

 

Була дуже здивована, коли дізналася, що оці дві книжки, які тримаю в руках, — перевидання однойменної книжки 2008 року. Кажуть, без реклами «Гра» невідомої в широких колах вузької спільноти українськомовних читачів авторки стала хітом Петрівки (для тих, хто не в курсі, там є книжковий ринок). Отож, мені стало цікаво, що ж такого фантастичного написала журналістка Марина Муляр, що її так розхапали українські читачі.

Тепер я вже начитана й готова вам прозвітувати. Перша книжка викликала в мене лише одну емоцію: «І? І що?». Текст написано незграбно, конфлікт не розкрито, перша книжка більше схожа на перший розділ, а тут її видано окремим томом, та ще й на рік раніше, ніж другу. Це знущання. Це — ще не підліткове, але вже й не дитяче фентезі. Земля вже давно перетворилася на отруйне звалище, жалюгідна зграйка тих, хто вижив, перемістилася на голий астероїд і вже встигла народити зо два покоління людей. Троє тринадцятирічних живуть на астероїді в далекому майбутньому, мають дивні імена і геть нерозкриті, шаблонні характери. Перша — Аг (Палагна), українка в гуцульському жилеті, друга, Фана, — француженка, типова «білявка», її описано як тупеньку й верескливу дівку, вона всіх дратує й загалом постійно намагається скоїти щось дурне. Це вона втягнула всіх у «Гру». Третій — Темний, хлопчина Антон, юний обдарований хакер, однокласник двох перших. Типу дуже крутий, ходить увесь у чорному й темних окулярах. Одна з рецензенток слушно вказує на алюзію до Темного Лорда з «Гаррі Поттера». Але, як ви вже здогадалися, всі вони добрі й пухнасті у глибині душі. Є ще вчителька, хімічка на ім’я Еріона, красива білявка з американських фільмів, різка й героїчна, її всі бояться й поважають. Вона ще пам’ятає свою рідну Землю й дуже за нею сумує. Властиво, оце й увесь кістяк. Четверо персонажів бігають туди-сюди містом від трьох прибульців із паралельного виміру, із комп’ютерної гри, яка насправді відкрила коридор у паралельний вимір. Ця четвірка — королі Вигук, Морок і Спалах, усі, відповідно, мають надприродні здібності, усі на початку видаються злими, але, як і решта, згодом виявляються білими і пухнастими. Єдиний, хто тут злий, — то це геніальний дядечко програміст Фани, Ден. Це він заради своїх таємничих цілей розробив «Синій Коридор» і втягнув братів-королів зі свого світу у світ астероїда. Хоча й у нього, як ми здогадуємося, були на те свої, так і не розкриті читачам, причини. Начебто любовні. Хоча хто його знає.

І воно начебто б усе непогано, якщо не брати до уваги шаблонності всього, що я описала вище. Ми це вже всі давно бачили в численних фантастичних серіалах та американських фільмах. Єдина різниця — ту є дівчинка Палагна, чиї предки народилися десь на території України. Начебто непогано, якби це було написано хоч трошечки зграбно, хоч трошечки літературно. Діалоги — це ок, але їх часом треба розбавляти описами. Щоб читач допетрав, у чому річ. А ще оця біганина туди-сюди, абсолютно безглузда. Підлітки тікають і переховуються від тих, кого вважають ворогами, хоча насправді їм не загрожує ніяка небезпека. Усі білі і пухнасті, це ви вже знаєте. Надприродні сили трьох братів використовуються десь по одному-два рази, начебто для галочки, бо ж у казці є закон: якщо є надприродна сила, її слід використати, як ту рушницю в театрі. Ото й усе, побігали, поганялися (на думку спадає гра «гасай-коло» в Керролла) й відпустили братів додому, де в них теж щось твориться неймовірне і страшне. Так що далі буде. Читач ошуканий, ніяких переживань, нічого не зрозуміло. Рівень перший.

