Те, про що дорослі, як правило, мовчать

Я дочитала цю книжку. Книжище. Чотириста сторінок, які то бралася читати запоєм, то відкладала на довгі місяці, то знову ковтала й відкладала. Чотириста сторінок, непростих, не таких, які хочеться перечитувати знову і знову, але які лишають у тобі тоненькі рубці, – якраз такі, які лишають по-справжньому добрі книги. Зветься ця книжка «З ким би побігати», автор її – ізраїльський письменник Давид Гроссман.

Ця книжка має свою історію, в Росії, слід завважити, скандальну (прочитати її можна отут). Хоча, не думаю, що українські батьки в питанні підлітків і наркотиків, вуличного життя і всього, що за цим стоїть, були б менш цнотливими й категоричними. Скандали й заборони викликала насамперед тема наркотичної залежності в молоді, тяжкі натуралістичні, психологічно правдиві й водночас делікатні описи життя молодих людей, які втекли з дому, й кожен зі своїх причин терплять життя, про яке багато з читачів цього блоґу воліє не думати, не згадувати й тим паче не говорити.

Читачів і навіть авторів, бо я теж про це життя знаю лише з літератури, кіно й репортажів. І тут мене просто ошпарили, мов окропом, цією реальністю, котра зовсім поруч і на котру ми закриваємо очі. Стало соромно й гірко. Можливо, саме тому затяті борці за чистоту й цнотливість російських книжкових поличок хотіли заборонити книжку Гроссмана? Можливо, вони відчули й самі цей пекучий сором, і вирішили подолати його ось так, знищивши його джерело? Ну, але це все тільки роздуми, як у щоденнику, нічого такого, про що в би могли подумати у світлі останніх подій. Бо ви могли б подумати, що чого це Христя Нечитайко в час бойкоту всього російського читає російські книжки й мало того – про них пише? А я вам скажу дві речі, навіть три. Перша: це книжка не російська, а тільки перекладена й видана в Росії, бо так склалося, що я не читаю на івриті. Друга: книжки тут ні до чого взагалі. Третя: видало цю окрему книжку одне з улюблених моїх російських видавництв «Розовый жираф», редакторка якого на початках російської окупації Криму вийшла з плакатом «Нет войне!» у той час як довгий список російських «зірок» цю війну радісно підтримав. Але повернімося до пункту номер два: книжки тут ні до чого, тому на цьому облишмо політику, «З ким би побігати» вище цього, куди вище.

Отож, якщо коротко і по суті, то це хороша книжка для юнацької аудиторії, бунтарська й романтична, але не така безпросвітна, як окремі зразки жанру, з надією на гепі-енд. Тут є любовна лінія, є про складні сімейні стосунки, є багато про дружбу, справжню й таку, яка лишень прикидається дружбою, є багато цікавих думок, які так часто думають у п'ятнадцять. Чи є ми тими, ким ми є, а чи всі ми тільки прикидаємося? А що, якщо кожен із нас грає якусь роль, і ця роль – щодня інша? Хто ми є насправді, що відчуваємо насправді? Є багато хорошого про мистецтво, книжка вся просякнута мистецтвом, починаючи від того, як добре вона написана (навіть у перекладі можна оцінити рівень метафор, описів, психологічної достовірності), й закінчуючи тим, як тонко автор описує музику, фотографію. Герої Гроссмана – насамперед головні герої, Асаф і Тамар – самі того не знаючи, вміють любити людей так, що ми й самі, читаючи, починаємо їх любити, співпереживати, співчувати. Усім цим людям, у кожного з яких – своя драма і свій подвиг. Стільки другорядних персонажів, яких хочеться любити! Приміром, монашка Теодора, яку у дванадцять відірвали від рідної землі, замкнули в монастирі в чужій країні, позбавили дитинства і юності, сама-самісінька аж до тих пір, поки в її житті не з’являється незвичайна дівчинка Тамар. Чи сувора рестораторша Лея з наркозалежним минулим, яка зважилася після всього вдочерити дівчинку з В’єтнаму. Чи хлопець зі спотвореним обличчям, який вивчає зорі й радіє вже з того, що знайшлася людина, яка не злякалася його вади, яка вислухала, якій він не боявся відкритися. Чи ті ж таки Тамар, Асаф і Шай. Відважна дівчина, яка рятує брата від вуличної мафії й наркозалежності; хлопець, який вирішує будь-що віддати незнайомці її собаку, раз по раз видряпуючись із халеп; і геніальний гітарист, через якого все, властиво, закрутилося. Так тонко це все описано – особистість, яку не розуміють у сім’ї, невидимі родинні зв’язки, незрозуміле відчуття обов’язку. І так легко, без моралізаторства, говориться про всі найважливіші питання юності. Навіть про наркотики тут написано так, що не ловиш себе на думці: «Ага, ось тут моралізаторство! Ага, ясно! Ага, наркотикам – ні!». Автор просто описує всі ті жахи, які переживає залежна людина. Муки, які терпить її сім’я. І можливі наслідки. Смерть, жахлива й невідворотна, і в молодому віці. Не така, як у комп’ютерних іграх чи в кіно.

Раніше мене просили окреслювати вікову категорію. Це книжка явно не для всіх, я ж сама кажу: не відразу її подужала, бо складно. Треба бути морально готовим до таких текстів, як до фільмів Ларса фон Трієра, які ніколи в житті не хотіла б переглядати. Це старшокласники й далі. Ну ось, здається, тут і треба ставити крапку. А пізніше я напишу про ще одну книжку, яку якраз переварила. Теж для юнацтва, теж непросту. До зу і тримайтеся.

П.С.: о, і фільм є. Треба буде глянути.

П.С.2: докачала фільм, англійською звучить як Someone To Run, подумалося, що я раніше думала, яка незграбна назва в цієї книжки. Як вона незграбно звучить у перекладі. Це ж не якась тобі «Буба», «Маргаритка, моя квітка» чи навіть «Ями», це ціле речення, запитальне по ідеї. Англійською воно все врівноважилося, але ж це – лише мова і її закони. Тепер мені ця назва здається дуже й дуже влучною, глибокою. Дуже про самотність. А ми так часто почуваємося самотніми, навіть задовго після своїх п’ятнадцяти. Ось так.

Давид Гроссман. С кем бы побегать: Роман / Пер. с иврита Гали-Даны и Некода Зингер. – Москва: «Розовый жираф», 2011. – 432 с.