І тут приходить рівень другий. Мені пощастило, бо в мене були дві книжки відразу, не довелося чекати рік на продовження розділу. Другий том утричі товщий, у ньому більше дії, більше пояснень, більше небезпеки. Тут читач реально може переживати з а трьох безголових підлітків і їхню суперучительку. Учителька. Між іншим, виявляється, «дракон» (у неї свої надприродні здібності).

У юних персонажів ніякого загалом розвитку характерів не відбулося, окрім того, що Фану авторка тепер представила не лише як тупоголову ляльку, а й як дівчинку, схильну до істерик. Її поведінка, гадаю, мало коли обґрунтована психологічно. Хіба що в неї телепатія і теж надприродні здібності, але про це ми, певно, дізнаємося у третьому томі, якого ще немає. Тому звернімося до учительки Еріони, яка, судячи з обкладинки, є головною героїнею цієї книжки. У неї накльовуються шури-мури з Вигуком, вона вміє розщеплювати свою свідомість, ми з нею нині приблизно одного віку. Нам трохи за двадцять. Вона багато пережила, і щойно хтось згадує Землю, як у неї до горла підкочується клубок. Вона — рятівниця, підлітки більше для декорації, хоча кожен із них виконує свою, відведену йому роль.

У другому томі «Гри» є історія, є мораль. Якийсь чаклун, не злий і не добрий, але дуже сильний, вирішив позбавити свій світ тяжких спогадів. У країні триває війна зі степовими воїнами (овва, як у часи Київської Русі!), багато людей помирає, але поштовхом для чаклуна стало каліцтво єдиного сина і смерть дружини. Отож, він викликає з Потойбіччя ріку забуття, Лету. Кожен, хто п’є з неї воду, забуває все погане, але з ним і все хороше. У когось зникає донька — за тиждень її вже забули. Але є, звісно, ті, хто забувати не хоче. От вони — герої. Вони вирішують ріку завернути назад у Потойбіччя, бо там вона потрібніша. Але що цікаво: жоден із наших героїв, хоча впродовж усієї книжки всі били себе в груди в готовності прийняти бій із невідомою Рікою, не наважується її реально зупинити. Вони вагаються, як нормальні люди. Бо в кожного є щось своє, що хотілося б забути. Але мораль сеї байки в тому, що пам'ять — це не лише погане, але й добре. І неможливо пам’ятати добре, не пам’ятаючи поганого. Так що ця книжка, хоч вона загалом і дуже якось дивно написана, дуже заплутано й місцями також неоковирно (хоч і втричі краще, ніж перший том), про пам'ять. І це в ній — найкраще, бо нам усе-таки, що не кажіть, потрібно пам’ятати.

Чи раджу я її? Хз. Судіть самі. Я перечитувати точно не буду. Це книжка на один раз. Але якщо ви цінуєте українське фентезі, то чом би й ні. Але як на мій смак, то ліпше вже почитати Володимира Арєнєва чи Сергія Оксеника.

Марина Муляр. Гра. Рівень перший: Синій Коридор. — К.: Прудкий равлик, 2012. — 104 с.

Марина Муляр. Гра. Рівень другий: Світ легкий, Світ важкий. — К.: Прудкий равлик, 2013. — 308 с.

2 коментарі:

  1. Як на мене авторка книги просто вкрала річку Лету з древньо- грецької міфології в якій зустрічяється ця річка. Вона була потрібна для того, щоб коли душа мертвого хотіла переродитися вона заходила в цю ріку (вистачало лише краплі з Лети щоб стерти пам'ять!) і забувала все не тільки про Царство Мертвих,а й про те хто вона була. А також викликати її абсолютно неможливо тому що вона була дуже важлива і тому Аїд ПОСТИЙНО виставляв охорону біля неї.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. ні, це не називається "красти". в літературі це явище цілком нормальне, авторка фентезі використала у своєму тексті міф про античну річку. це норм, усі про це знають. це не крадіжка :) ось якби вона списала півкнижки з міфу і не сказала про це — оце крадіжка. але такого нема)

      Видалити